Історична пастка недовіри, або хто здатний змінити все?

Чому одні народи успішні, а інші ні? Наукові дискусії навколо цього питання не вщухають протягом останніх століть. У пошуках визначальних факторів успіху народів розглянуто безліч факторів, таких як: сукупність цінностей та життєвих установок населення, особливості політичних та суспільних інститутів, структура економіки та зовнішньої торгівлі, траєкторії технологічного розвитку країн тощо*.

Досі дослідники намагаються визначити системоутворюючі чинники успіху, які не зводяться до окремих галузей. Зазвичай називають – збільшення соціального капіталу населення, зменшення «тертя» ділової взаємодії (скорочення так званих трансакційних витрат) та виникнення стратегічної консолідації суспільства навколо довготермінових наукоємних проектів. Ще глибшим чинником дедалі частіше вважають ступінь взаємної довіри в системі. Таку думку підтверджує статистичний взаємозв’язок (кореляція) параметрів довіри з ключовими показниками розвитку країни. Адже хіба можна вкладати гроші у банки чи зберігати у гривні, якщо не довіряєш державі та фінансовим установам? Про які сприятливі умови ведення бізнесу або інвестиції може йти мова, коли немає довіри до ділових партнерів та інституцій, що гарантують захист прав?

Численними дослідженнями підтверджено, що саме довіра формує фундамент готовності приймати на себе підприємницькі ризики, брати участь у громадському та державному житті, зменшує втрати на адміністрування та приваблює капітал.

Нажаль, за останні 23 роки ми абсолютно втратили довіру людей до основних інститутів держави. Нещодавнє соціологічне дослідження, як і раніше демонструє сумні реалії – тотально низький та падаючий рівень довіри до усіх ключових інститутів та політичних гравців.

Як відомо, корупція процвітає саме там де не працюють державні інститути, де немає взаємної довіри. Так, на думку більшості опитаних соціологічною групою «Рейтинг» у березні 2014 — 63% респондентів вважають боротьбу із корупцією першочерговою реформою. Традиційно за індексом сприйняття корупції (Corruption Perceptions Index) від Transparency International у 2014 році Україна посідає 142 місце зі 175 позицій, десятиліттями балансуючи між найгіршими показниками. Невщухають обіцянки політиків навести лад, але чи можуть ті, кому недовіряє суспільство знайти опору у боротьбі з корупцією?

Ситуація значно ускладняється високим рівнем економічної нерівності населення в Україні, одним із найвищих в світі. Інститут демографії та соціальних досліджень НАН України вказує на експертну оцінку, щодо 40 кратної різниці у доходах незаможної та багатої частини населення. Розподіл активів за індексом нерівності «Джині» у 2013 році по шкалі від 0 до 100 (де 100 означає концентрацію усіх активів країни у одних руках) становить рівень нерівності 90.0 (Global Wealth Databook 2013, Credit Suisse). Основна частина населення залишається за межею бідності. Це поглиблює конфлікт інтересів у суспільстві та збільшує рівень недовіри до держави, яка історично виражає інтереси заможної меншості.

В умовах недовіри до держави, будь-які ініціативи за принципом «зверху вниз» сприймаються суспільством, як ворожі, якими б корисними вони потенційно не були. Суспільство очікує від держави та її представників лише зла, виникає історична пастка – коли рівень недовіри блокує будь-які зміни, а відсутність змін поглиблює недовіру.

Проте існує ще один вимір довіри – безпосередня довіра між людьми у суспільстві.

Останні десятиліття українці не могли похвалитися цією рисою. Так, відповідно до звітів World Values Survey недовіра до співгромадян завжди трималась на високому рівні. Ця обставина значно ускладнювала формування громадянського суспільства та справжнього народного політичного руху, породжуючи лише «приватні» політичні проекти, які домінують за рахунок агресивної реклами та маніпуляцій.

На щастя, відносна перевага рівня міжлюдської довіри над недовірою до інститутів у ході трагічних подій Майдану 2013-2014 та війни на сході, дала шанс на вихід з історичної пастки. Критична ситуація сформувала в суспільстві «магніти» довіри.

Так, за результатами грудневого дослідження, проведеного КМІС переважна більшість громадян сьогодні довіряє лише волонтерам, добровольчим батальйонам та громадським організаціям. Більше того, довіра виражається у конкретних фізичних діях — матеріальній підтримці та участі у спільних справах. Замість сплати податків добровільні пожертви, замість виконання обов’язків – честь служіння.

Виходить, що саме ці нові носії довіри можуть впроваджувати зміни, із найменшим супротивом та з найбільшою суспільною підтримкою.

Що це нам дає?

Шанс на зміни

За останній рік, чи не вперше, на порядок денний суспільних очікувань одночасно піднявся цілий ряд давніх болючих питань, які багато в чому й призвели до силового протистояння. Новий адміністративно-територіальний поділ, бюджетні відносини, нові принципи користування національними багатствами, стандарти прозорості власності та фінансів, система мотивації державних службовців, інструменти суспільства щодо контролю та впливу на державні інститути, подолання системної нерівності людей тощо.

Такі проблеми можуть бути вирішені лише шляхом зміни фундаментальних принципів системи та основоположних законів, встановлення принципово нового суспільного договору. Одночасного перегляду, як Конституції України так і перекомплектації управлінського і політичного істеблішменту.

