Листи до братів-націоналістів. Лист 1. За Ющенка чи Тягнибока?

Західна Україна в недалекі за історичними мірками часи дуже дорого заплатила за національну незалежність. Тому люди там готові простити все будь-якій сволоті, що вдягла вишиванку і користується національною риторикою, аби лиш та сволота пообіцяла зробити щось для України. Імператив цей такий сильний, що якби Берія і Судоплатов воскресли та вдягли вишиванки, то західняки будуть готові за них голосувати, варто лише б їм заявити про підтримку української справи. Оце і є «феномен Ющенка».

Це індивід може вчитись на чужих помилках, нація вчиться виключно на своїх. Прикро це констатувати, але наш народ «дурний, як 100 пудів диму». Однак він швидко вчиться. Що сказати тому, хто хоче зіграти в «наперсток»? А що не кажіть, все одно не послуха, поки не програє останні гроші. Так само з любителями заробити 1000% річних на «фінансових пірамідах». Чи то вже дурнів стало менше, чи вже дурні програли останні гроші, але про піраміди останнім не чути. Певно, більшість вже зробила висновки, а ті, хто не зробив — не дотягують до «критичної маси», щоб запустити нову піраміду. «Кінгс Кепітал» Аделаджі не рахуємо, бо це не типовий випадок: там одні сектанти обманювали інших сектантів.

Отож Бог послав українцям Ющенка, як «наказаніє господнє», щоб вони порозумнішали. І хоч на граблі знову доведеться наступати, граблі кожен раз потрібні інші, бо до «випробуваних» граблів виникає імунітет. А оскільки політтехнологи не спроможні видумати щось принципіально нове, то на наш нарід чекає суспільний прогрес.

Які здобуття епохи Ющенка? Мистецький Арсенал, Батурин, капличка-пам’ятник Голодомору, ну і «гласність». На червневому (2009р.) з’їзді «Нашої України» наш президент та його племінник і за сумісництвом міністр Мінмолодьспорту Ю.Павленко ставили собі в заслугу ще й зростання народжуваності в країні. Однак довести, що вони «бугаї» і мають до цього якесь відношення, не змогли.

Ющенко дуже любить українців, але мертвих. Живі йому надокучають своїми проблемами. І для живих потрібно багато чого зробити. А мертві завжди вдячні за згадку. 
Поглянемо на феномен людського чинника трохи глибше. Є в науковців таке поняття «точка біфуркації» — місце, в якому певний процес, з історичним включно, змінює свій напрям. Цікаво, що зміна напряму досягається дуже мізерними зусиллями. Це як робота стрілочника на залізниці: потяг, загальною вагою 1,5-3 тисячі тон, змінює напрям руху від зусилля одного стрілочника, що натискає на невеликий важіль. Так і наша історія.

Нинішній незалежності ми цілком і повністю зобов’язані Леоніду Кравчуку, що в Біловезькій Пущі загітував Бориса Єльцина і, частково, Станіслава Шушкевича, денонсувати Союзний договір 1922р. Якби цього не сталося, то наша боротьба за незалежність очевидно пішла б югославським шляхом, з непередбачуваними наслідками. Це перша демонстрація впливу на точку біфуркації в новітній (після 1991р.) українській історії.

Третє у ХХ сторіччі, після 1918 і 1941р.р., проголошення незалежності України наш народ зустрів неструктурованістю і розпорошеністю національно орієнтованих політичних сил. Справжніх націоналістів, тобто тих хто визнає Декалог, серед обраних до Верховної Ради нардепів практично не було. Були т.з. «націонал-демократи», колишні дисиденти, письменники та інші гуманітарії. Єдиний Рух зберегти не вдалося. Від нього зразу стали відколюватись різні УРП та ДемПУ. Зрештою від В’ячеслава Чорновола пішов Юрій Костенко, повівши з собою і частину Руху. 
Розвал єдиних колись сил завжди відбувався за класичним сценарієм: 
 поява альтернативного лідера, 
 влаштування в організації розколу, 
 перетягування на бік нового лідера частини організації . 
В подальшому обидві частини колись єдиної організації маргіналізуються. 
В часи «першої незалежності» українська неструктурованість дістала назву отаманщини. В часи «другої незалежності» з отаманщиною вже вміли боротись: СБ ОУН просто відстрілювала тих отаманів, які не визнавали керівної ролі ОУН(б). Рядовики вливались в ОУН-УПА.

В часи «третьої незалежності» отаманщина широко розлилась Україною в формі парламентської боротьби і виборів, як форми тієї боротьби. Існуюча мажоритарна система не давала можливості структурувати парламентські сили. Депутат, що купив свій округ, ні від кого не залежав, то ж переходив з однієї парламентської фракції до іншої скільки хотів.

