Чому я не голосував на виборах президента України

У тій системі влади, яку чомусь сьогодні офіційні джерела іменують «українською» та «демократичною», очевидно, виграє той, хто здатен іти по трупах до своєї перемоги, а втрачає кожен, хто каже собі: «Досить, не буду більше обманювати себе та інших, не буду розкрадати народне добро, давити усіх, хто мислить, не буду називати все це боротьбою за майбутнє України.»

Де у цій системі влади є місце для народу, і при чому тут його вільний вибір?

У міжлюдських стосунках у всі епохи діяло і діятиме одне золоте правило: «Хто платить – той і замовляє музику». Це правило є визначальним, а все інше – похідним.

Епоха ринкової демократії почалася з того, що середній клас, сформований здебільшого продуктивними підприємцями, які отримали змогу бути самодостатніми завдяки розвитку науки і техніки, здійснив соціальну революцію, прийшов до влади та найняв собі на роботу колишню аристократію. Отже, демократія, чи то в Київській Русі, чи то в Європі ХІХ ст., чи то в сучасних «цивілізованих» країнах завжди базується на переважному суспільно-економічному впливі продуктивного середнього класу.

Отже, будь-яка влада виростає з народу і базується на ньому.

Ідеологія творчих, самодостаніх особистостей – «живи сам і давай жити іншим», свобода індивіда і права людини – все це втілилося у моделі реально існуючого суспільства, яку нам сьогодні називають у якості прикладу для наслідування. Але чи може рак вдало копіювати поведінку лебедя?

Події 1991 року в Україні сьогодні часто називають національно-демократичною революцією. Якщо це дійсно було б так, то тоді основною її рушійною силою і, відповідно – правлячим у результаті її здійснення класом мав би бути клас національно свідомих творчих особистостей, яких хлібом не годуй – а дай створити щось якісно нове, корисне для народу і людства в цілому. Саме таких особистостей у всьому світі називають середнім класом, і саме вони є природньою опорою суспільства ринкової демократії.      

В Україні сьогодні до «середнього класу» зараховують заледве 10% населення, причому критерієм є майновий стан або дохід його представників. Але навіть за показником середнього доходу український «середній клас» ніяк не дотягує до показників будь-якого «цивілізованого» суспільства, а щодо впливу на владу – тут жодного порівняння не потрібно – і так все ясно.

Натомість, 90% українських громадян сьогодні безпосередньо ув’язують свій життєвий рівень з різноманітними подачками від правлячої верхівки – у формі так званих «соціальних виплат», «субсидій», «пільг», «гарантій», і т.п., які ніколи соціальними не були і гарантують хіба що довічне рабство усім тим, хто на них сподівається.

Якщо ж проаналізувати рівень національної свідомості правлячої сьогодні  в Україні «еліти», то неминуче приходиш до висновку, що якщо 1991 рік не був революцією у сенсі демократії з причини відсутності потужного прошарку самодостатніх творчих особистостей у тодішньому українському етносі, то у сенсі національному тут вже точно шукати нічого.

Якщо в Україні за 20 років не виникло головної рушійної сили ринкової демократії, то який сенс «впроваджувати» тут цю модель?

Більшість «експертів» суть сучасної української держави намагається виводити з того, чого, начебто, «хотів» чи навіть «прагнув» український народ, чого він хоче і прагне сьогодні, і наскільки його прагнення відповідають «усталеним у світі» поняттям «розбудови цивілізованого суспільства».

Український народ, як і будь-який інший народ на Землі, завжди прагнув і прагнутиме одного і того ж: жити якомога заможніше, почуваючи себе якомога вільніше. Однак, суть будь-якої революції визначається не тим, хто чого у ході її здійснення прагнув і хотів, а тим, хто у її результаті прийшов до влади, і, відповідно – отримав можливість справляти визначальний вплив на усі суспільно-політичні процеси.

У результаті створення української держави у 1991 році до влади в Україні прийшли олігархи.

