Кримські конвульсії Путіна

Те що сьогодні відбувається на території Криму під егідою маріонеткового уряду Сергія Аксьонова є символічним антиподом відомого сюжету з роману його однофамільця Василя Аксьонова „Острів Крим”. У ньому змальовано фантастичну ідилію життя півострова, який втримався від більшовицької навали у період громадянської війни і став чудовим райським куточком. Є щось символічне у тому, що сюжет у кращих традиціях жанру кримської антиутопії втілює однофамілець відомого письменника: творця кримської утопії.

Але залишимо ці порівняння письменникам, які більш схильні до сентиментів. Мені ж мається на увазі дещо інше. Ескалація конфлікту навколо Кримського півострова призвела до того, що низка експертів заходилися оцінювати причини, можливі наслідки цих подій та прогнозувати розвиток ситуації на майбутнє. Однак проблема полягає в тому, що ми маємо справу з вузькоспеціалізованими підходами: спеціалісти кожної з галузей знань дають оцінку російському вторгненню у своїх вузькоспеціалізованих контекстах. Економісти пишуть про вигоди і недоліки російської інтервенції зі своєї точки зору, геополітики пояснюють ці події суперництвом на міжнародній арені, етнополітологи констатують невирішеність національних проблем на території України тощо. Однак проблема полягає в тому, що нинішню ситуацію в Криму потрібно оцінювати з урахуванням усіх факторів на міжгалузевому рівні. Будь-яка вузькоспеціалізована оцінка приречена на неадекватність, неможливість відображення цілісної картини того, що сьогодні відбувається в Криму. Тому зазначу одразу: усі прихильники аналізу ситуації в параметрах „кримської проблеми” катастрофічно помиляються, адже те, що відбувається має дуже опосередковане відношення до неї. Правильніше було б сказати, що Крим це привід, але не причина і якби його не існувало, знайшовся б інший каталізатор конфлікту. Адже відсутність у Чехословаччини Судетської області зовсім не означала б, що ця держава не стане об’єктом гітлерівської агресії.

Аби дати збройній інтервенції Росії на територію Криму цілісну оцінку, потрібно розглянути її із кількох ракурсів.

Ракурс перший – економічний. Про нього сьогодні говорять чи не найбільше. З одного боку, будь-яка війна це завжди погано для економіки. Але не у випадку такої сировинної економіки як російська. Відмова Ірану від ядерної програми на фоні ескалації російсько-українського конфлікту є тим випадком, коли краще не вірити у випадковості. Частковий вихід Ірану з міжнародної ізоляції може завершитися зняттям ембарго на імпорт його нафти країнами Заходу, що призведе до зниження цін на цю сировину. Думаю не варто пояснювати як падіння цін на енергетичному ринку позначиться на російській економіці. Навряд чи російський істеблішмент не володів інформацією про іранську ядерну капітуляцію і не прогнозував її наслідків для себе. І наслідки тут не лише економічні, але й геополітичні – чергова поразка Росії на міжнародній арені. Ескалація конфлікту і черговий ексцес у геополітичному протистоянні Росії та Заходу суттєво знівелює прогнозоване знецінення нафти внаслідок стабілізації ситуації навколо Ірану – таку позицію висловлюють деякі спеціалісти. Але, з іншого боку – кримська кампанія може нанести суттєвий удар по російській економіці, що знівелює будь-які вигоди від коливання цін на енергетичному ринку.

Ще одним надважливим чинником економічного характеру є прокладання газопроводу в обхід України. Вже сьогодні відомо, що Південний потік обійдеться для Росії серйозними економічними втратами, якщо він будуватиметься дном Чорного моря на значній глибині. Його ж прокладання через Кримський півострів і на значно меншій глибині знизить собівартість проекту. Про це вже зазначають деякі експерти. Але чи погодиться ЄС на прокладання „стабільнішого” газотранспортного коридору територіями дестабілізованого втручанням Росії Кримського півострова? Навряд чи Захід добачить у такій російській корективі Південного потоку кращу альтернативу українській ГТС.

