Держава Ізраїль перебуває у стані постійного військового конфлікту із сусідніми країнами. В ході цього конфлікту були періоди різної інтенсивності – від гарячих фаз до періодів певного «заморожування». Хоча підгрунтя стратегії національної безпеки Ізраїлю були закладені ще в 1950-х роках, а сучасні рекомендації базуються на ключових принципах, які сформулював Давид Бен-Гуріон, у різні періоди ізраїльські військові стратеги, політики й експерти в галузі безпеки намагалися знайти «формули миру» з урахуванням поточної ситуації.

В результаті цих пошуків вносилися ефективні корективи в політику підтримання миру і захисту безпеки. Проте, допускались і помилки, в тому числі, як наслідок ототожнення питань миру і безпеки.

Аналітичний центр «Обсерваторія демократії» дослідив, які напрацювання ізраїльських фахівців доцільно адаптувати для забезпечення миру і безпеки в Україні, яких помилок варто уникати.

Ізраїль та Україна: схожі виклики та шляхи вирішення завдань безпеки й миру

У 2000-роках гострота ізраїльсько-палестинського конфлікту дещо знизилась. Ізраїльтяни та палестинці підписали низку угод, згідно з якими зобов’язались вирішувати всі суперечки мирним шляхом. Проте стратегічні наміри Палестини не змінились.

У Палестинській хартії, що є установчим документом Палестинської адміністрації, залишилося положення про те, що незалежність Палестини може бути досягнута лише шляхом знищення держави Ізраїль. Єдиним способом звільнити Палестину, згідно з розділом 9 Хартії, є збройна боротьба. Палестина здебільшого не дотримувалась укладених мирних угод.

Тож, в цей період значно активізувались зусилля ізраїльських фахівців у пошуках прийнятних рішень для миру і безпеки з урахуванням наявних умов і викликів. Шломо Янаі (генерал, експерт у галузі безпеки, очолював Південне командування ЦАХАЛу, був головою армійського науково-дослідного відділу та відділу постачання ЦАХАЛу, неодноразово брав участь у переговорах з питань безпеки) сформулював головні вимоги та обґрунтував принципи для безпеки Ізраїлю у ізраїльсько-палестинських відносинах.

Перше, на чому наголосив експерт-практик – ризики для безпеки Ізраїлю залишаються домінуючими, незважаючи на періодичні зниження гостроти конфлікту. Періоди «миру» Палестиною розглядаються як тактика на шляху реалізації стратегії знищення Ізраїлю. Вони використовуються для закріплення досягнутих результатів і підготовки до наступного акту агресії. Оскільки жодні домовленості не гарантують безпеки, Ізраїль має долати виклики і постійно дбати про власну безпеку.

Цілком очевидно, що Україна перебуває в подібному становищі. У російських стратегіях курс на знищення української державності формально й прямо не закріплений, а завуальований під пріоритетність українського напряму зовнішньої політики. Проте, не лише історичний досвід, а й геноцидний характер війни росії проти України, є наочною ілюстрацією його незмінності.

Як і Ізраїль, Україна не може покладати надії на дотримання росією підписаних угод, меморандумів чи договорів. Слова Отто фон Бісмарка, що угоди з росією не варті й паперу, на якому написані, багатократно підтверджувались як в історії, так і в сучасності, в тому числі, й з початку війни у 2014 році. Мінські угоди та оголошувані після них перемир’я також були тактичними кроками в підготовці до повномасштабної агресії.

І навіть повне звільнення території України в межах кордонів 1991 року не виглядає гарантією миру і безпеки. Таку точку зору аргументує, зокрема, і відомий азербайджанський військовий експерт Агіль Рустамзаде. Характеризуючи головні внутрішньоросійські фактори, внаслідок яких загрози будуть зберігатися, він прямо говорить про те, що для захисту своєї державності Україна має стати «другим Ізраілем».