Олігарх – це людина, що зосереджує у своїх руках усі види влади – економічну, інформаційну, політичну і т.д., тобто – переймає на себе функції усіх станів суспільної аристократії, при цьому керуючись виключно рабськими ментальними імперативами особистого матеріального нагромадження. З цієї точки зору олігарх завжди є свого роду «чорною діркою», в якій щось суспільно- корисне весь час зникає, однак нічого доброго звідти не з’являється. На відміну від справжніх аристократів – вчених, державників, бізнесменів – внесок яких у суспільне життя є завжди більшим за їхнє особисте споживання, завдяки чому генерована ними позитивна енергія формує суспільство і сприяє його розвитку.

Олігархи вилізли на політичну арену, як гриби-поганки з помийних ям, і прихватизували українську державу, щойно відбувся референдум про незалежність, не залишивши цій державі можливості стати ні демократичною, ні національною.

Чи прагнув цього український народ?

Для того, щоб запрагнув, олігархи через свої ЗМІ вбили у масову свідомість геніальну «фішку» про те, що «олігарх» – це по-сучасному «бізнесмен», а раз так – годувальник суспільства, єдина і головна надія і стовп справжньої «цивілізованої» демократії. З чого можна зробити єдиний логічний висновок – чим більше в країні олігархів, і чим краще їм живеться, тим більше у цій країні демократії, і тим вона цивілізованіша.

Навіть теорію створили, що буцімто США та інші демократичні країни будувалися не рафінованими інтелектуалами і аристократами на зразок Д. Вашингтона і Т. Джеферсона, а піратами на кшталт Г. Моргана і капітана Кіда.

Чи були Морган і Кід справді піратами, і як їхній внесок у створення демократії оцінюється самими американцями – тема окремої розмови, для нас же суть важливо, що не встиг український народ звільнитися, як з’явилися полчища лже-пророків, і більшість народу повірила не у високі ідеали, а в сфабриковану «туфту», розроблену за найновішими інформаційними технологіями для новітніх «лохів», і явно не з метою дати цим «лохам» свободу і владу у власній країні.

Тобто: українському народові, що весь час чогось прагнув, не знаючи сам чого, «втулили» ідею про те, що чим більше в нього вкрадуть і «прихватизують», тим краще йому житиметься. І народ на це «повівся».

Секрет успішної роботи з «лохом» полягає у наданні «лоху» шулером тієї інформації, у яку «лох» найбільше хоче вірити. Український обиватель після отримання незалежності масово, до червоної гарячки увірував в те, що можна стати багатим, особливо не обтяжуючись роботою, а лише «вкладаючи» вигідно барвисті папірці з красивою, а головне – нікому не зрозумілою назвою «ваучер». З часом – що сидячи на нагрітому місці на базарі можна доробитися до власної яхти, ще пізніше – що запорука людського щастя лежить у фінансових пірамідах і рейдерстві, і так далі, аж доки не вичерпалася спадщина «проклятого комунізму», Україна не ввійшла у найглибшу у світі кризу, і все намріяне не почало валитися, як бутафорські будиночки від справжнього вітру.

Де ж тут рушійні революційні сили ринкової демократії, де мільйони активних борців, що шукають лише можливості для власної вільної праці і заради цієї можливості щодня ідуть на бій?

Українці у своїй «подавляючій» більшості сприйняли як свою ментальність олігархів – рабську жадобу до невпинного матеріального нагромадження, без огляду на мораль, честь, совість чи вплив власної персони на майбутнє свого народу. Однак, у суспільстві рабів ніколи не з’являться ні середній клас, ні демократія, ні національна держава, зате неминуче виникнуть два суспільні класи – малочисельного, але всевладного хамла, з тих, кому вдалося дорватися до влади і грошей, і хто може з висоти свого становища плювати на всіх інших, і бидла – усіх інших, хто до рівня хамла піднятися не може, але дуже хоче.

Спільні цінності поєднують ці два, здавалося б, протилежні суспільні полюси в одне ціле, тому раб, що отримав владу і гроші, автоматично стає хамом, а хам, який втратив атрибути своєї влади, відразу ж перетворюється на раба.

Я зі своїми життєвими установками не можу ототожнити себе ні з тими, ні з іншими.

Серед сучасного широкого українського загалу аксіоматичними вважаються тези про те, що «грошей багато не буває», «всі крадуть», «кожен, хто доривається до влади, неминуче стає злодієм», «гроші не пахнуть», «не ми такі – життя таке» і т.п.

