Перемога: якою має бути та що робити для неї поза межами фронту?

“...Війна може стати розкішшю, доступною лише бідним народам цього світу.”

Збігнєв Бжезинський, “Велика шахова дошка”

Усе відбувається саме так, як 25 років тому написав Збігнєв Бжезинський, чию цитату я виніс до епіграфу. Адже росія, за великим рахунком, є саме такою бідною країною, попри всі потуги довести світові щось інше. Про це свідчать не стільки останні цифри їх бюджету, скільки їхні сталі вирази, що протягом століть лишаються актуальними: “ нема чого втрачати, крім кайданів”, “мужики - гарматне м’ясо”, “баби ще народять”. Для мене, як і багатьох колег-лікарів, ці вирази багато у чому діагностичні.

Натомість багаті країни намагаються уникати війни, адже їм є, що втрачати. Війна - шлях до зубожіння, сходинки в бідність. Бідність, яка поховала й Іспанську Корону, не дивлячись на золото інків, і Французьку Корону, не дивлячись на розкоші та багатство Луї XIV. Знаючи це, росіяни кажуть: “що руському добре, то німцю - смерть!”. І починають війну. А ми, розуміючи це підґрунтя, маємо думати, як цю війну вести, як її виграти, та що дійсно варто вважати перемогою.

Майбутня перемога: якою є справжня мета?

Сьогодні, через пів року війни, мрії та думки мільйонів українців сконцентровані навколо військової перемоги над ворогом. Але вже зараз ми маємо дати собі чесну відповідь на питання: чи закінчення воєнних дій означає реальний мир, повну перемогу і спокій на наших землях?

Уявімо, що ми вже вибили російську армію з українських теренів і повернули Крим. Уявімо, що ми добилися, щонайменше, кількарічної неспроможності росії до військового домінування в регіоні. Уявімо, що армію рф розгромлено до стану, який унеможливлює використання військової сили як основного інструменту в геополітиці принаймні на декілька років.

Чи це все, що нам потрібно? Впевнений, ні.

Навіть у такому випадку ми все одно не маємо відповіді на основне питання: як Україні жити далі з таким сусідом? Військова перемога, повернення територій, розгром російської армії – це тимчасова безпека. У кращому випадку, 10-15 років тиші і готуймося знову … Тож цілі нашої перемоги мають йти набагато далі розгрому російської армії. Ми не матимемо спокою, доки росія:

• не відмовиться від стратегії військового домінування в регіоні,
• не відмовиться від унікальної претензії на історичну спадщину Київської Русі,
• не визнає свою відповідальність за злочини часів російської імперії, ленінізму, сталінізму, комунізму,
• не відмовиться від стратегії політичного домінування в регіоні й монополії на ресурси України, країн Кавказу і Середньої Азії.

Тільки, якщо все це здійсниться, росія стане Росією, з нею можна буде вести справи та сідати за стіл переговорів з економічних питань. Бо така Росія вже не буде загрозою для світу, як не є наразі загрозою Японія та Німеччина, що пройшли через поразку у ІІ Світовій Війні та адекватне усвідомлення своєї ролі в історії.

Як досягти перемоги, що нам потрібна?

Ми маємо зрозуміти, що рано чи пізно на додаток, а потім і на зміну військовому протистоянню прийде багаторічна інформаційна війна за мізки пересічних росіян, яку ми не маємо права програти. Насправді, вона йде вже зараз, але ми вирішуємо більш нагальні проблеми, не приділяючи їй достатньо уваги. Та й дивлячись на те, що наш ворог являє собою зараз, важко навіть уявити, що всі ці відмови та щирі покаяння можливі, і що рф колись «вилікується». Як цього досягнути?

Гадаю, що лікувальними стратегіями можуть стати ізоляція та інтеграція.

Ізоляція: військова, політична, наукова, соціально-економічна. Для досягнення потрібного ефекту може знадобитися продовження санкцій на термін навіть більший, ніж одне покоління, на декілька десятків років. І весь цей час росія має бути у процесі поступового осмислення своїх реальних можливостей і штучно завищеної власної значущості.