Ізраїль та Україна мають ще низку подібних викликів для безпеки й стратегічної оборони. Обидві країни межують із державами з диктаторськими режимами й вороже налаштованим населенням. Більшість населення Ізраїлю, промислові центри, військова інфраструктура й багато критично важливих цивільних об’єктів, важливі транспортні комунікації розташовані у вузькій смузі зі складним ландшафтом.

Прикордонні південні й східні регіони України також густонаселені й промислові. Відмінними є географічні умови. В Ізраїлі вони не забезпечують належної стратегічної глибини для оборони. В Україні вони значно більш сприятливі для організації оборони. Якщо врахувати загальну протяжність кордонів із державами, з боку яких є реальні військові загрози й здійснюються акти агресії, ситуація також виглядає досить схожою. Всі 6 округів Ізраїлю й більшість прикордонних областей України перебувають під загрозою.

Популярні новини зараз

Путін визнав застосування нової балістичної ракети проти України

В ISW зафіксували високий рівень дезертирства окупантів

В Україні почали діяти нові правила купівлі валюти: як тепер обміняти долари

Росія розробила план поділу України на три частини та передасть це Трампу, - ЗМІ

Показати ще

Аналізуючи проблеми миру і безпеки, Шломо Янаі наголошує, що мир і безпека не тотожні й мир не може бути замінником безпеки. Справжній мир тримається лише на сильних і стабільних заходах безпеки. Шломо Янаі абсолютно заперечує підхід, що навіть поганий мир кращий за війну. Для того, щоб мир став реальністю, спочатку необхідно розробити всеосяжну концепцію безпеки, яка узгоджує вимоги безпеки своєї країни з вирішенням проблем двох ворогуючих держав.

В ізраїльському варіанті, ця концепція має враховувати те, що ізраїльсько-палестинські відносини характеризуються нестабільністю й потрясіннями, можливістю несподіваних змін та періодичними ескалаціями конфлікту, низькою вірогідністю дотримання угод країною, що прагне реалізувати стратегію знищення сусіда. Власне, те ж саме стосується й сучасних українсько-російських відносин.

Здатність держави захистити своє існування залежить від її спроможності забезпечити громадянам прийнятний рівень фізичної та психологічної безпеки. До головних викликів для безпеки, окрім екзистенційного характеру війни та її підтримки населенням ворожих диктаторських держав, великої протяжності кордонів з ними, належить і транскордонний тероризм. Ізраїльські фахівці в галузі безпеки приділяють багато уваги засобам протидії діяльності терористичних організацій – ХАМАС, Хезболла та інших.

Для нас загроза тероризму стала ще більш суттєвою, оскільки терористичні організації не просто певною мірою й приховано підтримує держава-агресор, а вона сама їх створює, забезпечує та керує їхньою діяльністю. До того ж, сам її державний інститут – армія – здійснює терористичну діяльність. Саме таку практику демонструє росія, постійно обстрілюючи зі своєї території громади в прикордонних областях.

І навряд чи хтось може гарантувати припинення цього транскордонного тероризму після звільнення території України. Отже, сукупність факторів – наявність терористичних організацій у вигляді російських приватних і регіональних армій, терористичне спонсорство і терористична діяльність самої держави-агресора – актуалізує для прикордонних областей України проблему захисту від транскордонного тероризму. Тим більше, що тероризм поєднується із мілітаризацією.

Вихідною точкою ізраїльської концепції безпеки є усвідомлення непередбачуваності у відносинах з вороже налаштованою країною-сусідом, наявність не лише очевидних, а й прихованих ризиків та необхідність гарантувати безпеку у довгостроковій перспективі. Відповідно, концепція безпеки має бути всеосяжною, тобто включати військові, політичні, економічні та соціальні фактори, а також, гнучкою, щоб реагувати на мінливу реальність, яку не можна передбачити завчасно.

