Піаритись на проблемі замість пошуку рішення – найгірша опція, яку тільки можуть обрати державні чиновники. Медіа на «ура» сприйняли ініціативу Міноборони щодо запуску переліку недобросовісних іноземних постачальників зброї, попри те що нею відомство фактично розписалось у неспроможності навести лад в оборонних закупівлях. Ця ідея не просто не вирішить наших проблем, вона їх помножить.
Так званий «чорний список» – це начебто відповідь на недоброчесних постачальників, які взяли аванси, а потрібну номенклатуру ЗСУ або не поставили, або поставили несвоєчасно, або не тієї якості/кількості. Антикорупціонери при Міноборони кажуть, що ідею обговорювали «багато років». І це дивує. Бо якщо так довго обговорювали, то чому ж зробили як завжди – через ср*ку?
Перше і головне питання – а чи підкріплений цей «чорний список» відповідною нормативною базою (тобто, чи він взагалі законний)? Хто, за якою логікою і за якими критеріями його формуватиме? Які антикорупційні запобіжники закладені? Чи нівельований людський фактор і, чи не вийде так, що список неугодних формуватиметься кимось із субʼєктивних міркувань і, можливо, під впливом певних гравців ринку озброєння? Схоже, ніхто не збирається давати відповіді на ці питання.
Також, слід зазначити, що зазначений «чорний список» передбачений лише для іноземних постачальників. І виникає питання: що тоді робити з вітчизняними виробниками?
Закон України «Про оборонні закупівлі» закріплює принципи рівності і конкуренції в процесі закупівель і жодних «чорних списків» не передбачає. Перше, що мали б зробити автори ідеї, – внести до закону відповідні зміни. Не зробили. Така ж історія із постановою Кабміну від 11 листопада 2022 року №1275 «Деякі питання здійснення оборонних закупівель на період дії правового режиму воєнного стану».
Ще один спосіб «легалізувати» перелік – видати наказ міністра оборони, погоджений Мінʼюстом і Державною регуляторною службою (ДРС) з питань регуляторної політики та розвитку підприємництва. Їхні рецензії означали б, що виданий перелік не суперечить нормам діючого законодавства і не порушує державну політику стосовно субʼєктів господарювання. Погодження ДРС займає до двох місяців. Я сумніваюсь, що це зробили. А якщо і зробили, чому тримають у секреті?
Перелічені кроки дехто може назвати бюрократією. Ваша рація, але вони край важливі, бо без них існування «чорного списку» є незаконним і виглядає не інакше як спроба у ручному режимі визначати з ким контрактуватись, а з ким – ні. І це створить усі правові підстави виробникам і постачальникам зброї звинуватити Україну в корупції і закидати судовими позовами. А це – фінансові і репутаційні втрати, розрив відносин, зриви постачання зброї. Оцими простими рішеннями і піаром ми самі собі заклали міну.
Що натомість варто було б зробити очільникам Міноборони та Агенції оборонних закупівель? Відповідь елементарна – просто працювати, відповідально і чесно виконувати свої обовʼязки. Один з них – створити ефективну систему перевірки кадрів і контрагентів. На це в них є інституційна спроможність, повноваження, штат, бюджет.
Це єдиний дієвий спосіб вчасно виконувати контракти і захистити державні гроші від недоброчесних постачальників, не вдаючись до ручних і відверто дурних рішень. На жаль, ця робота і досі не зроблена. На неї навіть натяків немає. На моє переконання, це ставить під сумнів не лише компетенції відповідальних чиновників, але й їхні мотиви.
Повторю думку, яку на раз озвучував: навести лад у сфері оборонних закупівель і покласти край ганебним корупційним скандалам можна за кілька місяців. В Агенції оборонних закупівель, в Міноборони є фахівці, яким для цього не забракне фаховості, досвіду і доброчесності. Шкода, що цього бракує їхнім керівникам.