Але вже 1998р. виборча система з мажоритарної перетворюється на мажоритарно-пропорційну (половина парламентарів обирається в мажоритарних округах, інша половина – за партійними списками). Нарешті ще пізніше, виборча система стала повністю пропорційною з закритими списками кандидатів в депутати (списки затверджувались на партійних з’їздах). Вибори 2006р. вже проходили повністю на пропорційній основі, при 3% бар’єрі для партій та блоків. 
Президентські вибори 1994р. Л.Кравчук програв, бо не бачив справжніх конкурентів – «червоних директорів», ставленик яких Л.Кучма і став президентом. Але вже в той час в Україні сформувалася інша сила – банківське лобі на чолі з Вадимом Гетьманом. Між Кучмою і Гетьманом почалося протистояння. За деякими даними В.Гетьман планував сформувати власну більшість в стінах ВР і самому стати Головою Верховної Ради, а свого родича В.Ющенка — призначити прем’єром. За таких умов президентство Леоніда Даниловича перетворювалось би на фікцію. Важко сказати, якою була б Україна за Вадима Гетьмана. Але оскільки він персонально представляв силу, що не створює доданої вартості, то можна припустити, що в такій Україні було б більше порядку, ніж за Ющенка, але ні промисловості, ні розвиненого сільського господарства ми б не мали, як, власне, і не маємо їх зараз.

Однак плани В.Гетьмана внаслідок його вбивства (1998р.) здійснилися лише частково: Ющенко став і прем’єром, і навіть президентом, але щоб контролювати дві гілки влади, як задумувалося, то він ніколи їх не контролював.

Від вбивства Гетьмана виграв особисто Л.Кучма і, опосередковано, Росія, бо фінансисти і банкіри Гетьмана орієнтувались на Захід, передусім на США. Вбивство Гетьмана – друга точка біфуркації. 
На початку дев’яностих в Україні з’являється Кетрін-Клер Чумаченко, колишня працівниця держдепу США та низки інших організацій. Спочатку закордонну українку «підкладають» під Плюща, тоді – Голову ВР, а коли з Плющем не склалося – під Ющенка. Саме за порадою з Вашінґтону Кучма призначає В.Ющенка прем’єром. Блискуча операція. Але вона не ґарантує подальшого розвитку України в потрібному для США напрямку. На Кучму тиснуть. То «плівки Мельниченка», то інцидент з радарними установками «Кольчуга», то акція «Україна без Кучми». Іноземні візитери раз-за-разом вимагають від діючого президента публічного визнання, що він не залишиться на третій термін. Як запорука спокійної старості виникає проблема наступника. Кучма довго думає на кого робити ставку, часу в нього вже не лишається, і вибір падає на діючого прем’єра – Віктора Януковича. І ось тоді в Україні відбувається «помаранчева революція». 
Рушійними силами революції були: в Україні — оточення Ющенка, незадоволене Кучмою і «донецькими», за межами України – США, як геополітична сила, Березовський, що мріяв використати потенціал України для боротьби з Путіним та іноземні, головним чином російські бізнесмени, що мріяли прийти на український ринок на пільгових умовах.

Організаційно, кістяком подій на Майдані стала нещодавно створена організація під назвою «Пора», яких насправді було дві, т.з. «жовта» і «чорна». На чолі «жовтої «Пори» стояв Владислав Каськів. «Пористи» в політичній боротьбі використовували аналогічний досвід сербської організації «Отпор» та грузинської «Кмара». Прихід Ющенка до влади в результаті «помаранчевої революції» — третя точка біфуркації. Та нас більше цікавить не те, як і ким створювалась «Пора», а те, куди вона ділась. Сам Каськів став радником Ющенка. В Інтернеті писали про його шикарну квартиру в центрі Києва та про те, як вміло він проводив фінансову компанію, коли під одне завдання бралися два гранти та ще й один з них — від «донецьких». «Пора» так же швидко згасла, як і спалахнула.

В цьому розумінні цікава історія такої організації, як УНА-УНСО і Дмитра Корчинського, як одного з її керівників. Таємнича біографія у пана Дмитра. Під його проводом УНСО воювало в Придністров’ї та Абхазії. Були плани створити базу революції в Придністров’ї. Цього не сталося через значний російський вплив у цій квазідержаві і, можливо, з-за інших обставин. Потім, практично в апогеї існування цієї організації, Корчинський іде з УНСО. Незабаром організація розколюється зсередини.