Не те, щоб я вважав гроші зайвими у житті людини, однак, я ніяк не можу збагнути, як можна заради них поступатися честю і совістю, а тим більше – інтересами свого народу.

Як всяка вільна людина, я прагну до влади у своїй країні, але тільки тому, що у мене є ціла купа ідей, які можуть принести користь не тільки мені, але й багато кому іншому, і мені було б дуже цікаво ці ідеї реалізовувати, працюючи по 16 годин на добу. Однак, я ніяк не можу зрозуміти, звідки при такому робочому дні у нормальної людини можуть з’явитися час і сили на надмірне матеріальне споживання. І для чого народним обранцям і всякого роду чиновникам державна допомога, якщо їхні зарплати нормальній людині при здоровому способі життя і так неможливо «оприходувати». А відтак – я ніяк не можу побачити логіки у виправданні корупції та казнокрадства, тоді як більшість українців приймає це за даність і єдино нормальну поведінку. З чого можна зробити висновок, що кожен представник цієї більшості, щиро обурюючись корупцією у владі, глибоко в душі плекає надію коли-небудь у цю владу попасти і скористатися відпрацьованими стереотипами поведінки своїх попередників.

А відтак – бачить смисл у цій державі, у цій системі влади, у цих олігархічних структурах, у всіх цих ющенках, тимошенках, януковичах, тигіпках і т.д., і т.п., «успішних» з його точки зору діячах, від яких чекає, насамперед, можливості швидкого покращення свого власного матеріального становища, а яким способом «влада» забезпечить йому подачки, і чи узгоджуватиметься це з фундаментальними засадами людської моралі – це вже справа десята.

Коли самодостатні люди оплачують зі своєї кишені роботу владних структур і, відповідно – мають можливість наймати на роботу лише тих, хто виконує їхню волю – це називається демократією. А як назвати модель влади, при якій позбавлений усяких моральних забобонів плебс вимагає від ще більш аморальної «еліти» усіляких незароблених «виплат», хліба і видовищ, шантажуючи громадськими заворушеннями? Чи може у такій моделі виникнути конструктивне начало?

Історичний досвід свідчить, що як тільки у суспільстві виникають можливості для існування олігархів, розвиток цього суспільства негайно ж перетворюється на деградацію. Олігарх – це паразит, а вгніздження паразита завжди перетворює здоровий організм на сукупність прогресуючих болячок. Якщо ж паразит «прихватизовує» в організмі левову частку поживних речовин, то тоді це вже не паразит, а ракова пухлина, від якої поки що ліків не знайдено.

З чого можна зробити єдиний логічний висновок – та система влади, яку під вивіскою «національної демократичної держави» «втулили» у 1991 році наївним українцям, може лише деградувати і рано чи пізно прийде до цілковитого розпаду.

До 1991 року було стандартом вважати, що в УРСР живуть дуже хороші люди, але є дуже поганою соціально-економічна система. Ця система в певні періоди свого існування навіть призводила до вимирання певних прошарків населення.

Однак, ті з українців, які виживали, за часів Союзу невпинно розвивалися, і у середині шестидесятих вийшли на перше місце у світі за показниками загальної освіченості, культури і т.п. «Цивілізовані» країни ніяк не могли зрозуміти, куди щезли наші бездомні діти і наркоділери, мафіозні клани і бандитські імперії. Середня тривалість життя українців теж мало в чому відрізнялася від показників найбільш розвинутих країн світу. Рівень матеріального добробуту населення прийнято вважати ахілесовою п’ятою соціалістичних моделей, але у 1990 році середньодушовий національний дохід в Україні відповідав приблизно аналогічному показнику в Іспанії.

Після 1991 році ідеологічна картина в Україні змінилася на протилежну: сьогодні ментальним стандартом є те, що впроваджувана у нас олігархами модель суспільства в цілому відповідає усім «світовим вимогам» і «демократичним нормам», а от з людьми нам не пощастило – ніяк не можуть позбутися свого «совкового» минулого. П’ють, крадуть, книжок не читають, наркотики вживають, СНІД розносять…

Однак, яким чином можна успадкувати від СРСР те, чого там не було?

