Чи існує в Україні зовнішня політика?

“- Скажіть, будь-ласка, а куди мені звідси йти?

- А куди ти хочеш потрапити? - спитав Кіт.

- Мені байдуже, - сказала Аліса.

- Тоді байдуже, куди йти, - відповів Кіт”.

Звісно ж існує, скажете Ви. Адже навіщо нам тоді МЗС, профільний комітет у ВРУ, розгорнута мережа посольств і дипломати?

Але я маю на увазі дещо інше: не форму, а зміст.

Чи можна вважати нинішню зовнішньополітичну діяльність України політикою? Чи є та сукупність дій, які роблять профільні державні установи, справжньою зовнішньою політикою? Без осмисленої концепції, цілісного бачення, інтегрованої стратегії, чітких принципів і поставлених задач — чи є такі дії достатніми, аби називати їх політикою у повноцінному розумінні цього слова? Моя теза є такою: те, що в Україні розуміють під зовнішньою політикою, є недостатнім, щоб називатися зовнішньою політикою.

Справжня, ефективнна політика грунтується на цілях, що ставляться у відповідності з задачами, які має вирішити держава для задоволення національних потреб. А для цього необхідно розуміти ці самі національні потреби, що дасть можливість визначити критерії успішності політики як такої. В Україні, на жаль, ці процеси вкрай слабкі та неповноцінні, а концепція зовнішньої політики, яка стоїть в основі всього, просто відсутня.

Відповідно, постає одразу наступне питання: чи потрібна нам концепція зовнішньої політики?

Концепція зовнішньої політики багатьом може здаватися чимось абстрактним і не дуже зрозумілим, чи й взагалі бюрократичною формальністю. І це не випадковість. Коли у нас заходить розмова про такі речі, як концепція, доктрина або стратегія, частіше за все, мається на увазі короткотерміновий план дій, який був би трохи більш конкретним за типові передвиборчі гасла. Серйозні дискусії в Україні про зовнішню політику, міжнародну еко-систему, позиціонування України у світі, стратегічні національні інтереси велися вкрай рідко.

Утім, концепція зовнішньої політики як фундаментальна доктринальна база є життєво важливою для України, а особливо в нинішній, неспокійний період. Адже саме завдяки Концепції можна зробити величезний крок у розвитку самосприйняття себе у світі: оформлення національних інтересів, на базі яких мають діяти представники української влади (зараз вони не до кінця сформульовані), визначення принципів, відповідно до яких наша держава діє у той чи інший спосіб на світовій арені, окреслення стратегічних викликів на різних напрямках, а з них — стратегічних планів дій про те, як подолати виклики і чого добиватися на конкретному зовнішньополітичному векторі.

Іншими словами, Концепція необхідна, щоб Україна визначилася нарешті із моделлю своєї поведінки по відношенню до навколишнього середовища; щоб з’явилася та сама зовнішня політика. Грубо кажучи, на питання на кшталт “Із ким має бути Україна: з Китаєм, США чи Європою?” або “Який формат наших відносин із Росією у перспективі 10-20 років?” або “Хто наші стратегічні партнери, а хто — ні?” відповідати має саме Концепція зовнішньої політики, якої, повторюся, в Україні немає.

Чому це важливо?

Нині, світ переживає одразу кілька фундаментальних криз міжнародного масштабу, які, серед іншого, накривають і Україну.

1. Світова економічна криза — фінансові і боргові проблеми, які загострилися у 2008 році, і з того часу не припинялися, у комбінації із кризою моделі “welfare state” у Європі та кризою капіталізму як такого на тлі поглиблення соціальної нерівності у розвинутих демократіях.

2. Коронавірусна пандемія — масштабний удар планетарного рівня по національним системам охорони здоров’я, який не лише засвідчив відсутність у людства будь-яких глобальних механізмів співпраці у таких ситуаціях, але й перебив міжнародні логістичні ланцюги поставок, обвалив фондові біржі, загальмував економічне зростання та призвів до рекордного зростання рівня безробіття.

3. Криза представницької демократії — ерозія старої філософської бази, що слугувала фундаментом для розвитку ідей демократії та лібералізму, а також прогресування недоліків, закладених у демократичний устрій із самої його появи, призвели до ускладнення політичних процесів, деградації механізмів демократичного управління, якими все частіше користуються як ширмою для легалізації правління вузьких еліт (так звана “неліберальна демократія”) та занепаду центристських ідеологій на користь радикалізму та популізму.

