Причини, потреба та можливості зміни системи влади в сучасній Україні

Майже рік тому я висловлював свої міркування і позицію партії щодо названої теми. Рік був цікавим. Але крім футболу і виборів (цитую владців) цікавим лишилося те, що в кращий бік в Україні нічого не змінилося. І причина зрозуміла – залишилась незмінною система влади.

Тема зміни влади звична для України. Вона постійно звучить під час виборчих кампаній. Суть її частіше зводиться до простого: оберіть нас (мене) і всім стане краще. Вибирають, а стає гірше. Люди розчаровуються, дратуються, особливо коли незмінні конкуренти в боротьбі за владу від шоу до шоу користуються давно відомими аргументами. Зміст їх той же, — оберіть нас, слухайте нас, вірте нам, бо ми кращі.

Справа, очевидно, не в персональному  складі політикуму. Точніше, не стільки в ньому. Справа у суспільному виборі, бо люди у владі, як правило, обслуговують систему відносин, що склалися в державі. До радикальних перемін вони (знову: як правило) не здатні, їх треба змусити до дій. Або замінити.

Владні інституції, політичні партії, громадські організації з точки зору держави – речі надбудовні. Базовими є речі корінні, від яких залежить усе, найперше добробут людей, стабільність суспільства, перспективність держави. Це загалом економічна система, структура виробництва, соціальна сфера. А фундаментом під ними є право власності. Як воно забезпечується в державі, — від того головним чином залежить характер ладу і ставлення до нього громадян.

Йдеться про характер конкретного різновиду ладу, бо в Україні (як і майже в цілому у світі) він один – капіталізм. Причому у нас він розвивається не за класичними канонами, описаними Марксом і Енгельсом. Багато з тих канонів залишаться істинними назавжди (про природу доданої вартості, джерела криз, функції грошей і т.п.). Але автори теорії капіталу навряд чи могли уявити спосіб, темпи і наслідки появи капіталізму в сучасній Україні. Це звичайно не відкриття політекономічної науки, яке треба брати як данність кожному, хто живе в Україні. Це спотворення тієї науки, своєрідний мутант від схрещення начал ринку, сталінської моделі влади, антисталінської патріотики і відвертого криміналу. Складність же полягає в тому, що цей симбіоз люди не спостерігають збоку, вони в ньому живуть. Правильніше сказати, виживають. Тому годі сподіватись, що тепер вони ставитимуться до капіталу, до його власника як до обставин долі. Ще менше, що вони йому довірятимуть.

Маємо доконаний зразок периферійного капіталізму, який ніяким чином не повторить шлях капіталізму центру – розвинених держав. Ми – в обозі капіталістичної системи як її сировинний придаток, власне, новітня колонія. Це тупиковий шлях для України і як держави, і як суспільства. Безробіття, еміграція, соціальна невлаштованість і т.д. – це початок повної деградації країни. Не бачити цього не хочуть ті, хто, маючи багатство і владу, вибудовує собі перспективу поза Україною. Не хочуть побачити ті, хто продовжує з протягнутою рукою чекати милостині від царя (цариці), благодійника…, забуваючи, що вони так живуть і через свою ледачу байдужість, легковірність, небажання брати і на себе хоч трохи відповідальності за спільну долю.

В суспільстві все більше утверджуються антагоністичні відносини між капіталом і народом. Але ж влада у нас є не просто виразником капіталу, а ним самим. Тому антагоністичні відносини утверджуються між народом і владою, а це ніколи і ніде у світі не закінчувалося добром.

Відчуваючи вороже ставлення до себе з боку населення, влада (капітал) захищає свої інтереси звичними інструментами: згортанням демократії, прав людей, каральними функціями правоохоронних та інших органів, підкупами, переслідуваннями і т.д. Ця тенденція неминуче посилюється хабарництвом, лихварством, угодовством, рекетом, здирництвом. Чиновний апарат розкладається, стає корумпованим, уособленням злодійства щодо конкретної людини. А через бюджет, програми розвитку, соціальні проекти тощо – «відкатним», тобто злочинним щодо держави і суспільства. Це не згущення фарб. Таку картину бачить кожен, хто хотів би реалізувати свої права: на початок підприємницької справи, на забудову, на успадкування майна, на користування землею, на судовий захист, на законні пільги, на освіту, на охорону здоров’я,  на… все.

Виражаючи волю крупного капіталу (не розглядаємо тут природу його появи в Україні, щоб не повторювати банальні речі про роль президентів та ін., про афери з приватизацією, про розкрадання держави загалом) органи влади послідовно вироджуються  в свою протилежність, стають антинародними, антидержавними.