Тому констатуємо, що економічний ракурс кримської кампанії Росії є скоріше збитковим, ніж вигідним. Якщо ж додати до вищесказаного ще й депресивний характер самого регіону (а під оглядом воєнних дій він стане ще депресивнішим, оскільки прибутки від курортного сезону тепер будуть мінімальними), то висновуємо: кредит, який Росія пропонувала надати Україні їй тепер доведеться вкладати в кримську економіку у вигляді безповоротної матеріальної допомоги. Такою буде ціна за імперські амбіції Путіна, яку заплатить більшість російської громадськості. Тому маємо справу не з економічною мотивацією кримської кампанії, а з її позаекономічною рацією – намаганням стримати Україну на низькому рівні розвитку щоб не передати їй естафету пасивних важелів впливу (природної привабливості сильної розвинутої держави).

Ракурс другий – етнонаціональний. Росія ще з 1990-х рр. постулює підтримку „своїх” за кордоном, визначаючи їх на основі лінгвістичного критерію. Цей лінгвоімперіалізм знайшов своє втілення у російсько-грузинській війні 2008 р., і дещо раніше – у Придністровському конфлікті з Молдовою. Сьогодні прийшла черга Криму. Подібна політика Москви вже ніким не сприймається всерйоз. Це засвідчує заява чеського представника на саміті ЄС, який, мабуть жартома, зазначив, що російським громадянам не варто відміняти візовий режим, оскільки тоді виникне загроза їх збройного захисту режимом Путіна на території об’єднаної Європи. Російський режим здається забув, що один лише постулат захисту російськомовного населення зовсім не означає привабливості режиму. Сьогодні пасивні важелі російського впливу на близьке зарубіжжя суттєво програють ЄС. Лише економічна відсталість та відсутність повноцінних національних держав до сьогодні давала Москві шанси на певний успіх у середовищі етнічно близьких росіян, які могли одночасно вдовольнятися значними правами та свободами в Україні і, при цьому, відчувати імперську гордість за політику „великої і могутньої”.

Саме тому перспектива формування в Україні повноцінної громадянської нації та економічна модернізація стали надзвичайно серйозною загрозою для Кремля. Якщо модернізація маленької Грузії мала у Росії серйозне відлуння, то схожі події у значно більшій і важливішій для неї Україні можуть справити ефект ціннісного цунамі для кремлівського режиму. І тоді примітивна риторика захисту російськомовного населення залишиться єдиним важелем впливу на близьке зарубіжжя, адже міраж великої і могутньої держави розвіється елементарним методом порівняльного аналізу, використовувати який здатен будь-який представник виду homo sapiens (навіть культивований у Росії його підвид homo soveticus).

Невже російському режиму так важко прийти до усвідомлення того факту, що навіть в умовах інформаційної блокади та тоталітарного режиму Москва не змогла витворити новий тип ідентичності – радянську людину (за деякими винятками, як то Донбас, наприклад). Путін вирішив, що йому це вдасться в умовах ери Інтернету та глобалізації і ще й без достатнього ідеологічного підґрунтя (адже на відмінну від комунізму не лише звичайна громадськість, але й чимало представників інтелектуальних еліт досить туманно усвідомлюють сутність складної філософської сентенції євразійства). Погодьмося, не надто сприятливі умови для розмивання національної ідентичності. Можливо саме тому Москва так активно таврує будь-які прояви націоналізму „фашизмом” і „коричневою чумою”. Ясна річ, що це робиться не так для світової громадськості, як для власних громадян. Саме тому культивування символіки Другої світової війни, як торжества перемоги над крайніми формами націоналізму, досягло у путінській Росії масштабів величезного театру абсурду. Але цей спектакль є лише блідою копією своєї радянської подоби і здатен на функціональність лише до певної міри, допоки влада забезпечує хоча б елементарний рівень добробуту населення.