Одразу спадає на думку усім знайомий варіант проведення таких змін – внесення змін до Конституції України, якими були б закладені ключові новації. Проте, наразі важко уявити собі особу чи організацію, яка вийшовши з подібним проектом Конституції мала б достатню довіру більшості суспільства, не так давно провалилися подібні спроби В. Ющенко та В. Медведчука. Провальною виявилася інша антиукраїнська діяльність під назвою «Український вибір», що експлуатуючи милозвучне поняття «народовладдя» намагалась похитнути цілісність України, зміщуючи акцент зі співпраці самоврядних об’єднань на ізоляціонізм натовпо-елітарних, мікро груп.

Зважаючи на відсутність у влади мандату довіри на здійснення конституційних перетворень, перед українським суспільством, як ніколи гостро стоїть потреба у легітимному механізмі здійснення фундаментальних змін самотужки.

В ході Світової історії у багатьох країн виникали подібні кризові ситуації, часи після та в результаті надзвичайних подій – війн і революцій, системних криз, коли необхідно було переглянути та змінити увесь життєвий уклад. Для цього зазвичай застосовувався механізм установчих зборів. Які мали одночасно символічну та і практичну роль. Збори представників народу були покликані виробити або змінити основні закони держави, на правовій основі, оформити новий державний і суспільний лад. Перші установчі збори (конституанти) були утворені в США та Франції у ХVІІІ ст.

Проте жодні із таких установчих зборів минулих часів важко вважати взірцем для наслідування, адже вони відбувались за участі представників вузького прошарку еліт, або за принципом класичних маніпулятивних позачергових виборів, за участі партій та відомих політиків. Подібний підхід в Україні показав свою неспроможність приводити в органи влади достатню кількість порядних представників.

Цікавим є прецедент у новітній історії – досвід Ісландії. Коли виникнення глибокої політичної та економічної кризи у 2009 році, призвело до масових вуличних протестів в результаті яких було оголошено позачергові вибори до Парламенту. Проте невдоволення народу не зникло і Парламенту у новому складі скликав Національний форум, який розпочав формування народної Конституційної Асамблеї, щоб суспільство могло самостійно розробити проект нової Конституції своєї країни. Для участі в Конституційній Асамблеї з 320 000 населення Ісландії були запрошені 1500 чоловік у віці від 18 до 80 років. 1200 чоловік були обрані випадковим чином з національного реєстру, а 300 були представниками підприємств, установ та інших груп. Робота Асамблеї привела до вибору 25 осіб, які не належали до політичних партій. «Комітет двадцяти п’яти» розглянув 3600 письмових зауважень з боку громадськості і підготував проект Конституції. 20 жовтня 2012 основні положення нової Конституції були затверджені референдумом.

Як бачимо, навіть у випадку Ісландії процес адмініструвався Парламентом, чого Україна не може собі дозволити, через відсутність довіри до політиків та нехтування інтересами суспільства з боку істеблішмента.

Отже Україні потрібен унікальний в світовій історії механізм, який забезпечить незалежність розробників нової Конституції від будь-яких груп інтересів, прозорість процесу, загальну включеність населення та інструменти захисту результатів роботи.

Механіка змін

Аналіз законодавства показує, що для кардинальної зміни правил життя в Україні існує 2 правових інструменти: Верховна Рада України та всеукраїнський Референдум.

Але у випадку якщо потрібно ухвалити нову редакцію чи зміни до Конституції – процедура референдуму за народною ініціативою неможлива, без попередньої участі Верховної Ради та Конституційного суду. Законопроект про внесення змін до Конституції подається до Верховної Ради України Президентом України або не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України і лише після позитивного висновку Конституційного суду України та голосування «За» не менш як двома третинами від конституційного складу Верховної Ради України затверджується всеукраїнським референдумом, який призначається Президентом України.

В ситуації коли усі гілки влади контролюються вузькими групами приватних інтересів, ймовірність добровільного сприяння органами влади просуванню проекта народної Конституції прямує до нуля. «Стара система» міцно закріпилась, як у владних кабінетах так і в юридичній площині.

Однак за останній час ми впевнились, що у Народу завжди залишається останній аргумент — «вулиця» та можливість хоч і не затвердити інституційно напряму, але все ж таки розробити та відстояти власний проект Конституції України.

Таким чином маємо ряд завдань на шляху до змін:

1. Розробити інноваційний проект народної Конституції, що відповідає викликам сьогодення – залучити широкі верстви українського суспільства до розробки;

2. Сформувати довіру та широку підтримку суспільства проекту народної Конституції – забезпечити абсолютну прозорість та вільну участь населення, зворотній зв’язок розробників із кожною небайдужою людиною, забезпечити механізми незаангажованого представництва та протидії негативному впливу ворогів;

3. Діями із залученням широких прошарків населення відстояти розроблений проект, у тому числі «на вулиці».

Символом змін, як і раніше в історії, можуть стати Установчі збори – як інструмент вираження безпосередньої волі народу, реалізований громадянським суспільством без державних інститутів, чиновників та старих політичних гравців, які остаточно вичерпали народну довіру.

Реалізація такого механізму – головний виклик для громадянського суспільства сьогодні.

Автор — Ініціатор громадянського руху «Україна – це Я», координатор дискусійного Клубу «КОЛО»