За роки незалежності українці як народ дійсно надзвичайно деградували. Причому – в усіх відношеннях. Як би не викривлялася статистика у СРСР, у незалежній Україні вона сьогодні «зашкалює» навіть у порівнянні з найнедорозвиненішими країнами. При тому, що бути впевненим у її цілковитій правдивості і сьогодні немає ніяких підстав.

Зрозуміти, чому я повинен вважати кращою для свого народу модель суспільства, яка призводить його до цілковитої деградації, я ніяк не можу.

Так само я не можу вважати легітимною для свого народу владу, рейтинг довіри до якої ніколи не піднімався вище 30%.   

Моральний бік влади базується на культових фігурах, які своїм життєвим прикладом формують стандарти для наслідування для усіх майбутніх поколінь. Христос, Магомет, Будда, у більш близькому ракурсі – Вашингтон, Де Голь, Гарібальді, Хосе Марті.

Для мене такою культовою фігурою є Степан Бандера. Не з точки зору сповідуваної ним політичної ідеології, звичайно, а у сенсі самопожертви в ім’я свого народу.

Якщо Бандера був готовий віддати своє життя за незалежність України, то чому він мав шкодувати життя її ворогів? Чи можна ставити питання вибору засобів знищення цих ворогів, окрім як найдієвіших, якщо на кону стоїть доля твого народу, якого окрема людина може бути лише слугою? Для мене така логіка є цілком близькою та зрозумілою.

І не тільки для мене. Будь-яка розвинута і цивілізована країна є тільки тому незалежною, що без вагань вдається до зброї, якщо почувається у небезпеці. Ким би був Олександр Невський, якби керувався виключно мотивами демократичної толерантності до «цивілізованих» німецьких рицарів?

Однак, більшість українців не сприймають Бандеру, і якраз саме з огляду на методи діяльності. Чому? Бо не готові до самопожертви?

Колишній вже президент України своїми руками, які «нічого не крали», однак, напаскудили українцям більше, ніж ті, що крали, підписав указ про нагороду Бандери званням Героя України. Але при цьому надав своїм пахолкам і кумам, більшість з яких становлять собою пряму протилежність того, що можна вважати взірцем для наслідування для нормальної людини, рекордну кількість різноманітних звань, нагород, посад, іменних подарунків, державних дач, резиденцій, персональних слуг і т.п. Причому – від імені Української Держави.

І головне – ніхто його по паскудній руці не вдарив. Президент, мовляв.

Що це за демократія, в якій президент, за легендою – вибраний народом і слуга народу – має такі права, якими жоден представник народу в жодному випадку не користуватиметься?

Якщо чесна жінка опиняється у компанії вуличних повій, то це зовсім не означає, що повії відтепер можуть вважати себе поважаними людьми. Якщо знакових особистостей української історії сьогодні зараховують до числа пінчуків, порошенків, суркісів та інших «прихватизаторів», тобто – розкрадачів народного добра, то це – ганьба для справжніх героїв, а не честь для олігархів.

Через місяць після Бандери звання Героя України отримав професійний кагебіст і професійний провокатор Г. Омельченко. Цікаво, як почувається Бандера у його товаристві?

Якщо серед героїв сучасної української держави до 90% складають моральні покидьки, то які висновки можна зробити про мораль суспільства, від імені якого виступає ця держава, і на чию лояльність опирається?

Швидше за все, Бандеру з числа «героїв» виключать, а Омельченко зостанеться.

В Україні мало хто знає, що на Кубі фактично не було соціальної революції у значенні широкомасштабного терору.

Ф. Кастро прийшов до влади тоді, коли Куба, формально незалежна, фактично була колонією американських олігархів наймерзеннішого гатунку, центром секс-індустрії, наркоторгівлі, мафіозних кланів, азартних ігор та відмивання найбрудніших грошей у всій Західній півкулі. Більшість унікальних кубинських земель та пляжів були власністю американських корпорацій, а кубинець переважно міг побачити океан, коли вилазив на гору. За рівнем безробіття, дитячої смертності, неписьменності, тривалості життя і т.п. кубинський народ наближався до найменш розвинутих на Землі, тоді як місцева олігархічна «еліта» купалася в розкоші. Незважаючи на найвищий серед латиноамериканських країн рівень ВВП на душу населення, середньостатистичний кубинець жив у цілковитій бідності.