Одна з причин чому путініада Януковича завершилася для нього катастрофою – вона реалізовувалася у країні із надто бідним населенням. І це теж не могло не вплинути на психіку російського диктатора, який, мабуть, усвідомив всю хиткість власного положення та в конвульсіях вирішив будь що не допустити проникнення цієї „фашистської зарази” ліберального націоналізму на свої території. „Бандерівська коричнева чума” несе в собі дійсно смертельну загрозу для Росії, але не в тих параметрах, в яких її презентує геббельсівська пропаганда Кремля. Сутність цієї небезпеки полягає у формуванні в Україні повноцінної національної держави, як альтернативи слов’янофільській/євразійській візії Москви. І тоді Росія вже не зможе визначати себе в параметрах окремого цивілізаційного простору, адже зникне серйозний аргумент на користь „Євро…”, але залишиться „Азія”. Але, по-перше, остання архетипно асоціюється з темрявою, невіглаством, відсталістю в усіх сферах розвитку. Адже Росія чудово запам’ятала, що завжди перетворювалася у високорозвинуту державу лише після швидкоплинних моментів вестернізації. А, по-друге, перетворення Росії у повноцінну національну державу означає втрату такого солодкого імперського статусу, можливе територіальне зменшення і крах путінської автократії (що теж є немало важливим фактором). Саме тому, коли Путін постулює, що рятує Україну від коричневої чуми, у ньому спрацьовує механізм психологічної проекції: страх за власне майбутнє, бо національна (а не традиційна імперська) ідентичність дійсно є „чумою”, яка здатна його знищити, але її природа не фашистська, а ліберальна.

У контексті вищеозначеного важко не помітити, що кримські події супроводжуються цікавою демонстрацією могутності й непереможності красиво одягнених та фізично підтягнутих російських солдат. Однак ця гра мускулами у Криму здатна справити враження лише на самих росіян, для яких вона і влаштована. Вже так і бачиться як із цих гарно одягнених солдат із красивими новенькими автоматами іронізують американці та британці. Адже вони чудово усвідомлюють, що загроза від цього мілітарного показу мод на кримському подіумі мінімальна і її можна усунути силами одного з авіаносців США. Не може не усвідомлювати цього й Путін. Тому так звана демонстрація „невмирущої великої і могутньої” спрямована на легітимацію загроженого Євромайданом кремлівського режиму, неоімперські інтеграційні мрії якого дали серйозну тріщину.

Але ми чудово пам’ятаємо чим закінчували ті режими, які конструювали ідентичність населення через один лише образ ворога та міліарну потугу (давайте пригадаємо що сталося з фашистськими Німеччиною та Італією, Іраком Саддама, Сомалі, Російською імперією на зламі століть і навіть тривалий час здавалося б непереможним СРСР, який свою потугу підкріплював ще й потужною ідеологічною компонентою). Насправді ідентичність оперта на образі ворога є деструктивною не лише для оточуючого світу, але і для її носіїв. Тому доля путінського режиму вже визначена, питання лише в тому скільком „братнім народам” він ще зможе нашкодити у своїх конвульсіях.

Вимір третій – внутрішньоукраїнський. Що стосується внутрішньополітичної ситуації в Україні, величезного революційного пориву та народження громадянської нації на хвилі Євромайдану, то Путін своїм вторгненням вирішив придушити ці негативи методом грубої зовнішньої сили. Він повів себе як його далекий попередник Микола І, який взяв на себе функцію жандарма Європи. Придушення майданівських патріотичних настроїв, збереження влади в руках олігархії, відсутність модернізації, реальних реформ, які призведуть до дестабілізації ситуації всередині Росії та постання нового регіонального лідера на Сході Європи – ось далеко неповний перелік завдань інтервенції. Логіка така: якщо Україна зараз не стане частиною імперської Росії, тоді нехай вона залишається слабкою буферною зоною і надалі. Зовнішньополітичний конфлікт же розглядається найкращим способом задушити революційний порив у самій Україні. При цьому не обов’язково потрібно окупувати всю територію держави. Враховуючи нинішні методи ведення зовнішньої політики, це вже надто відверто виглядало б у дусі кращих традицій російського імперіалізму. Достатньо лише встановити контроль над певними територіями, які є найбільш „вдалими” з точки зору такої політики. Тому зараз слабо віриться в те, що Росія вдасться до повномасштабної інтервенції, зупинившись десь на лінії Дніпра, а то й захопивши всю центральну Україну (такий есхатологізм більшості українських експертів, припускаємо, був наслідком початкової емоційної реакції). Або я помиляюся і, як коректно зазначила А. Меркель, В. Путін таки втратив будь-який зв’язок із реальністю.