Погляньмо на цей процес не очима політолога, а очима контррозвідника. Без сумніву, УНСО було створено не без негласної підтримки властей. Коли точка зору влади, а перед тим сама влада, змінились, пану Дмитру дали відставку. Без лідера і підтримки організація розвалилась. Її, певно, ще й допомогли розвалити, оскільки УНСО була здатна до самовідтворення. «Пора» просто розвалилась по команді згори, оскільки більшість керівного складу організації вочевидь була агентурою.

Кожен політтехнолог знає, що суспільний інтерес на виборах сегментується, як кажуть маркетологи. Точнісінько так, як марки пива, чи прального порошку. Повинні бути ліві, праві і центристи, які в свою чергу ще поділяються на більш дрібні елементи. І як маркетолог формує попит, так і сили, на яких працюють політтехнологи, створюють політичні бренди. Одним з таких брендів має бути Олег Тягнибок.

З 1994р. в Україні перемогла компрадорська буржуазія та її ідеологія – лібералізм в його українськім варіанті. Ліберали завжди боялись націоналістів і як могли гальмували поширення націоналістичних ідей і організацій. Вплив ліберальних ідей підсилювався і резонувався величезним російськомовним сегментом українського суспільства. Для цього існуюча влада взяла курс на ізоляцію російськомовного анклаву та перешкоджання його інтеграції в українське суспільство. Засобом такої ізоляції було обрано мовний бар’єр. Державі потрібно було б створити мережу курсів української мови, насамперед серед держслужбовців, виділивши їх фінансування окремою строчкою в бюджеті. На практиці за роки незалежності на такі цілі не виділялось жодної копійки, незалежно від того, чи був при владі антинародний режим Кучми, чи режим «народного президента» Ющенка. Режими різні – політика одна.

Цікаво, що режим Ющенка зміг прийти до влади та утримувати її лише в умовах протистояння по лінії Схід-Захід та постійних інтриг, що мали за мету продовження такого протистояння. І певно має рацію Тарас Чорновіл, який думає, що його батько був убитий на замовлення, під майбутні президентські вибори, щоб Ющенко лишився єдиним кандидатом від національно-демократичних сил.

Так звані «національно-демократичні сили» не є ні національними, ні демократичними. Національними вони не можуть бути, позаяк торгують національними інтересами, а «демократичність» режиму Ющенка випливає з його слабкості. Він, чи точніше його оточення, закрутило б гайки, але не має для цього можливостей внаслідок слабкості самої української держави.

Смерть В.Чорновола – ще одна точка біфуркації в українській історії. Якби Чорновіл лишився живим, то у нього мали бути дві лінії поведінки. Перша: відмовити Ющенку в підтримці і тоді б останньому на президентських виборах не вистачило саме рухівських голосів. Друга: визнати себе другим номером, але специфічним другим номером. Не має сумніву, що конфлікти в оточенні лідерів почалися б відразу після об’єднання. Але авторитет В.Чорновола був куди більший, ніж, скажімо, у М.Мартиненка, чи В.Кириленка. Чорноволу не кинеш в обличчя, що ви, хлопці – ніщо і ви всім зобов’язані Ющенку. То ж людьми Чорновола почалося б саботування політики Ющенка на місцях, що привело б до заміни їх на людей Ющенка. А це в свою чергу рано чи пізно привело б В.Чорновола в табір Ю.Тимошенко – найбільшого ворога В.Ющенка. Тобто все трапилося б так, як і в реальній дійсності, але значно раніше.

Але й тут загальні процеси беруть своє. Світова криза дуже злякала український олігархат, який через шлунок усвідомив необхідність сильної держави. До весни 2009р. українська влада нагадувала нестабільний трикутник начолі з Ющенком, Тимошенко і Януковичем. Нестабільність в трикутнику підсилювала негласна спілка між Ющенком та Ахметовим.

Найбагатшого олігарха України не влаштовувала ситуація у «власній» Партії Регіонів. Лідером ПР був і є Віктор Янукович. Партію взагалі-то створила стара донецька гвардія – Ю.Звягільський, В.Рибак та інші. Рінат Ахметов прийшов туди значно пізніше, але він і залежні від нього структури були основними донорами партії. Так продовжувалось до тих пір, поки в 2006р. не з’явився Дмитро Фірташ. Лідера партії залежність від Ахметова завжди непокоїла і Янукович старався по-можливості диверсифікувати спонсорів. Так в його оточенні з’явились брати Клюєви, ще коли майбутній прем’єр був донецьким губернатором. Але ще більшу свободу Янукович отримав, коли зміг опертися на гроші Дмитра Фірташа.

