Якою має бути нова зовнішня політика України?

Настав час повернутися до дискусії про зовнішню політику України, її сутність та принципи. Кілька років тому я розпочинав цю тему, написавши статтю, в якій виклав свої аргументи щодо того, чому в Україні немає зовнішньої політики, і чому вона перебувала у глибокій кризі. Ескалація нашої війни з Росією у лютому 2022 року, на мій погляд, стала для неї остаточним вироком. І ось, більш ніж через рік повномасштабної війни, настав час запитати себе: яку зовнішню політику нам потрібно будувати вже сьогодні, і на перспективу? Я хочу викласти своє бачення стратегічної рамки нашої нової зовнішньої політики, яка, як на мене, має лягти в основу зовнішньополітичної концепції на найближчі 5-7-10 років.

Щоб зрозуміти рамку нашої зовнішньої політики, потрібно виходити із потреб нашої внутрішньої політики та зовнішнього контексту, стану міжнародної еко-системи. Без розуміння контексту ми можемо будувати плани, ставити цілі, визначати наші інтереси, формулювати повістку і вибирати інструменти її просування. А без розуміння наших внутрішніх потреб, зовнішня політика ніколи не буде цілісною, зрозумілою суспільству та елітам, спрямованою на вирішення конкретних завдань та покращення добробуту держави та населення.

Наша внутрішня політика буде нерозривно пов'язана із трансформацією української держави. Пост-радянська Україна, яка існувала з 1991 року, була смертельно поранена 24 лютого 2022 року і зараз доживає свої останні місяці. Спроба побудувати на руїнах Радянського Союзу потужну, ефективну державу, як на мене, виявилася невдалою. Вторгнення РФ домогло систему остаточно, принісши з собою немислимі за масштабами, незворотні руйнації, що істотно змінюють життя цілих міст та регіонів. Крім тих викликів, які вже стояли перед нами напередодні російського вторгнення (корупція, неефективне держуправління, політичний інфантилізм, примат патерналізму в суспільстві, економіка, що спрощується і т. д.), до них додалися й інші, з якими ми раніше не стикалися, оскільки не переживали подібної інтенсивності та масштабу конфліктів: гуманітарна криза, руйнування інфраструктури та житла, деокупація та реінтеграція, еміграція мільйонів громадян, зростання критичної залежності від зовнішньої допомоги, необхідність забезпечувати безпеку та обороноздатність на постійній основі. Така кількість викликів сама по собі зумовлює необхідність фундаментального перезавантаження системи, фактично перезаснування держави, переформатування моделі економічного розвитку та соціальної політики.

Відповідно, першим стратегічним інтересом України, якому буде підпорядковано зовнішню політику, є подолання наслідків війни. Це буде перший і найгостріший виклик для держави, щойно замовкнуть гармати і встановиться затишшя, навіть якщо тимчасове. Потрібно добре розуміти, що подолання наслідків війни пов'язане з концептом «перемоги». Адже військова перемога на полі бою — це лише частина завдання, яке, втім, не вирішує всіх проблем, пов'язаних із бойовими діями та їх впливом на суспільство та економіку. Справжня перемога – це перемога гуманітарна, соціальна, економічна, інтелектуальна. Тобто перемога, при якій ми живемо краще, ніж переможений противник, яка спонукала нас побудувати кращу і ефективнішу державу та суспільство, ніж те, що було до війни.

Подолання наслідків війни вимагатиме залучення величезних ресурсів з-за кордону та мобілізації ресурсів внутрішніх. Завдання зовнішньої політики полягає в тому, щоб комунікувати наші ресурсні потреби на зовнішню аудиторію, знайти ці ресурси, ідентифікувати потрібні нам, забезпечувати їхній потік та гарантувати його безпеку. Очевидно, що в рамках цього інтересу ми щільно працюватимемо на західному напрямку, де можуть знадобитися такі інструменти, як вступ до ЄС, конфіскація російських активів, робота з великими донорами, регулювання санкційної політики. Втім, обмежувати пошуки потрібних нам ресурсів лише західним вектором не варто (хоча він, зважаючи на все, буде основним), особливо враховуючи невизначену ситуацію на світових фінансових ринках та в економіці ЄС,