4. Криза ідентичностей — комплексний, глибинний виклик у ключових країнах (США, Велика Британія, ЄС, Франція, Німеччина, Японія), пов’язаний із де-актуалізацією базових елементів їхньої ідентичності та самосприйняття, що дозволяли розуміти свій функціонал у світі та своє місце у міжнародній системі та системі взаємовідносин з іншими.

5. Криза могутності держав і розбалансування глобальної системи — порушення балансу сил у світі внаслідок послаблення глобального впливу США, зростання регіоналізму, науково-технологічних змін, які корегують саме поняття “могутності” держави у XXI столітті. Як результат: загострення протистояння різних гравців за стратегічні ресурси на тлі їхнього скорочення.

Очевидно, що сучасна міжнародна система, яка була сформована після Другої Світової війни, поступово відходить у минуле, і на її місці має постати новий світовий порядок. Яким він буде — можна лише припускати: біполярний китайсько-американський, багатополярний хаотичний, одно-багатополярний на чолі зі США \ Китаєм або ж низка коаліцій регіональних держав. У будь-якому випадку, в центрі усіх процесів буде здатність тих чи інших країн адаптуватися під ці тенденції, здатність бути гнучким і знайти свою нішу, яка стане у нагоді при формуванні нового балансу сил. А для того, щоб знайти цю “золоту середину” і своє “місце під сонцем”, потрібне вміння ставити цілі, визначати пріоритети, оптимізувати ресурси та формулювати умовний KPI – все, що лягає в основу будь-якого цілісного політичного курсу.

Україна також є частиною цієї системи, а відтак, для нас це питання не менш актуальне. Однак, щоб успішно пройти цей етап, витримати кризу старого порядку і знайти своє гідне місце у новій міжнародній системі, і потрібна зовнішня політика і її концепція. Саме вона здатна дати відповідь на питання “Що таке Україна для зовнішнього середовища?”, “Яку функцію Україна пропонує регіональній та міжнародній еко-системі?” та “Навіщо світ Україні, а Україна — світові?”. Без відповіді на ці питання говорити серйозно про будь-яку зовнішню політику України неможливо.

Нинішня зовнішня політика України — це результат багаторічних душевних метань українських політиків, які розриваються між державницькою необхідністю створити цілісну політику та особистими інтересами переобратися на посади, щоб триматися поближче до постійного джерела різноманітних благ, які, частіше за все, грають першочергову роль у житті українського політика. На жаль, усі ці роки представники влади у більшості своїй обирали друге — блага та бонуси, замість увійти в історію шляхом створення самодостатньої української зовнішньої політики.

Відтак, на сьогодні зовнішня політика України на тлі усіх вищеописаних масштабних криз банально тоне у вирі світових процесів і нездатна не просто адекватно рефлексувати на те, що відбувається, а навіть банально осмислити стан речей у міжнародній еко-системі. Причина дуже проста — те, що Україна робить на міжнародній арені, недостатньо, щоб це називалося зовнішньою політикою.

Саме тому, вже багато років поспіль ми називаємо США нашим “стратегічним партнером”, а у реальності наші відносини замкнуті у межах одного-єдиного кластеру співпраці — безпеки. За відсутності цілісного підходу до відносин із Вашингтоном, українська влада робить ставку на точкові, тактичні комунікації “тут і зараз”, не думаючи про наслідки, що, зрештою, цілком закономірно, оскільки критерії успішності чи провальності американського напрямку зовнішньої політики України вкрай абстрактні та туманні. Відтак, маємо численні скандали, які в очах американського суспільства перетворили Україну на типову пост-радянську корумповану країну Східної Європи з не надто ефективними інститутами та примітивною економікою, а звідси — і відповідне до нас ставлення.

Проголошуючи курс на ЄС і НАТО, у нас бояться серйозно піднімати дискусії про доцільність цього вектору і його пов’язаності зі стратегічними інтересами України. Мова не йде про те, що цей курс хибний. Йдеться про мотивацію принципового вибору, логіку процесу та його наслідки відповідно до тих фундаментальних задач, які Україна з допомогою ЄС і НАТО бажає вирішити. Задачі ці на сьогодні невизначені до кінця, і, на превеликий жаль, перебувають поки що у формі простих політичних гасел. Тому і євроатлантизм в Україні не є політикою, як у Польщі, а став просто ультимативним медіа-симулякром, з якого (якщо проаналізувати публічні заяви та медіа-простір) зробили ледь не критерій успішності усього проекту “Україна”.