На додачу знаходження ПР при владі ввійшло в протиріччя з інтересами Ахметова, підприємства якого також попали під податковий прес Миколи Яновича Азарова. 
В цих умовах Ахметов і пішов на спілку з Ющенком. А до цього президентУкраїни руками Юрія Луценка трошки полякав головного олігарха БТРом.

ПР також не оминула смерть одного з її лідерів – Євгена Кушнарьова. Кушнарьов прийшов в ПР не сам по собі, а з власною маленькою партією. Кушнарьов мав великий політичний досвід, починав ще з «демплатформи в КПРС», був харківським губернатором і головою президентської адміністрації у Кучми. Це була яскрава особистість і розкол ПР був тільки питанням часу. До того ж на пораду американських консультантів пропагандистська компанія в ПР будувалась на акцентуванні лідера. Перефразуючи В.Маяковського, можна сказати: «Мы говорим Янукович, — подразумеваем Партия Регионов, мы говорим Партия Регионов, подразумеваем – Янукович!». Ахметову і його людям доводилось боротися з людьми Фірташа за вплив на Януковича. Поява іншого лідера означала б не тільки розкол, Янукович дрейфував би в напрямку Фірташа. Але і на Кушнарьова Ахметов поставити не міг. Все та ж проблема диверсифікації спонсорів, яку Кушнарьов прораховував значно краще Януковича. Кушнарьов ніколи б не «ліг» під Ахметова, тим більше маючи за плечима могутній Харківський регіон. Знову ж таки, об’єктивні обставини штовхали б ПР Кушнарьова до альянсу з Ю.Тимошенко. То ж смерть потенційного лідера задовольнили всіх. І це ще одна точка біфуркації, ще один не реалізований український вибір. 
В травні 2009р. ледве не склалася спілка ПР та БЮТ, яку журналісти назвали ПРіБЮТ. Тоді Янукович дав задній хід, але ідея залишилась. Президентські вибори в січні 2010р. остаточно перетворять трикутник «Ющенко-Тимошенко-Янукович» на барикаду «Тимошенко-Янукович», що має тільки два боки. Якщо у керівників ПР і БЮТу вистачить глузду зробити те, що вони обіцяли, а саме – двопартійну систему, то маніпуляціям Україною, ззовні і з середини, якщо і не настане край, то можливості провідних акторів зменшаться в рази.. Політичні сили в Україні будуть структуровані раз і назавжди. Як кажуть американці, не можна вичавлену зубну пасту запхати назад до тюбика. Опозиція на практиці буде складатися з однієї, найбільшої, партії, бо ніхто не буде вкладати гроші в партії дрібні, що не мають ніякої перспективи піднятись нагору. Пропаде саме поняття «золотої акції», бо правляча партія завжди буде мати більшість.

Очевидно, що 17 січня 2017р. нас чекає чергова точка біфуркації. За кого нам, націоналістам, голосувати і вести агітацію? Розумний вибір зробить той, хто правильно передбачить майбутнє. 
Ряд нещасних випадків, що трапилися з політиками, можна і далі вважати нещасними випадками, але ж занадто вдало вони складаються в картинку. Всі ці випадки можна об’єднати однією темою – керований хаос в Україні. Цій темі протистоїть інша тема – концентрація політичної влади, як відображення концентрації капіталу.

Прихильникам теорії змови зможе здатися, що всі антиукраїнські заходи керуються з єдиного центру. Одначе, це не так. Великих центрів налічується лише два, Москва і Вашинґтон. Центри мають в Україні своїх симпатиків і послідовників у вигляді компрадорського капіталу. 
Обидва центри заінтерисовані в слабкій Україні і проводять заходи, націлені на збереження і посилення такої слабкості. Однак вони не завжди можуть до кінця прорахувати всі наслідки своїх дій. От і виходить, що «плівки Мельниченка» і «кольчужний скандал» начебто з одного боку і ослаблюють Кучму, але з іншого — штовхають його в обійми путінської Росії. Домовленості Олексія Івченка (читай «західника» Ющенка) з Москвою – звичайна українська корупція, що ослаблює українську державу, але вона б’є також і по Заходу.

Крім того агенти впливу в Україні являються досить таки самостійними політичними фігурами і не завжди зрозуміло, чи то агенти постарались для своїх хазяїв, чи то хазяї допомогли своїй українській агентурі.

Оскільки основні гравці репрезентують відповідно хаос та порядок, спробуємо спрогнозувати наше майбутнє. Створення двопартійної системи в Україні буде означати посилення сил порядку. Звичайно, Тимошенко, як політик і адміністратор, більш рішуча і креативніша за Януковича. Крім того, Янукович залежний від цілком паразитичного капіталу, представником якого є Дмитро Фірташ. Тому для сил хаосу програмою мінімум є недопущення Тимошенко до президентського крісла. А на Януковича вже можна впливати, скажімо, через того таки Фірташа та інших. Якщо пані Юля все ж стане президентом, то єдиним засобом її зупинити є політичне вбивство, можливо замасковане в кращих українських традиціях під нещасний випадок.

