Посередницький гамбіт Китаю: у чому сенс нормалізації відносин між Саудівською Аравією та Іраном?

Днями провідні світові ЗМІ вибухнули новиною про те, що за прямого посередництва Китаю Саудівська Аравія та Іран домовилися відновити дипвідносини після 7-річної перерви. Роль китайців привернула особливо пильну увагу, зокрема з боку США , які явно не очікували, що всі «вершки» цієї історії в публічному просторі знімуть саме в Пекіні. Провідні американські видання не без здивування зазначали, що для Вашингтона ця новина була не найприємнішим сюрпризом.

Для початку спробую пояснити, чому Ер-Ріяд і Тегеран пішли на нормалізацію, незважаючи на усталену в публічному просторі думку про ворожість їхніх відносин.

Закулісні переговори між Саудівською Аравією та Іраном про відновлення дипвідносин тривали щонайменше 2,5 роки за активного посередництва Оману та Іраку. Перший зіграв важливу роль організації переговорного процесу, а останній став головним каналом комунікації між Тегераном і Эр-Риядом. До речі, для Іраку це була унікальна спроба не лише задобрити двох своїх зовнішніх спонсорів, які багато років ведуть боротьбу за Багдад, а й спробувати покращити ситуацію у власній країні, мінімізувати ризики від саудівсько-іранського зіткнення шляхом деескалації у їхніх стосунках.

Першочерговою мотивацією Саудівської Аравії вийти на проміжні домовленості з Іраном стала потреба вирішити конфлікт у Ємені , в якому Саудія безнадійно застрягла у 2015 році. Війна забрала життя сотень тисяч людей, а Ер-Ріяду не вдалося переламати ситуацію на свою користь, і невдовзі витрати на цю інтервенцію стали набагато перевищувати потенційні вигоди. Без Ірану врегулювати конфлікт дуже складно, що означало, що саудівцям необхідно було домовлятися з Тегераном як перший крок. Ємен відволікав Саудівську Аравію від економічного розвитку.

Саме це питання і залишилося одним із ключових для Саудівської Аравії у процесі нормалізації дипвідносин з Іраном.

Додатковим драйвером нормалізації стала політика адміністрації Джо Байдена у США . Спроби Вашингтона протидіяти Ірану у 2021-2022 роках не мали успіху. «Ядерні переговори» зайшли у глухий кут. Війну в Ємені дозволити не вдалося. Дипломатичного прориву щодо Сирії не сталося. Політична ситуація в Лівані та Іраку залишилася складною та напруженою. Приїзд Байдена на Близький Схід у липні 2022 року не змінив ситуацію, і не переконав саудівців у тому, що американці мають стратегію / бажання / воля рішуче і жорстко протидіяти іранському впливу.

Відповідно, в Ер-Ріяді вирішили взяти процес під свій контроль, щоб не допустити безконтрольного хаосу, наприклад, регіональної війни, в яку мимоволі виявляться втягнутими монархії Затоки.

Глобально сенс нормалізації з Іраном полягає в спробах Саудівської Аравії (та інших монархій Затоки) посилити свою автономну роль у визначенні майбутньої пост-американської архітектури безпеки на Близькому Сході.Війна в Україні прискорила цю тенденцію, показавши арабським державам, що США та їхні союзники не готові вкладатися в Близький Схід і вести кілька воєн одночасно, окрім війни в Україні проти Росії. З того часу, як в Ер-Ріяді до влади де-факто прийшов спадковий принц Мухаммед бін Сальман, а в Абу-Дабі посилилася вертикаль на чолі з Мухаммедом бін Зайдом та його братами, самостійність та багатовекторність стали головними принципами зовнішньої політики монархій Затоки. Вони хотіли самі керувати процесами з мінімальним зовнішнім втручанням і спробувати сформувати такий статус-кво в регіоні, який би відповідав їхньому баченню нового регіонального балансу.

Іншими другорядними факторами, які, ймовірно, прискорили процес саудівсько-іранської нормалізації, стали:

• Ситуація в Сирії , де Росія зменшує свою залученість, зациклюючись на Україні, тим самим віддаючи ініціативу Ірану, чого монархії Затоки допустити не можуть, що змушує їх домовлятися з Тегераном як альтернатива відкритому конфлікту, в який вони не хочуть вкотре вплутуватися після провальних. 2011–2018 років;