Зрозуміло, що гордий кубинський народ не міг бути лояльним до такої влади, тому Кастро зі жменькою «барбудос» розігнав армію Батісти, оголосив про створення незалежної Республіки Куба і про перехід влади до рук народу. Американським олігархам таке самоуправство не сподобалося, і вони оголосили бойкот новому уряду. У відповідь Кастро націоналізував «прихватизоване» ними майно.

За олігархів вступився американський уряд, Кастро попросив захисту в СРСР. Таким чином Куба стала «комуністичною».

У ході всіх цих катаклізмів було ліквідовано кілька тисяч особливо запеклих прихильників колишнього режиму – на порядок менше, ніж у співставній за чисельністю населення Чилі внаслідок приходу до влади ідеалізовуваного сьогодні в Україні генерала Піночета. З чого можна зробити висновок, що соціалізм сам по собі не є найкривавішим режимом влади, і кількість жертв революції не залежить від того, який соціальний лад вона встановлює.

На початку третього тисячоліття ООН визнало кубинську систему народної освіти та охорони здоров’я найкращою у Західній півкулі, а дитяча смертність і тривалість життя на Кубі досягли показників найрозвиненіших країн світу. У середині 1990-х Куба пережила жахливу економічну кризу, експорт цукру впав з 7-9 млн. тон до кількасот тисяч, однак народ не зламався, не впав духом, і сьогодні кубинський ВВП вже далеко перевищив український – 9700$ ВВП на душу населення у 2009 році проти  6500$ (за даними ЦРУ, у співставних цінах), незважаючи на всі наші «успіхи» у впровадженні «найбільш прогресивної» суспільної моделі.

Очевидно, що справжній розвиток економіки не визначається правом власності на землю, а кубинська реальність рішуче заперечує міф про те, що соціалізм перетворює людей на рабів.

Найнадійнішим критерієм, який відрізняє вільну людину від раба, є цілковита нездатність останнього до захисту своїх життєвих ідеалів (які ідеали – така й самопожертва). Армія рабів ніколи не буває боєздатною.

За цим критерієм маленька суверенна Куба, що протягом п’яти десятиліть успішно протистоїть найбільшій світовій потузі, жодним чином не може бути потрактована як країна рабів. Більше того – базуючись на моїй інформації про сучасне українське військо, я чомусь схиляюсь до думки, що воно набагато менш боєздатне, ніж кубинське. Куба фактично наодинці протистоїть світовим потугам, тоді як Україна раболіпно випрошує у них все нові гарантії своєї безпеки. І це – нащадки тих, хто переламав хребет гітлеризму!

Виходить, що олігархічно-капіталістична Україна сьогодні – це у півтора раза гірша, ніж у блокадної «комуністичної» Куби економіка, плюс наркоманія, СНІД, розпуста, мафія, корупція, бандити при владі, висока дитяча смертність та низька тривалість життя, пропаганда насильства, мінус обороноздатність, право на працю, соціальні гарантії, загальнодоступні освіта та медицина.

Чи може нормальна людина відчувати себе вільною у системі, що перетворює людей на рабів?

В Україні, очевидно, мало хто також свідомий того, що у тих же США президент з корупцією не бореться, а 90% корупційних діянь розкриваються на основі інформації, що поступає від простих громадян. В Україні таку інформацію сприймають вкрай негативно і називають «доносами».

Чому?

Та тому, що 90% українців, на відміну від 90% американців, німців чи японців, самі «дають» і «беруть», а також «несуть» і «використовують», та ще й вважають, що не «давши» і не «взявши» у сьогоднішньому світі  не проживеш.

Чи можна ефективно керувати суспільством, у якому відсутні механізми самоочищення? Чи можна назвати такий організм життєздатним?

Сучасна «українська держава» створена не українцями, не для українців, і правлять у ній не українці. Адже, олігарх – це ганьба і одіум для будь-якого народу, і ототожнювати свій національний тип з таким суб’єктом – це означає ганьбити свою Батьківщину.