Така концепція безпеки потребує чітких принципів як її підгрунтя. Шломо Янаі обґрунтовує 4 таких принципи, які мають бути інтегровані в єдину цілісну систему: умовна стратегічна глибина; демілітаризація; співробітництво у сфері безпеки; контроль повітряного простору. Реалізацію принципу умовної стратегічної глибини в Ізраїлі значно ускладнюють географічні умови.

В українських прикордонних областях вони достатньо сприятливі. Суть принципу полягає у підготовці своєрідних стратегічних форпостів – оборонних масивів, зон розгортання сил у надзвичайних ситуаціях, з усією необхідною інфраструктурою. Це потрібно для швидкого та безперешкодного розгортання й переміщення сил оборони, щоб впоратись із будь-якими загрозами.

Звісно, на регіональному рівні також мають бути створені всі умови для підготовки і періодичних зборів сил регіональної оборони, швидкого призову й розгортання резервістів у надзвичайних ситуаціях.

Принцип демілітаризації в концепції безпеки Ізраїлю означає повну демілітаризацію палестинської держави. В контексті регіональної безпеки прикордонних областей України його реалізація, вочевидь, має виглядати інакше. Зважаючи на щоденні обстріли прикордонних областей з території росії з усіх видів важкої зброї, ракетні обстріли, демілітаризація, ймовірно, має включати відведення цієї зброї вздовж всієї лінії кордону на відстань недосяжності пострілів до нашого кордону.

Звісно, покладатися на добру волю й чесність країни-агресора у дотриманні принципу демілітаризації не варто. Тому, як для Ізраїлю, так і для України актуально, щоб зобов’язання забезпечувати й підтримувати демілітаризацію доповнювались ефективним міжнародним наглядом по всьому периметру кордону. Шломо Янаі роз’яснює, що можливі два варіанти місії: за участі персоналу усіх зацікавлених сторін, або міжнародна місія без участі сторін конфлікту. Зважаючи на рівень «довіри» до країни-агресора, для нас прийнятним виглядає другий варіант.

Співробітництво у сфері безпеки вимагає широкої співпраці на регіональному та міжнародному рівнях. Звісно, ідеальним варіантом виглядає двостороння співпраця. Однак, як в ситуації Ізраїлю, так і в російсько-українській війні поки він є нездійсненним.

Ізраїльські експерти наполягають на участі третіх сторін у підготовці та впровадженні домовленостей у сфері безпеки, встановленні надійних робочих процедур контролю безпеки. Саме третя сторона, як мінімум, на першій стадії, має взяти на себе і головну відповідальність за дотримання цих процедур і реалізацію домовленостей.

Одним із головних пунктів цих домовленостей має бути зобов’язання активно протистояти терористичним організаціям всіма доступними засобами (заборонити їх діяльність, заарештовувати й судити їх учасників, перекривати канали фінансування тощо), а також, ліквідувати терористичну інфраструктуру.

Очевидно, що у випадку, коли сама держава створює і забезпечує ресурсами такі організації, потрібна пряма міжнародна заборона на створення і діяльність таких організацій з дієвим контролем за її дотриманням і жорсткими санкціями за недотримання.

Особливу увагу ізраїльські фахівці приділяють необхідності активно боротися з усіма формами підбурювання та освіти, що підривають мирне співіснування. В російській агресії проти України ми маємо справу із тотальним підпорядкуванням російського інформаційного простору та системи освіти пропаганді війни, знищення української держави та геноциду й етноциду українців.

Актуальність принципу забезпечення контролю повітряного простору цілком очевидна, хоча б з огляду на збитий малайзійський літак, на кількість авіаційних атак з території росії на прикордонні українські регіони. Реалізація цього принципу потребує глибоких фахових знань у відповідній галузі та багатосторонньої міжнародної участі. Ізраїльтяни наполягають на делегуванні питань контролю повітряного простору третім країнам, які, на підставі багатосторонніх домовленостей, мають його здійснювати. Це виглядає прийнятним і для нас.