• Турецько-сирійське зближення , через яке монархії що неспроможні покладатися на Анкару як у силу, стримує Іран у Сирії;
• Наростання суперництва між Саудівською Аравією та ОАЕ , які мають (поки що ще не критичні) розбіжності щодо Ємену, Сирії та Лівії. Емірати перші нормалізували відносини з Іраном і почали виступати посередником/спонсором у процесі поступового повернення Сирії до регіональної архітектури;
• Чинник Китаю , який активно вкладається в Близький Схід, і для якого стабільність, передбачуваність та стійкість регіону є запорукою успіху його великих інфраструктурних проектів. Останнім часом КНР стала великим стратегічним партнером багатьох аравійських монархій, особливо Саудії;
• Невдача протестів в Ірані, які не виправдали надій на зміну політичного режиму, та переконали саудівців продовжувати процес нормалізації, а не стояти на місці;
• Прихід до влади в Ізраїлі право-радикального уряду Біньяміна Нетаньяху , який зайняв відкрито ворожу позицію щодо Ірану. На тлі провалу «ядерних переговорів», загострення ситуації на палестинських територіях, протестів в Ірані та політичної кризи в самому Ізраїлі, Саудівська Аравія почала побоюватися можливого спалаху війни між Ізраїлем та Іраном, який затягне Ер-Ріяд, чого вони явно не хочуть.

Як ми бачимо, Україна не має відношення до ірансько-саудівської нормалізації. Це процес, зумовлений насамперед регіональними тенденціями, і який намітився ще кілька років тому, а не під час війни.

Безумовно, не варто вважати, що відновлення дипвідносин знімає усі проблеми у саудівсько-іранських відносинах. Це лише перший крок, який перевірятиметься на міцність на кількох напрямках. Насамперед йдеться про визначення «червоних ліній», які сторони зобов'язуються враховувати.

Саудівська Аравія очікує, що Іран вплине на єменських хуситів, і схиляє їх до переговорів. Тегеран очікує, що саудівці переконають своїх південно-єменських союзників зробити те саме. Підсумковим результатом має стати врегулювання ситуації на основі багатосторонньої політичної угоди про розподіл влади між північчю і півднем, а це означає включення хуситів у повоєнну політичну систему.

Крім того, Саудівській Аравії хотілося б стабілізувати ситуацію в Лівані, де проіранська «Хезболла» залишається великою політичною силою, без якої неможливо обрати уряд та президента, яких немає вже кілька місяців. Іранці також зацікавлені у таких договірняках (благо, досвід подібних у них уже є), щоб не відпускати ситуацію в Лівані у безконтрольне падіння. Найімовірніше, можливим результатом ірансько-саудівських домовленостей може стати обрання компромісного президента республіки, після чого розблокується процес переформатування Кабміну.

Сирія також турбує обидві країни. Саудівська Аравія хотіла б зменшення іранського впливу, або, принаймні, розділу сфер впливу в більш передбачуваному ключі. Іранці не проти, оскільки розуміють, що самі тягнути на собі Сирію (після часткового самоусунення РФ) не зможуть, їм потрібні ситуативні партнери, які допоможуть стабілізувати країну та повернути її до регіональної «сім'ї» (тим самим, зберігаючи іранські активи та присутність як мінімум у короткочасній перспективі). Втім, щодо Сирії ситуація ускладнюється через присутність США та Туреччини. Якщо з Анкарою питання може вирішитись через нормалізацію з Дамаском, то з Вашингтоном все складніше, оскільки в адміністрації Байдена не готові до різких кроків на цьому напрямі.

Ще однією частиною домовленостей могла стати медійна активність Саудії, яка дуже непокоїла Іран. Зокрема, іранці хотіли б, щоб саудівці скоригували тональність та різкість свого медійного порядку денного через підконтрольні ним персомовні ЗМІ, які активно розгойдували ситуацію в Ірані на тлі протестів минулої осені. Наприклад, це стосується видання Iran International, створеного в Лондоні та фінансованого Саудівським королівством, яке стало головним джерелом антиурядових повідомлень різними мовами, включаючи фарсі, арабську та англійську.

Крім того, саудівці можуть взяти на себе зобов'язання зменшити підтримку арабських сепаратистських угруповань в Ірані, таких як белуджійське «Джейш аль-Адль» або арабська «Аль-Ахвазійя», або навіть міжнародна «Організація іранських моджахедів» («Моджахедін» ). Не секрет, що вони отримують підтримку від монархій Затоки та США, що є цінним активним у руках цих країн.

Відновлення дипвідносин між Саудівською Аравією та Іраном фактично підводить межу під кризою 2016 року . Тоді, після страти в Саудії популярного проповідника шиїта Німра ан-Німра розлючені іранці розгромили саудівське посольство в Тегерані. Саудія, Кувейт, Бахрейн та Судан розірвали з Іраном дивідносини, а ОАЕ знизили їхній рівень. З того часу ОАЕ та Кувейт повернули своїх послів у 2022 році, Судан розпочав процес нормалізації, а тепер його завершила Саудівська Аравія. Логічно, що за цим буде нормалізація з боку Бахрейну. 13 березня бахрейнська та іранська делегація вже провели відповідні переговори на нейтральній території.