Якщо для деяких народів соціалістична модель суспільства є більш «успішною», ніж капіталістична – для українців, а крім цих устроїв існує ще безліч інших варіантів, то чому ми повинні замикатися на безальтернативному «проекті» олігархічної «демократії» тільки на тій підставі, що при ній деякі представники деяких народів живуть у деякому відношенні краще за інших? Чи маємо ми історичне право претендувати на місце цих народів у світовій спільноті? Чим ми подібні до цих народів? У чому сенс мавпування їхнього шляху?

«Впроваджувана» сьогодні в Україні система влади призводить людей до деградації, деградує сама і неминуче завершиться катастрофою.

Бути лояльним до цієї системи влади, а тим більше – легітимізувати її шляхом участі у її «демократичних інститутах» нормальна людина, яка любить свою землю і свій народ, у принципі не може.

На останніх президентських виборах, в результаті яких Україну «цілком законно» було віддано на поталу бандитським кланам, на чолі яких стоїть двічі судимий гвалтівник і розбійник, 4,5% тих, хто взяв участь у виборах, проголосувало «проти всіх». Мотивуючи це тим, що вибору, як такого, по суті і не було.

Їх можна зрозуміти – конкурентка переможця, що культивує образ «пречистої» рятівниці, за кілька місяців до виборів зробила вирішальну помилку свого життя. За дефіцитом місця згадаємо тільки два слова: «афера» і «Таміфлю». Той, хто знає, що таке «афера», і що таке «Таміфлю», і яким чином ці два поняття зійшлися в одній точці у жовтні минулого року в Україні – той збагне, про що йдеться.

Однак, ще більшою помилкою її було те, що на базі цих подій вона зійшлася з таким собі п.  Порошенком, а це вже не злочин, це – дійсно помилка, як казав Талейран. Адже карма у п. Порошенка така, що знищує усяке політичне майбутнє для того, хто з ним зав’язує надто близькі стосунки. Принаймні, в Україні.

Тим самим було наочно доведено, що в олігархічній моделі суспільства бути при владі і бути порядним – дві речі несумісні. То що тоді залишається сумлінним громадянам – бути лояльним до падлюк?

Українські церкви усіх політичних спрямувань на минулих виборах закликали людей «виконати свій громадянський обов’язок» і проголосувати, за кого потрібно, при цьому усуваючись від моральної оцінки кандидатів у президенти і взагалі – системи влади в цілому.

З точки зору здорового глузду, однак, усе повинно бути навпаки.

Церква в Україні відокремлена від держави ще з часів Лєніна, що означає невтручання в справи політики та державного управління. Відповідно, церква не має права дублювати діяльність органів державної влади, у компетенцію якких і входять громадянські права та обов’язки пересічного обивателя.

Натомість, церква у жодному випадку не може бути відокремленою від суспільства (в інакшому випадку вона мала б померти з голоду), а її суспільна роль – це духовно-моральне провідництво. Тобто, будь-яка церква в Україні, а християнська – особливо, повинна давати своїм прихожанам  чітку і вичерпну відповідь на усі питання морального чи духовного характеру, за що суспільство її і утримує.

Провідні українські християнські церкви займаються політичною агітацією і впритул не бачать моральних якостей українських владоможців, мотивуючи це тим, що не мають права когось «судити». Інстинкт матеріального нагромадження взяв верх над приматом духовної самопожертви? Тоді навіщо потрібні такі духовні провідники?.

«Противсіхи», на відміну від тих, хто не голосував, вважають себе мало не борцями за ідею, бо, мовляв, свій «громадянський обов’язок» вони таки виконують, але мають сміливість висловити свою громадянську позицію – як не маємо свого, то не хочемо жодного.

Виходить, що «противсіхів» система олігархічної влади в Україні в цілому влаштовує, от тільки їхнє місце у цій системі їм не подобається.

Мені така логіка незрозуміла: у мене просто немає часу, щоб витрачати його на гру, у якій мені гарантоване місце лузера. Я не тому не голосую, що настроєний проти і хочу комусь зробити погано, а тому, що не маю на це часу і витрачаю його на більш корисну і перспективну з моєї точки зору діяльність.