Ізоляція - саме той інструмент, який показує, на що здатна країна без інтелектуальних та виробничих зовнішніх ресурсів. Результат, якого вона досягне за роки ізоляції, сформує фактаж, що буде використаний у наступних інформаційних війнах. Паралельно з цим, на росії поступово буде тверезіти покоління, виховане на наративах «суцільної перемоги» над усім світом і в усіх сферах діяльності - від ракет до охорони здоров’я.

Наведу приклад з області медицини. За останні 50 років у російських центральних кардіохірургічних клініках та інститутах не народилося жодної інновації, яка би вартувала уваги кардіохірургічної спільноти. А деякі впроваджені розробки, як-от операції на серці з повною зупинкою кровообігу після глобального охолодження тіла пацієнта льодом, взагалі вражали своїм дикунством і ненауковістю.

Разом з тим, безперешкодний доступ російських лікарів до міжнародних конференцій, наукових розробок світу, а також наявні ресурси для запрошення світил світової кардіохірургії та закупівлі найсучасніших західних медичних технологій підтримували російську медичну галузь на більш-менш прийнятному рівні.

Чи аналогічною була ситуація в інших напрямках медицини? Цілком імовірно, що російські інститути, які спеціалізуються на розробках біологічної зброї, насичені найсучаснішим обладнанням західного виробництва, яке буде залишатися придатним до застосування ще не один десяток років. Але це вже зовсім інша історія, на якій не побудуєш міф про найкращу медицину в світі.

Інтеграція: інформаційна. Звикаємо жити з тим, що нам всім треба буде докласти чималих зусиль для досягнення домінування як у військовому, економічному, так і в інформаційному просторах нашого регіону, який не обмежується кордонами України. На щастя, росія - не Іран, не Китай і не Північна Корея, її інформаційна “залізна завіса” має чимало дірок. На відміну від згаданих країн, росія не має єдиної об’єднуючої релігії й одного етносу. Національна ідентифікація росіян тримається на міфах про велич народу, про спадкоємців Русі та СРСР, про домінування у світовій геополітиці, військовій справі, культурі, медицині і спорті. Як бачимо, деякі міфи, як-от про «другу армію в світі», розвалюються на очах. Однак більшість людей у рф продовжують у це вірити, тому що на інформаційному фронті домінує ізоляція російськомовного населення, вигідна Кремлю.

А це означає десятки тисяч обдурених російських ідейних «добровольців», готових мобілізуватися й виконувати злочинні накази. Інформаційна інтеграція потребує свого «ленд-лізу». Цю інтеграцію ми маємо вести поза межами нашої держави, у всьому російськомовному інформаційному просторі.

Визначальною складовою стратегії інформаційної інтеграції та інформаційної боротьби в цілому можуть і мають бути успіхи України. Зокрема, успіхи у сферах, щодо яких у росіян панували чи ще панують міфи про власну велич.

Поряд із внутрішньодержавним поступом і розбудовою у нас мають відбутися зміни, які цікаві цілому світу, і які будуть обговорювати так, як зараз обговорюють військові успіхи. У нас така можливість є. Як лікар, наведу приклад з медицини.

Уже зрозуміло, що деякі регіони нам доведеться розбудовувати з нуля, а деякі сфери життя відновлювати за модерними стандартами. Враховуючи, що основним рушієм змін є люди, а в медицині – лікарі, декілька років роботи в умовах епідемії, а тепер і війни, похитнули традиційний консерватизм і неготовність медичної спільноти до змін. Змінився світогляд багатьох медиків, і це є унікальним історичним шансом для технологічного і організаційного скачка цілої галузі в Україні. Звичайно, якщо ми зможемо побачити у цьому не тільки виклики, але й можливості.

Нагадаю приклад: невеличка країна Сингапур відома світу не тільки своїми економічними досягненнями, але й змінами в організації медицини, яку часом називають №1 в рейтингу систем охорони здоров’я. Такі успіхи неможливо приховати в інформаційному світовому просторі. До змін такого масштабу варто прагнути нам.

Інформаційна інтеграція є не менш необхідною для втілення нашої довгострокової стратегії після військової перемоги. Без неї навіть «супермодернова стіна» на кордоні з росією, вже після повного військового розгрому ерефії, сама по собі не вирішить проблему безпеки в Україні, Європі та світі. Тож питання справжньої перемоги і майбутнього наступних поколінь виходить далеко за межі нашої держави і далеко за межі фактичного поля бою. Але це, у першу чергу, наша війна, яку ми не маємо права програти.