Небезпека «обмеженого конфлікту»

І Ізраїль, і Україна опинялись в умовах конфліктів різної інтенсивності. Різниця лише в тому, як змінювалися гострі й широкомасштабні та обмежені фази воєнного протистояння. Наприклад, Війна Судного дня в Ізраїлі – один із піків, її часто порівнюють із поточним етапом російсько-української війни. Потім були періоди зниження інтенсивності конфлікту.

Війна росії проти України почалася з гострої, хоча й локальної фази, та після періоду деякого «заморожування» перейшла в повномасштабне вторгнення. Проте, незалежно від конкретних відмінностей і черговості фаз конфлікту, ані для Ізраїлю, ані для України перспективи його завершення поки не проглядаються. Адже стратегії сусідів щодо знищення наших держав і народів залишаються незмінними. Тож, і екзистенційна війна, вочевидь, продовжуватиметься, а змінюватиметься лише її інтенсивність.

У період зниження інтенсивності воєнного протистояння ізраїльські фахівці зосередили зусилля на пошуках засобів для зміцнення миру і безпеки в умовах обмеженого конфлікту. На початку 2000-х років вийшло кілька великих досліджень, присвячених проблемам обмежених конфліктів (в ізраїльських публікаціях і наукових роботах використовуються терміни «обмежений конфлікт», «конфлікт низької інтенсивності», «млявий конфлікт»), і, навіть, навчальний посібник «Обмежений конфлікт».

Їх автори, зокрема, досліджували протікання та практики розв’язання млявих конфліктів на різних континентах, з точки зору можливості застосування для вирішення проблем Ізраїлю, і рекомендували деякі практики.

Полковник запасу Ієгуда Вегман (був офіцером в Армії оборони Ізраїлю, старшим інструктором по бойовій доктрині в Командно-штабному коледжі ЦАХАЛу) був одним із першим, хто звернув увагу на спеціфіку війни проти Ізраїлю та неприйнятність для країни досвіду інших. Він проаналізував небезпеки обмежених конфліктів для Ізраїлю і вказав на головну відмінність млявих конфліктів у Індокитаї, Алжирі, на Кубі чи в Північній Ірландії від конфлікту, з яким має справу Ізраїль.

Конфлікти, з якими зіштовхується Ізраїль у відносинах із сусідніми державами, спрямовані не на вирішення конкретних політичних проблем, а на знищення ізраїльської державності, армії й нації. На відміну від політичних конфліктів, він не може бути вирішеним через досягнення компромісів. Адже в конфліктах, де метою однієї сторони є знищення іншої, а ця інша бореться за своє виживання та існування, не можна домовитись «десь посередині».

Особливу увагу Ієгуда Вегман звертає на проблему тероризму в умовах обмежених конфліктів. За відсутності активних бойових дій, терор стає головною формою війни, яка спрямована на досягнення незмінної мети альтернативними засобами.

Тож, ключова помилка прибічників доктрини обмеженого конфлікту полягала в недооцінці загрози терору для існування держави Ізраїль. Її «розтиражували» й ізраїльські екперти, які переконували в неможливості подолати терор, що, в свою чергу, сприяло примиренню суспільства з ним як із «природним явищем», накопиченню депресивних настроїв в суспільстві й втраті віри у перемогу.

Початок відходу від такого сприйняття тероризму автор пов’язує із доволі жорстким інтерв’ю, яке дав у 2000 році генерал-майор ЦАХАЛу Амос Гілад і в якому визнав та публічно заявив, що палестинський терор загрожує державності Ізраїлю. Воно поклало початок тотального переосмислення доцільності й можливості застосування концепції обмеженого конфлікту.

Крім того, фахівці все більше акцентували увагу на інших прикладах, коли сильні держави давали швидку й жорстоку відповідь на терор. Зокрема, реакцію США на акт тероризму 11 вересня. Таким чином, і в політиків, і у військових, і в суспільства формувалась позиція, що обмежені конфлікти – це велика й занадто дорога розкіш, яку Ізраїль не може собі дозволити.