Гітлер, коли захотів добитися лояльності вермахту до своєї персони, придумав нову військову присягу – на вірність «фірерові». Після прийняття цієї присяги честь німецького офіцера заперечувала можливість будь-якої опозиції особисто до А Гітлера.

В Україні «власть імущими» було знайдене своє «золоте» формулювання. Атрибутикою неукраїнської влади стали українські національні символи, щоправда, в дуже урізаному варіанті. Але: хочете Тризуба на будівлі Верховної Ради – нате, бавтеся. Хочете назвати країну у власності олігархів «незалежною Українською Державою» – називайте. Хочете вважати себе вільними – вважайте. Ми цим не переймаємося – все одно будете нашими рабами.

Таким чином у свідомості народних мас засобами олігархічних ЗМІ було ототожнено націю, національну державу, існуючу владну модель та політичну «еліту»: «Ein Volk, ein Staat, ein Fuehrer!» («Один народ, одна держава, один вождь!»). Експлуатуючи прагнення українців до свободи, волі та незалежності, їх примусили стати рабами ідолів брехні та лукавства.   

Кожна країна, кожен народ у кожен окремий історичний момент є не одним аморфним цілим, а динамічною сукупністю багатьох субсуспільств. Будь-яке з цих субсупільств є втіленням певної суспільної ідеї і може стати правлячим у країні в цілому, якщо дану ідею почне поділяти більшість населення. Кожна суспільна ідея є набором фундаментальних принципів, а такі принципи, у свою чергу, є відображенням законів Всесвіту.

З чого можна зробити висновок, що у будь-якому суспільстві є цілком нормальною ситуація, коли якась його частина не визнає існуючої системи влади, оскільки не поділяє закладених у неї фундаментальних принципів, натомість пропонує свої, вважаючи, що саме вони є оптимальними у даній ситуації. В даному випадку високі ідеї протистоять існуючій матеріальній реальності.

У тих же США у виборах президента бере участь менше половини населення. Відповідно, більшість громадян резервує за собою право гнати його з теплого місця утришиї, якщо його діяльність надто круто піде врозріз з їхніми моральними уявленнями.

Очевидно, що концентрація сил темряви на владному Олімпі спонукає до перетоку найбільш світлих і конструктивних мас до альтернативних центрів соціотворення, через те саме періоди найбільшого морального занепаду якогось народу є одночасно моментами зародження нових, благородних і перспективних етносів.

Коли у Древньому Римі корупція і розпуста досягли піку свого розквіту, зародилося християнство. Саме у найбільш критичний період існування французької монархії були сформульовані лозунги Рівності, Свободи і Братерства. Розпуста у Священній Римській імперії спричинила зародження протестантизму, на основі якого згодом будувалися США, а в Російській імперії призвела до соціалістичної революції і створення наймогутнішої в історії людства держави слов’ян.

Шановні «противсіхи», замість того, щоб поганити і без вас гнилу владу, займіться краще чимось корисним, висуньте свої програми, запропонуйте їх народу – і народ за вами піде. Якщо, звісно, ідеї ваші порядні. А ховатися за «громадянський обов’язок» – це, щонайменше, принизливо.

Дисиденти з колишнього СРСР сьогодні вважаються мало не ідеалами, і виключно тому, що відмовилися бути слугами злочинної влади. Чи можна вважати сьогоднішню українську владу менш злочинною, ніж державні органи колишнього СРСР?

У кожного сучасного українця сьогодні є вибір: бути рабом і грати у шулерські ігри олігархів при владі, чи знайти свої духовні ідеали і стати вільним творцем нового прекрасного майбутнього для свого народу. Українське суспільство, яке традиційно сприймалося як єдине ціле, сьогодні розходиться за двома напрямами, і не за географічним принципом, а за принципом духовним. В один бік прямують ті, хто молиться Мамоні і не визнає нічого, крім безмежного матеріального нагромадження. У інший – ті, хто ставить духовність, мораль, честь вище матеріальних спокус.

Кожному – своє.

Один шлях – пряма дорога до історичного виродження і забуття, інший – важкий, плутаний і каменистий шлях будівництва своєї держави. Майбутнє українського народу сьогодні залежить від його історичного вибору.

Я свій вибір зробив.

Олександр Бобик, політеконом