Закономірним наслідком такого розвитку подій стають атмосфера агресивності в людському середовищі, екстремізму, п’янства, насильства, падіння суспільної моралі, поширення бомжування, сирітства, наростання зневіри в свою перспективу, у перспективу держави.

Загальна деградація розвивається, але ще стримується не повагою до традиційних цінностей, не відчуттям взаємного обов’язку, а скоріше страхом втратити індивідуальну власність: на квартиру, «точку» на базарі, на земельний пай… До речі, перетворення землі в товар ліквідує майже останній стримуючий фактор. Засвоєна ще з часів ваучерної приватизації несправедливість стане настільки очевидною, що це може бути стартовим сигналом для тяжких катаклізмів в Україні.

Очевидним є тупиковий напрям розвитку України. Минулої осені народ мав вибирати. Не владу, ні, це вже традиційний ритуал. Народ повинен був вибирати спосіб життя. А вибрана влада для того – інструмент досягнення оптимального способу.

Мало хто сподівався на вибір об’єктивний. Та й вибирати було фактично ні з чого. Бо гроші і ЗМІ зробили чорну справу, зосередивши увагу до двох політичних брендів: влади і опозиції. Вибору між ними немає, бо немає різниці. Просто, одні тримають всю владу, інші її прагнуть. Але з тією ж метою, з тією ж ліберальною політикою, де інтерес крупного бізнесу і корумпованого чиновництва стоїть на першому місці. Тому влада не змінилася і змінитися не могла. Кому слід було, той перефарбувався в інший партійний колір, хто зайвим став у владі – тим посад не вистачило. Тому сподіватись на зміну політики не доводиться. Принаймні, ближчим часом.

Оптимальним для України є вибір європейський, де успішніше подолано антагонізм між капіталом і народом, а запорукою того є модель державної влади, методика її формування. Де влада діє прозоро, відповідно до закону. Де людина знає свої права (на роботу, освіту, соціальну допомогу, охорону здоров’я) і має для того гарантовані можливості.

Чи готова українська влада до такого повороту? Ні. Нас не повинні тішити численні заяви про рух у Європу, членство в ЄС і т.п. Наша влада таку перспективу не забезпечить з об’єктивних причин, бо вона – віддзеркалення крупного капіталу, який специфічно створювався, специфічно розвивається і ніяк не готовий до своєї обов’язкової соціальної функції. Так є. Однак і лишати все без змін не можна, бо влада, як система, самоорганізовується, вдосконалюється задля забезпечення своєї головної функції. А в нинішній Україні такою функцією влади є відстоювання інтересів крупного капіталу зі згаданими тільки-но його специфічними особливостями. Влада все більше набиратиме ознак авторитарної вертикалі, що спостерігалося за часів Л.Кучми зі всіма його адміністраціями і урядами, за часів В.Ющенка- Ю.Тимошенко з безперервними просторікуваннями про брак повноважень, за теперішніх часів, коли прагнення попередників втілилися в дійсність зусиллями влади під орудою В.Януковича. Ви пам’ятаєте скільки ґвалту від влади і від наївних людей чулося з приводу ініційованої соціалістами політичної реформи. Минуло небагато часу від угодовського рішення КС. Ну й що? Краще стало жити людям? Сильніші, справедливіші, чесніші люди потрапляють у владу, особливо на «доходні місця»? Немає тепер земляцтва, кумівщини, сімейственості? Більше стало поваги до людини у кабінетах влади? Зникли хабарі, з’явилася можливість вільно висловлювати незгоду з владою в місцевих чи центральних виданнях, стало більше свободи слова і думки на радіо в ТV?

Все це риторичні питання. Виходить, соціалісти були праві. Виходить, наші зусилля будувати Європу в Україні – будувати, починаючи з системи влади, були правильними, логічними, необхідними державі та нашим співгромадянам.

З боку влади процес сповзання до авторитаризму невпинний, але його фінал – абсолютне протистояння влади і народу, народу і капіталу. Щодо організації управління – це тупиковий, небезпечний для держави шлях.