Найбільшій критиці доктрина обмеженого конфлікту була піддана як така, що не відповідає головним принципам національної безпеки Ізраїлю. Адже головний принцип – уникати затяжної війни, наносити швидкий і могутній удар у відповідь на будь-яку агресію.

Він, в свою чергу, передбачає і сприйняття терору як акту агресії, а не як чогось «невоєнного». Тож, будь-які акти агресії, в тому числі, в ході млявого конфлікту, також потребують швидкої й рішучої відповіді. Крім того, Ізраїль не має достатніх ресурсів для війни на виснаження.

Обмежені конфлікти створюють необхідну для країни-агресора воєнну реальність і стають засобом для нанесення поразки жертви агресії. Такий один із головних аргументів ізраїльських опонентів доктрини обмеженого конфлікту.

У цих конфліктах країна, що стала об’єктом нападу, часто ставить за мету політичну перемогу, в той час, як агресор прагне до її фізичного знищення за допомогою грубої сили. Очевидно, що це, апріорі, цілі різного порядку. Відповідно, ті державні діячі, які сподіваються перемогти грубу силу політичними засобами, стають жертвами власних когнітивних помилок і роблять країну беззахисною жертвою агресії.

Результатом чотирьох років бойових дій у відповідності з доктриною обмеженого конфлікту та дискусій щодо її прийнятності став однозначний висновок, що такі конфлікти зручні для супротивника й однозначно не підходять для Ізраїлю. Нерішуча відповідь на терор в умовах обмежених конфліктів ставить під загрозу існування ізраїльської держави. Тому терор, що здійснюється проти Ізраїлю, потребує, щоб до нього ставились як до будь-якої війни, яка вимагає швидкої відповіді.

Це означає, що всі принципи неписаної ізраїльської доктрини національної безпеки мають бути керівними в конфліктах будь-якої інтенсивності, звісно, з урахуванням особливостей конкретної ситуації. Стосовно актів терору адаптований головний принцип захисту національної безпеки виглядає так: у терористів потрібно відібрати ініціативу, щоб наносити удари і знищувати їх до того, як вони почнуть діяти. Недавнє підтвердження слідування цьому принципу – удари по військових об’єктах Ірану.

У вирішенні проблем миру і безпеки ключову роль відіграють політики і військові. Ефективність гарантій безпеки залежить, в тому числі, від вироблення спільної позиції в цьому питанні. Питання миру й безпеки з точки зору realpolitik дослідив Йорам Пері (професор політичної соціології та комунікації Тель-Авівського університету, працював політичним радником прем’єр-міністра Ізраїлю Іцхака Рабина в 1994-1995 роках).

Цінною частиною його роботи є аналіз позиції і ролі військових ЦАХАЛу на різних етапах переговорів про мир і безпеку, виокремлення головних недоліків в ставленні політиків і військових до цих питань. В середині 1990-х років у політичній риториці в Ізраїлі переважали терміни «боротьба за мир» і «війна за мир». Жертв терористичних нападів називали «жертвами миру», а Іцхак Рабин заявляв, що він - «солдат армії миру». В позиціях політиків переважало прагнення до миру й спостерігалась певна недооцінка проблем безпеки.

Водночас, військові віддавали перевагу питанням безпеки й відповіді на військові ризики, навіть, у збиток певним політичним перевагам. Мир вони розглядали як «продовження війни іншими засобами» і сприймали його не як найвищу цінність як таку, а розглядали з точки зору можливостей для досягнення безпеки. Йорам Пері вважає, що в цьому їхня велика заслуга.

А головним недоліком позиції військових він називає те, що вони приділяли мало уваги розширенню інфраструктури для миру і безпеки. Зокрема, мало цікавилися проблемами економічного розвитку, не приділяли достатньої уваги питанням просування освіти для безпеки й співіснування. Адже, за переконанням професора, саме економіка та освіта мають значну цінність для безпеки.