Але здійснюючи таку політику, Путін разом з тим, сам того не розуміючи, лише сприяє подоланню регіональних різниць в Україні, її консолідації навколо реальної (а не надуманої) зовнішньої загрози. І на відмінну від консолідації на ґрунті вдаваного зовнішнього ворога (українських фашистів), його справжній образ виконує позитивну функцію тойнбіанського виклику, відповіддю на який є модернізація.

Особливо варто подякувати Володимиру Володимировичу за те, що одним змахом руки оголив всю агентуру ФСБ в українських силових структурах. Тепер ми виправимо цей недолік і більше уваги приділимо проблемам захисту інформації. Не менше спасибі російському президенту і за те, що продемонстрував всю слабкість української армії, негативні наслідки регіональних ціннісних диспропорцій та справжню сутність туалетного папірця під назвою Будапештський меморандум. Припускаю, що тепер Україна значно швидше вирішить означені проблеми, доклавши значних зусиль до формування громадянської нації (повернення закону про особливий статус російської мови вже наглядний тому приклад), модернізації армії та вступу у НАТО. Без цього вторгнення українські політики ризикували набагато швидше знищити патріотичні пориви українців, занурившись у вир особистих інтриг та з’ясовувань стосунків. Тепер вони консолідовані і чітко усвідомлюють, що іншого вибору окрім швидкої модернізації України у них просто немає.

Вимір четвертий – геополітичний. Загроза зникнення Східної Європи як геополітичної реальності через євроінтеграційні прагнення України і Молдови, зникнення буферної зони у геополітичному суперництві РФ та ЄС, нереалізованість мрії Росії про нову євразійську потугу, яка неможлива без України обумовили остаточний перехід Кремля до гри з нульовою сумою: якщо Україна не дістанеться Росії, тоді вона не дістанеться нікому. Роль антиреволюційного жандарма, як уже зазначалося, для Росії не нова. От тільки геополітичні реалії інші. Якщо легітимність такої функції у минулому забезпечувалася Священним союзом, в рамках якого французькі Бурбони, німецькі Гогенцолерни й Габсбурги об’єдналися аби уберегти себе від „коричневої чуми” національного суверенітету (у його розумінні „влади народу”), то сьогодні новий Священний союз у вигляді ЄС вже уособлює торжество національної самоорганізації простору і, в деякій мірі, навіть перехід до іншого, вищого рівня єдності і Росія до нього не входить. Тому дії Путіна, не дивлячись на економічний розрахунок (ЄС не піде на конфронтацію через відсутність матеріальної вигоди від неї), навряд чи справдяться. Адже європейські еліти змушені думати не лише про власні економічні вигоди від співпраці з Росією, але й про політичні наслідки своєї недостатньої підтримки новонародженої демократії на чергових виборах. Адже у більшості європейців в умовах блідого і нецікавого життя революційні успіхи свободи викликають захват і ностальгію за попередніми часами власних звершень, які вже канули в лету. Тому вони не пробачать своїй владі, якщо та „продасть” Україну ненаситному автократу Путіну.

І єдине, що зараз рятує Путіна від того аби повторити долю свого попередника у далекому минулому – Миколи І, – це ядерна зброя, яка унеможливила конфлікти між великими державами світу. Але не варто при цьому забувати, що нинішні війни ведуться не тільки і не стільки на полі бою, як у вимірі інформаційного та економічного просторів. Під цим оглядом примітивна російська „бандерівська” візія презентації подій Євромайдану підходить хіба що для спраглих на інформацію громадян країн Митного союзу (і то зі значною поправкою на Інтернет у багатьох з них вже починають закрадатися сумніви щодо „бандерівської чупакабри”). Що ж стосується економічного виміру війни, то її Росія вже давно програє, залишаючись відсталою сировинною економікою. Якби не таж таки ядерна зброя і величезні сировинні запаси, Кремль входив би до Великої вісімки лише у своїх мріях. Економічні санкції з боку США та ЄС у короткотерміновому вимірі можливо і не будуть надто жорсткими через значні інтереси цих країн у Росії, але у далекоглядній перспективі продемонструють, що постачання енергоносіїв потрібно диверсифікувати аби не залежати від режиму, який політику ставить вище за економіку (що європейцям, до речі, дуже не подообається). Тому Путін сьогодні цілком може наслідувати долю Миколи І, для якого Кримська війна стала останньою.

 Изображение: gazeta.ru