Тепер про глобальне значення саудівсько-іранської нормалізації. Я не став би переоцінювати цей процес на даному етапі, оскільки немає гарантії, що сторони дійсно зможуть утримати баланс і виконати свої потенційні взаємні обіцянки.

Ця історія стала дипломатичною перемогою для Китаю, який продемонстрував здатність бути конструктивним посередником та дипломатичною супердержавою. Принаймні саме такий образ КНР просуває на противагу «неконструктивним і войовничим США». Слід зазначити, що раптова поява Китаю як посередника справді виглядає невдачею США на цьому напрямі, оскільки американці активно підтримували інші країни як головні посередники, зокрема Ірак (за попереднього прем'єра Мустафа аль-Казіми) та Францію.

З цієї причини фрустрація, викликана саме китайською роллю в саудівсько-іранських переговорах (а не переговорами як такими, про які американці були добре обізнані), може призвести до подальшого витоку ескалації з Пекіном. США відчуватимуть, що втрачають престиж, авторитет та вплив на Близькому Сході.

Це створить додаткові проблеми всередині адміністрації Байдена, зокрема зробить їхню зовнішню політику більш нестійкою, загострюючи внутрішні дискусії: про цінність Близького Сходу, про необхідність пріоритизувати Китай, про доцільність «догляду» з Близького Сходу, про способи «покарання» за співпрацю і т.д. Одним із можливих результатів може стати подальше загострення відносин між США та КНР, що негативно позначиться і на їхній здатності домовлятися по Україні та РФ.

Крім того, відновлення дипвідносин між Іраном та Саудією в обхід американської дипломатії може негативно позначиться на відносинах США та Саудівської Аравії.. У Вашингтоні очікувано розпочалася вже традиційна дискусія про те, як сприймати подію. З одного боку, мотивація саудівців очевидна: вона пов'язана з їхніми національними інтересами, безпекою та бажанням відігравати самостійну роль у регіональних справах, роль, яку активно заохочували самі американці ще за Обами та Трампа. З іншого боку, залучення Китаю для цих цілей може виглядати як загроза американським інтересам та заподіяння шкоди їхній репутації. Втім, якщо абстрагуватися від суто ідеологічних та особистісних установок окремих людей в американському істеблішменті, нічого надприродного не відбулося, і досягнення таких угод означає автоматичне посилення КНР найближчим часом.

У якомусь сенсі це сталося – чергова луна вторгнення США до Іраку 2003 року, якій виповнюється 20 років. Повалення Саддама Хусейна, нейтралізація Іраку як сильної централізованої держави в близькосхідній архітектурі та нездатність США побудувати там нову систему запустили епоху, яка призвела до поступового зниження присутності Штатів у регіоні, падіння інтересу з їхнього боку до регіону та заходу туди інших альтернативних зовнішніх гравців. Розуміючи необхідність «піти» з Близького Сходу, надавши своїм регіональним партнерам більше простору для маневру та можливість самостійно збудувати новий баланс, американський політичний істеблішмент все ще не зміг повністю прийняти цю реальність, побоюючись заповнення вакууму іншими суперниками.

Втім, слід сказати, що саудівсько-іранська нормалізація негативно вплине і на Росію . Зниження градуса напруги в регіоні та вибудовування стабільнішої архітектури безпеки в перспективі як мінімум не дадуть РФ посилити свій вплив, а як максимум маргіналізують її роль на Близькому Сході. Росія має менше важелів на місцеві процеси, ніж США, і на даний момент обмежується присутністю лише в окремих країнах.

Перспектива домовленостей між Іраном і Саудівською Аравією (а в ширшому сенсі, між регіональними суперниками Близького Сходу) створює загрозу формування надто автономної регіональної архітектури, в якій місцеві гравці будуть здатні самі визначати свою політику, а не традиційні зовнішні спонсори, якими тривалий час були ЄС, США та Росія. Певною мірою, повноцінна стабілізація та автономізація Близького Сходу не на користь ні США, ні Росії, якщо їхній порядок денний не буде включений у новий регіональний баланс. Ні саудівці, ні іранці не мають жодних зобов'язань це робити.

З цієї причини відновлення дипвідносин між Саудією та Іраном відкриває для РФ можливості підлаштуватися під цю тенденцію (що передбачає поступки, зрозуміло), а в іншому випадку створює загрозу бути відкинутими на периферію в результаті домовленостей двох країн щодо Сирії, Лівану, Іраку та Ємену. Війна в Україні не дозволить Москві сильно відволікатися на регіон і змінювати умови гри, як це було з сирійською інтервенцією у 2015 році. І все це чудово розуміють.