Висновки

З досвіду тривалого протистояння Ізраїлю в конфлікті з країнами, що прагнуть до його знищення, потрібно виокремити корисні для України рекомендації. Вони перебувають у двох площинах – принципи і практики, які доцільно адаптувати, та помилки, яких слід уникати.

В Ізраїлі остаточно утвердилось розуміння того, що мир і безпека – не одне й те ж. Мирні угоди далеко не завжди гарантують безпеку. Якщо у держави є кордони, які вона не може захистити, жодні мирні угоди не принесуть ані справжнього миру, ані безпеки. Тому Ізраїль по всьому периметру своїх кордонів створює функціональний паркан безпеки.

Усвідомлення того, що навіть звільнення всіх тимчасово окупованих територій України до кордону 1991 року не дасть автоматичних гарантій миру й безпеки простежується на рівні військового й політичного керівництва нашої держави. Саме такою є вихідна точка в розумінні взаємозв’язку миру й безпеки в Ізраїлі.

Усі чотири принципи захисту безпеки у двосторонніх відносинах з державою, яка різними засобами намагається реалізувати стратегію знищення Ізраїлю, виглядають актуальними й для України. Адже цілком очевидно, що і в росії змінюються лише тактики знищення України. Як для Ізраїлю, так і для України ці принципи можуть бути прийняті як базові, що визначають загальну стратегію захисту, передусім, прикордонних регіонів.

І для Ізраїлю, і для України головну цінність мають не мирні угоди як такі з країнами, які a priori не налаштовані на дотримання будь-яких угод, а детально розроблені й ефективні механізми, що забезпечать суворе дотримання цих угод та ефективний контроль за діями країни-агресора.

Гарантії для миру і безпеки не можуть бути закріплені лише у військовій площині. Загрози з боку країни-агресора можна порівняти із багатоголовою міфічною гідрою. Одна із її голів відповідає за підбурювання до ворожнечі та війни на знищення проти сусідньої держави й активізує для цього інші голови. Якщо її не відсікти, живильне середовище для агресії буде зберігатись.

Тож, ключ до довгострокових перспектив миру на фундаменті гарантій безпеки лежить, в тому числі, в інформаційній та освітній політиці для миру й безпеки. Це стосується не лише політики щодо припинення агресії росії у її інформаційному просторі й системі освіти. Не менш важливою є інформаційна та освітня політика в Україні для протидії наявним і майбутнім загрозам та викликам.

Як для Ізраїлю, так і для України критично необхідна міжнародна участь для реалізації головних принципів безпеки. Ця участь має бути на усіх етапах – від підготовки гарантій безпеки й мирних угод – до контролю за виконанням кожного пункту.

За понад 70 років Ізраїль пережив періоди конфлікту різної інтенсивності. Тимчасове зниження гостроти конфлікту провокувало ілюзорні надії на мир і безпеку в умовах млявого конфлікту. На рівні наукових теорій обґрунтовувались відносно м’які моделі поведінки в обмежених конфліктах, які сприймали й політики. Проте екзистенційна війна не припинялась, а здійснювалась переважно терористичними засобами.

В Україні з 2014 року справа не дійшла до вагомих наукових обґрунтувань прийнятності «замороженого» конфлікту. Однак, на рівні вищого політичного керівництва держави і в висловлюваннях деяких експертів явно простежувалось таке ставлення до нього, що це не так вже й погано. Як показали реалії, без належного розуміння того, що це лише підготовка агресора до наступного етапу війни.

Тож, досвід Ізраїлю і наш власний виглядає цілком достатнім для того, щоб зрозуміти, що всі «формули», які переводять інтенсивну війну в обмежений конфлікт, дають можливість державі-агресору лише тимчасово змінити тактику для досягнення стратегічної мети. Відповідно, основні зусилля слід докладати для зміцнення міжнародної «коаліції миру й безпеки», яка однозначно виключає із переліку можливих будь-які варіанти «заморожування» конфлікту.