Наш другий стратегічний інтерес буде пов'язаний з нашими викликами у сфері безпеки та оборони. Зрозуміло, це пов'язано з Росією та нинішньою війною, але також і з тим, що буде з Росією внаслідок війни. Ми в Українському інституті майбутнього на даний момент розглядаємо наступні 4 базові сценарії розвитку ситуації в РФ в результаті війни:

• Сценарій 1. Політична система В. Путіна зберігається (з ним або без нього) Росія залишається державою регіонального порядку, тісно інтегрованою в частину регіональних процесів на сході, частково ізольованим від Заходу, але не повністю відірваним від нього.
• Сценарій 2. Політична система В. Путіна зберігається (з ним чи без нього), але внаслідок посилення зовнішнього тиску та через необхідність мобілізувати більше внутрішніх ресурсів на війну, країна все більше переходить у формат напівтоталітарної репресивної держави, яка прагне повної контролю населення, щоб не допустити соціального вибуху та кризи. Росія стає ще більш ізольованою, аналогом великої Північної Кореї.
• Сценарій 3 . Політична система В. Путіна через внутрішню кризу та/або розкол еліт входить у клінч, і до влади приходять більш ліберальні групи (швидше за все, на базі домовленостей частини правлячих еліт та опозиції а-ля Навальний), які намагаються утримати владу та провести демократичну пост-авторитарну трансформацію в умовах найсильнішої внутрішньополітичної кризи та поразки російських військ в Україні. У Росії настає період слабкого пост-путінського уряду та пост-авторитарних трансформацій.
• Сценарій 4. Політична система В. Путіна через внутрішню кризу та/або розкол еліт входить у клінч, але через інтенсивність боротьби еліт у Росії спалахує внутрішній збройний конфлікт, який призводить до поступового скочування країни в некеровану дестабілізацію.

Як ми бачимо, будь-який із цих сценаріїв не гарантує того, що Росія переосмислить свою позицію щодо України та перестане бути для нас загрозою. Відповідно, слід виходити з того, що Росія після війни залишиться для нас загрозою, і не відмовиться від спроб встановити над нами контроль, навіть якщо цей процес затягнеться та набуде інших форм.

Це означає, що наш другий стратегічний інтерес має ґрунтуватися на багатоплановому стримуванні РФ.Стримування Росії передбачає її максимальну політико-дипломатичну ізоляцію, запобігання спробам дестабілізувати Україну, нейтралізацію її можливостей підривати позиції України та проектувати на нас свій вплив через різні «точки входу» та «сірі зони», створення такої архітектури безпеки як мінімум на субрегіональному рівні, яка гарантує Україні стабільний потік ресурсів та інструментів (різних видів озброєння, арсеналів боєприпасів, надійної логістики, угод про співпрацю, обмін розвідданими тощо), необхідних для відображення будь-яких нових атак з боку Москви в майбутньому та/або нанесення їй максимальної шкоди, який би перевищив будь-які можливі вигоди від такого нападу, цим служачи свого роду стримуючим фактором.

Стримування Росії вимагатиме від нас сконцентруватися на наступних напрямках зовнішньої політики:

• Санкційна політика . Погодження з партнерами наступних пакетів санкцій, які вводитимуться в міру ескалації агресії з боку РФ. Санкції грають роль стримуючого чинника, що збільшує витрати РФ на війну. Однак при цьому необхідно виробити чіткий план поетапного скасування санкцій, прив'язаного до виконання Росією конкретних поступок. Це дасть всім довкола розуміння endgame-а, виходу з цього конфлікту.
• Розслідування воєнних злочинів. Юридичні баталії навколо притягнення РФ до відповідальності не повинні вщухати. Навіть якщо не вдасться залучити російських лідерів за злочини в Україні, важливо використати це як інструмент політичного тиску на Москву, дипломатичної ізоляції росіян та збільшення токсичності їхньої репутації, яка змушуватиме інші держави тримати з ними дистанцію у певних питаннях.
• Нейтралізація «сірих зон» РФ у регіоні. Не можна допускати, щоб Росія продовжувала дестабілізувати Україну через «сірі зони» або «точки входу», які існують у регіоні, які Кремль використовує для цих цілей, у тому числі, щоб тримати під своїм контролем сусідні з Україною держави. Тому для нас найважливішим завданням є робота у напрямку якнайшвидшої мінімізації російського впливу в питаннях Придністров'я (Молдова), Нагірного Карабаху (Вірменія-Азербайджан), Південної Осетії та Абхазії (Грузія), Білорусі та Чорного моря. Це звузить геостратегічну спроможність РФ у їхньому ближньому зарубіжжі, що посилить ефективність їх стримування та ізоляції, а також дозволить країнам, посадженим на «гачок» через присутність у цих конфліктах російського чинника, звільниться від контролю Кремля і вирішити свої питання самостійно.
• Контрпропаганда та «м'яка сила» . Україні варто створювати якісний контрпродукт російському як інтелектуально-аналітичний, так і медійний. Це стосується конкуренції з Росією як мінімум на пострадянському просторі, а для цього нам слід не звужуватись у питаннях культурно-мовної та історичної політики, а навпаки, ускладнюватись та розширяться для створення міцних зв'язків з іншими країнами, формуванням альтернативного російському наративу та просування свого образу України. , а не того, який нам малюють на російських медіа-майданчиках
• Залучення незахідних держав.Очевидно, що для успішного стримування нам знадобиться підтримка чи взаєморозуміння з незахідними країнами, від яких в умовах ізоляції із західного напрямку все більше залежить сама Росія. Водночас, Україна мало часу та ресурсів приділяє незахідним напрямкам, через що ми втрачаємо потенціал та можливості співпраці з країнами Африки, Близького Сходу, Латинської Америки, Південної та Південно-Східної Азії, пострадянського простору. Слід активізувати ці напрямки, і спробувати вийти з цими країнами хоча б на порозуміння «червоних ліній» щодо РФ (наприклад, не постачати зброю до Росії або щось, що може допомогти їм модернізувати свій ядерний арсенал). Зрозуміло, що не-західні країни не робитимуть усе те, що роблять США та їхні союзники, і нам НЕ СЛІД цього від них добиватися.
• Інтеграція з НАТО та/або інший формат тісної взаємодії із західними військовими структурами. Зрозуміло, що в ході цієї війни ми сильно інтегрувалися в західні ланцюжки поставок і оборонні системи. Необхідно продовжувати цей шлях і заручитися гарантіями поставок нам озброєнь та/або створення ВПК для майбутнього військового стримування РФ. Не факт, що Україну приймуть до НАТО у найближчій перспективі, але, на мій погляд, це не має бути єдиною метою. Це лише один із інструментів. Інші альтернативи: двосторонні партнерства в галузі безпеки, купівля зброї в інших країн, договір про гарантії без членства в НАТО, який є у таких країнах, як Південна Корея, Японія чи Ізраїль.
• Формування малих ситуативних партнерств . На рівні субрегіонів Україні потрібно бути гнучкою, адаптивною та оперативно реагувати на змінну кон'юнктуру. Як мінімум на рівні нашого регіону, нам варто звернути увагу на формування ситуативних партнерств з окремими країнами для вирішення того чи іншого конкретного завдання.

Нарешті, третій стратегічний інтерес України пов'язаний із нашим функціоналом на світовій арені у середньо- та довгостроковій перспективі. Перемогти Росію у війні — це потенційне вирішення наших завдань, пов'язаних з безпекою. Однак це не вирішує завдання пошуку Україною свого місця у світі, яке було б зрозумілим зовнішнім гравцям, служило б нашим інтересам і дозволяло б взаємодіяти із зовнішнім світом так, щоб була можливість просувати свій порядок денний, що стосується нашого добробуту, розвитку та стабільності.