Характерно, що звужуючи простір демократії в управлінні, вибраний напрям вдосконалення влади обмежує маневр і свободу самого капіталу. Правове поле для його функціонування спотворене. Воно піддається «ручному» впливу на догоду тих ланок капіталу, які ближчі до влади, на догоду чиновникам, що не «…зівають, поки ярмарок». Бізнес, себто ділова діяльність активних людей знаходиться весь час під загрозами, умови для нього стають нестерпними. Інструменти влади, котрі такі умови створюють, стають по суті елементами злочинної системи, з якою нібито вони і повинні боротися. Аби не складалося враження, що тут паплюжиться влада, поцікавтесь у будь-якого бізнесмена, особливо середньої ланки, як він оцінює діяльність різних УБОПів, УБЕПів, ДАІ, інспекцій (екологічних, якості, безпеки праці, санітарних…), податкових, митних та ін. служб, судів, прокуратури. Як здійснюються тендерні процедури, відведення земель під забудову, конкурси щодо реалізації різноманітних проектів, як повертається ПДВ. Допускаю, що вище керівництво держави може навіть не здогадуватись про справжню антисуспільну суть того, на чому влада стоїть. Принаймні, хотілося б те допускати, але в будь-якому разі створене владне середовище треба чистити, бо воно знищить державу як таку.

Антагоністичність взаємин по лінії народ – влада + капітал загострюється ще й тому, що в Україні успадковане патерналістське ставлення переважної більшості людей до держави та влади в ній: вона вирішить їх проблеми, захистить, дасть…

Не дасть! І не повинна! За свої права люди повинні боротися, щоб прописані в законах та інших нормативних актах права забезпечувались автоматично. Щоб не доводилось, як дітям війни, наприклад, в суді (гірко і часто безуспішно) добиватися своїх прав, гарантованих законом. Ми лише на самому початку шляху до створення громадянського суспільства. Такого, як у більшості європейських країн. Там профспілка є захисником працюючих, громада містечка контролює якість медичного обслуговування, шкільна рада відслідковує процеси навчання та виховання і дозвілля школярів, асоціації захисників природи впливають на збереження довкілля, спортивні клуби організовують змагання між сім’ями… Все це елементи громадянського суспільства, які, з одного боку, дозволяють людям почуватися вільними в своїй країні, з іншого боку, змушують владу дослухатися громадської думки, робити так, як потрібно людям.

Розуміючи потребу такої перспективи, актив Соціалістичної партії (де краще, де гірше) добивається згуртування людей в колективи власників житла, співвласників гуртожитків, власників земельних паїв, жіночі, молодіжні організації, сприяє активізації профспілкових ланок для виконання договірних умов приватизації, для збереження комунальної власності, надр, найперше, води… Сьогодні це невдячна, поки-що епізодична робота, але за нею майбутнє, це тяжка справа реального переоблаштування країни, створення громадянського суспільства, перетворення населення в народ. Це партійна справа.

Діючи таким чином, ми «знизу», силою організованих людей впливаємо на владу, спонукаємо її (а через неї – бізнес) до діалогу з народом. І чим скоріше влада і бізнес зрозуміють, що це єдиний спосіб уникнення екстремізму, отже трагедії для всіх, тим для всіх же і буде краще. Бо народ врешті може обійтися без чужої йому влади і байдужого до людей капіталу, але капітал без народу обійтися не може!

Ясно, що така діяльність не вітається владою. Замовчування, блокування доступу до ТV, тотальне і безпрецедентне фальшування виборів на всіх    етапах – це існуюча практика. Вона утверджується ще й міжпартійною ревністю («конкуренція» тут не підходить). За підсумками виборів ми звернулися до всіх партій з пропозицією підготувати політичний документ, в якому підтвердити вплив кримінальних структур на вибори, тобто на політичну кампанію. Адже всі мають досить підтверджень повсюдного фальшування, підкупу, шантажу… Влада від того злочинства відмовляється. Суб’єкти виборів так само. Інші  партії – тим більше. Тоді природний висновок – це справа підпільних, тобто незаконно діючих сил.

Ніхто на наше звернення не відгукнувся. Коментарі зайві.

Звичайно, ми не наївні люди. Представники крупного капіталу в Україні здебільше далекі від усвідомлення соціальної функції капіталу. Вони ще не знають, що «в гробу карманов нет». Їм ще далеко до колег з Швеції, Австрії, Німеччини, Фінляндії, Китаю, не кажучи про Японію. Вони все ще накопичують те, що можна прихватити, використовуючи при тому інструменти своєї влади. Загалом-то копають яму і собі, і народу.