З іншого боку, Тимошенко може захистити себе від замахів тільки зробивши ситуацію в Україні необоротною, тобто знищивши компрадорську буржуазію, як клас та конфіскувавши і розпродавши її майно.

Нове двадцятиліття буде знамените тим, що вимирає «радянський народ» і на його місце приходять молоді люди, що не знали соціалізму. Капіталізм приносить з собою і «громадянське суспільство» — самоорганізацію людських колективів для вирішення певних проблем без посередництва держави.

Багаторічна невирішеність ряду проблем та маніпуляція свідомістю, як технологія, приведуть до появи контреліти та її боротьби радикальними (терористичними) методами, оскільки легальні методи не даватимуть у відповідних умовах потрібного ефекту. Але це трапиться очевидно років за 10, не раніше.

Повернімося, одначе, до Тягнибока. Цілком можливо, що він така ж «підсадна качка», як і Каськів. І його мета – концентрувати всі праві сили та каналізовувати їх у потрібному напрямку. Навіть, якщо сьогодні це так, у пана Олега є можливість почати свою гру. До цього він йшов у хвості у Ющенка з його ліберальною доктриною, а отже не міг вважатися націоналістом. Тепер у нього така можливість є. Чи справиться Тягнибок з поставленим завданням, незабаром побачимо.

Взагалі, не треба переоцінювати роль агентури та агентів впливу. На це у В.І. Леніна є цікава думка щодо агента «охранки» Малиновського, який був депутатом Держдуми Росії від партії більшовиків. Висновок Леніна полягає в тому, що Малиновський все ж більше зробив для революції, ніж для «охранки», тому що йому доводилось поводитись, як більшовику . 
Головною проблемою всіх наших теперішніх націоналістів є слідування «галицькій доктрині», згідно якій національна ідентичність українців визначається за мовною ознакою. З цього випливає неприємний наслідок: більшість населення України, особливо на Сході і Півдні, або зовсім не є українцями, або є такими собі недоукраїнцями (хохлами).

Отже, політична сила, що має за мету консолідацію всієї нації, реально може опертися лише на населення колишньої «польської України». Бо вже свідомість Закарпаття і Буковини наближається до центральноукраїнського стандарту. «Другий сорт», як це показано на відомій «карті Януковича». 

Тому на зміну «галицькій доктрині» повинна прийти доктрина неодонцовізму, яка буде оперта на концепції Дмитра Донцова, але національна ідентичність буде визначатись за ідеологічною, а не за мовно-етнічною ознакою. Тобто, сучасний український націоналіст – той, що визнає Декалог українського націоналіста, незалежно від мови, на якій він говорить.

Відповідно приналежність конкретного громадянина України до української політичної нації визначається за самосвідомістю цього громадянина. Якщо він сам себе вважає українцем і якщо інші люди вважають його українцем, то він і є українцем.

Звичайно, що нація не виникає з вакууму, а формується на базі певного етносу. І мова домінуючого етносу як правило стає мовою нації. Але історія знає чимало випадків, коли кілька націй мають одну мову, але при цьому залишаються різними націями, як наприклад, німці і австрійці, або серби і хорвати. Є й інший приклад, коли одна нація складається з громадян, що говорять різними мовами, як бельгійці чи канадці, або класичний приклад – швейцарці. І Україна є такою класичною країною пограниччя, яка історично завжди була багатомовною. 
Чи не розчинимось ми, перефразуючи О.Пушкіна, в «російському морі»? Ні, поки ми будемо бандерівцями, не розчинимось! Як зазначалось вище, наразі основними противниками націоналістів є не комуняки, як би комусь цього не хотілося, а ліберали. Оскільки ідеї лібералів в своїй основі є гнилими і брехливими, то є всі підстави вважати, що навіть попри тотальне домінування їх на телебаченні, значна частина нашого народу їм не повірить. А це значить, що на базі такої меншості можна сформувати непримиренну політичну силу, що буде протистояти лібералам, і чим далі, тим сильніше. І, зрештою, візьме політичну владу в свої руки. 
Зараз наше завдання – створення російськомовного українського націоналіста. Мовне питання вирішиться автоматично на користь української мови, як тільки буде усунено зовнішній тиск з боку Росії та російської агентури всередині України

Юрій Проценко для «Хвилі»