На мою думку, потенціал України як своєрідного «мосту» між Сходом і Заходом нікуди не подівся. Я не вважаю, що зближення України з країнами НАТО та ЄС внаслідок російського вторгнення автоматично прирікає нас на чи не повне підпорядкування волі Вашингтона, Парижа, Берліна чи Брюсселя. Я також не вважаю, що вступ України до ЄС та НАТО накладатиме на нас такі обмеження, які змушуватимуть нас діяти на зовнішній арені чи не під диктовку Заходу (приклади Польщі та Туреччини добре це показують та й Захід він різний). Звичайно, наша залежність від країн Заходу певною мірою звужуватиме наш простір для маневру, що цілком логічно та закономірно. Втім, я переконаний, що довгостроковим інтересом України буде зменшення таких залежностей та обмежень, формування свого власного потенціалу, становлення себе як сильної держави, інтегрованої у деякі західні структури, але із цілком широкою рамкою можливого на зовнішніх треках. Це питання наших амбіцій, волі, бажань, переговорів із партнерами, здібностей донести до них, що їм вигідна сильна Україна, здатна приймати самостійні рішення, а не слабка держава, за яку всі будуть змушені платити багато десятків років.

Тому, як на мене, у довгостроковій перспективі нашим стратегічним інтересом буде роль «балансиру» у новій архітектурі безпеки.Потужна держава Україна здатна врівноважити багатьох регіональних гравців і таким чином відігравати конструктивну та стабілізуючу роль у регіональних процесах. Війна, розв'язана Росією, принесла з собою дисбаланс і хаос, зробила регіон менш передбачуваним і більш уразливим, що турбує практично всіх, хто межує з пострадянським простором. Відповідно, в майбутньому, враховуючи всі ці потенційні проблеми та ризики, Україна здатна взяти на себе роль балансиру, вирішувати частину завдань, пов'язаних з регіональною безпекою, ініціювати чи брати участь у проектах постросійської інтеграції, бути для деяких країн альтернативним партнером, через який можна налагоджувати співпрацю з Європою чи розмивати вплив інших держав, знижувати критичну залежність від центру впливу.

Наприклад, з огляду на ту роль, яку Німеччина та Франція відіграли у посиленні впливу Росії на Україну та Європу, ми не зможемо повністю довіряти Берліну та Парижу у визначенні нового регіонального порядку. Відповідно, ми зможемо врівноважувати їхній вплив у Центрально-Східній Європі, що буде вигідно Сполученим Штатам, Балтійським республікам та країнам «Вишеградської четвірки». Таку ж роль Україна потенційно може грати як противагу Туреччині (Чорне море, Центрально-Східна Європа), Китаю (Центральна Азія, Південний Кавказ), Польщі (Європа, Білорусь, Молдова), Росії (пострадянський простір).

Це не означає, що Україна ворогуватиме з цими країнами, йдеться про стабілізацію та врівноважування системи, її впорядкованість. Адже в контексті глобального китайсько-американського протистояння Україні вигідна не ескалація між двома країнами, а навпаки, їхня співпраця та взаємна рівновага, оскільки лише в більш-менш передбачуваній системі можна забезпечувати баланс, і вирішувати наші завдання, у тому числі пов'язані зі стримуванням Росії та післявоєнним відновленням. Будь-який хаос і велика дестабілізація нашкодять нашим інтересам, і відбиватимуться на нашій території, особливо якщо Росія не відмовиться від своєї антиукраїнської та антизахідної повістки.

Очевидно, що така зовнішня політика змушуватиме нашу країну повністю змінювати підходи до дипломатичної роботи, освіти, аналітики та комунікації. Провал трансформації нашої економіки та політичної системи зведе все це нанівець. Зрозуміло, що без внутрішніх ресурсів і кадрів все вищеописане не матиме сенсу. Балансування на міжнародній арені та робота з окремими країнами, в яких у нас ніколи не було сильних позицій чи позитивного іміджу, вимагатиме величезних витрат та виваженої, грамотної політики. Я вірю в те, що в нас може вийти і що це все цілком реалізовано. Втім, завжди можна не мати таких амбіцій, а відповідно і не формувати таких зовнішньополітичних інтересів. Це теж позиція, і вона також можлива, що продемонстрували останні 30 років нашої незалежності.