Всі роки діяльності Соціалістичної партії України ми боролися проти такої перспективи. Боролися за створення ладу, назва якому – демократичний соціалізм. Нам не соромно за свій внесок в будівництво саме демократичної держави. На цьому поприщі є і наша формула Земельного кодексу та перспективи села, і закону про місцеве самоврядування, найважливіші позиції Конституції і конституційної реформи (до якої обов’язково доведеться повернутися), і про підтримку соціально незахищених громадян, мережу і конкретних працівників освіти, науки та охорони здоров’я, і прогресивні проекти виборчого законодавства, привнесення ідеї про відкриті партійні списки… Все це реальна потреба для зміни системи влади. Це відповідає конституційній потребі побудови демократичної соціальної держави.

Ці кроки давалися нам важко, бо всі уряди країни, починаючи з 1991 року, прямо сповідували ліберальну ідею, утверджуючи її панування не тільки безсоромною експлуатацією всього потенціалу, накопиченого попередніми поколіннями, але й розкраданням його, мародерським захопленням власності і ресурсів, бездумно демонтувавши соціальну структуру, посіявши зневіру у людей, виштовхуючи їх за межі Батьківщини в пошуках кращої долі.

Саме через це наші реальні ініціативи зустрічали шалений спротив влади. Якраз через це здійснювалось по суті кримінальне недопущення соціалістів у парламент в результаті змови олігархів з формально протилежних (а фактично однакових) політичних таборів. Маючи в розпорядженні «заводи і банки, газети, радіо і телебачення», вони нав’язали нам ярлик зрадників. Обиватель легко заковтнув цю брехню, і до цих пір погано розбирається хто ж на його боці.

Ми бачимо, що сталося з країною. Це не наша держава, не більшості народу. Це не наша влада і тому природна наша опозиційність до неї. Опозиційність по суті, а не для демагогії, декларацій і одурманювання людей.

Ясна річ, що в такій державі соціалістам місця немає. У такій владі теж. Нам не так давно пропонували маріонеткову співучасть у ній задля вигоди окремих лжесоціалістів. Ми відкинули таку перспективу.   В існуючій державі на багато викликів, що є життєвою потребою окремих громадян і народу є одна відповідь: «Ні!».

Чи можлива швидка, безконфліктна, парламентська модель трансформації суспільства і держави?

Ні.

Чи можливе справедливе, правове вирішення накопичених проблем – підсумків приватизації, катастрофи АПК, реального пограбування людини праці, втрати контролю за мірою праці і споживання?

Ні.

Чи може правова система запрацювати самостійно і незалежно, підкоряючись лише закону?

Ні.

Чи може соціальна сфера держави розвернутися до потреб людини праці (фізичної, інтелектуальної, творчої), забезпечити хоч мінімальний рівень її добробуту?

Ні.

І так по безлічі інших викликів.

Бо така система влади! За 20 років закладена, розвинута, затверджена.

Але й змиритися з тим ми не можемо. Не маємо права. Потрібно повернути державу народу. Не так, як на передвиборних гаслах комуністів. «Так» вони її вже повернули – входженням в коаліцію, відомими голосуваннями. Потрібне інше повернення держави. Якраз тому ми продовжуємо боротися за відновлення впливу партії на розвиток суспільства. Щоб донести усім верствам суспільства: злидню і багатому, найманому робітнику і службовцю, селянину і міщанину, — що продовжувати рухатись по владному шляху всупереч інтересам народу не можна. Це небезпечна, трагічна перспектива.

Ми бачимо потрібну країні систему влади, відобразимо її в новій редакції партійної програми. Загалом, в основних механізмах, це європейська модель. І це не маніловські фантазії про нереальні речі. Ні, це потреба України, бо система влади і наслідки економічного, політичного, духовного життя, стан соціальної сфери, рівень добробуту населення – речі абсолютно пов’язані.

Бо тільки внаслідок реформи влади вдасться поставити її під контроль громад і громадян, ліквідувати корупцію,створивши нарешті середній клас з вільних економічно, політично і духовно людей, які складуть переважну більшість населення. Тільки реформа влади, зміна порядку її формування дозволить розмежувати владу і бізнес, а останнього навернути до його соціальної місії, до обов’язку перед суспільством і державою.

Тільки такий шлях дозволяє вирішити можливо найгострішу тепер і в ближчі роки проблему – проблему консолідації суспільства, проблему довіри народу до влади, взаємної поваги між людьми, не зважаючи на їх статус      і —  навіть — на майновий стан.

Це одне з важливих завдань саме для Соціалістичної партії України, для якої демократичний соціалізм – не утопія, а перспектива України, предмет нашої партійної боротьби.