Африка, Латинська Америка, значна частина Близького Сходу, Центральна Азія, країни Океанії лишаються для української зовнішньої політики terra incognita, і люди переважно не розуміють, навіщо в принципі нам перейматися такими далекими землями. До прикладу, геоекономічна боротьба за Африку, яка в останні роки стала однією з найзатятіших за 30 років, проходить без участі України як держави. Якщо говорити відверто, ми її програємо.

Плани вивести виробничі бази з Китаю, про які заговорили Сполучені Штати після початку коронавірусної пандемії, є неймовірно цікавим трендом, який у перспективі може принести величезні прибутки та переваги тим країнам, які перехоплять американські промислові та виробничі потоки, що їх намагатимуться забрати з КНР. Однак Україна не має ніякої чіткої позиції з цього приводу, тоді як Індонезія, В’єтнам, Південна Корея, Таїланд, Бангладеш, Індія, Пакистан, Саудівська Аравія, ОАЕ та інші країни, що бажають запросити американські компанії до себе, перехоплюють ініціативу.

Близький Схід досі лишається для України невідомим цілим. Окрім доволі непоганих торгових позицій у Єгипті та Алжирі та тісної співпраці із Туреччиною, наші стосунки з рештою мусульманського та арабського світу мінімальні. Це дає можливість, серед інших, і Росії посилювати свій вплив, а отже і розповсюджувати власний негативний наратив про Україну. На жаль, у Києві відмахуються, наклеюючи ярлик “про-російська країна”, і навіть не намагаються створити альтернативу російській дискурсивно-культурній війні з Україною.

Навіть поблизу наших кордонів зовнішня політика України доволі нечітка та примарна. Тоді як Польща, Угорщина, Румунія, Чехія, Словаччина чудово розуміють, навіщо їм Україна (трудові ресурси, імпорт сировини, ринок збуту своїх товарів, буферна територія поблизу РФ тощо), ми ж не маємо власного бачення, навіщо нам наші ж сусіди. Замість цього, наша політика відносно цих країн протягом останніх 5 років характеризувалася постійними конфліктами на грунті трактування історії та меморіальної політики в інтересах окремих політичних груп, а не держави Україна.

На мою думку, настав час сказати відверто — те, що роблять в Україні, не можна аж ніяк назвати зовнішньою політикою. Цього просто недостатньо. Курс на євроатлантичну \ євразійську чи ще якусь інтеграцію — це не політика (навіть якщо включена у Конституцію), а, чесно кажучи, забаганка окремої групи людей, які мають певні ідеологічні прихильності та у конкретний момент часу використали цей концепт для мобілізації електорату та легітимізації своєї влади. Поїздка у Білий Дім за будь-яку ціну — це не політика. Це, знову-таки, бажання окремих персон, які вбачають у цьому можливість підняти власні рейтинги та продемонструвати свою значущість в очах населення та, можливо, частини зовнішньополітичної аудиторії. Угоди про ЗВТ та “безвізи” — це не політика, а популярні в головах людей речі, які більш вигідні тим країнам, з якими їх підписують, а не Україні, з якої щороку виїжджають люди, яка не виробляє багато товарів із високою доданою вартістю і є сировинною економікою.

Навіть у найважливішому для нас напрямку — по окупованим Криму та Донбасу — Україна не проводить повноцінну політику. У Мінську, Парижі та Берліні українська влада обговорює, частіше за все, чужі формули та пропозиції. Власне бачення завершення конфлікту на Донбасі практично не обговорюється. Єдності щодо умов, часу, особливостей та ціни завершення конфлікту в суспільстві у нас немає. Концепції реінтеграції окупованих територій у випадку їхнього повернення у нас немає, як і концепції реінтеграції територій, підконтрольних Україні, які прилягають до окупованих, у випадку затягування конфлікту. Я вже не кажу про бачення майбутнього наших відносин із Росією у стратегічній перспективі.

Усі ці проблеми, недомовки, непорозуміння, нестача ресурсів, відсутність мислення на місцях, слабкість інститутів — це результат де-інституціоналізації зовнішньої політики, яка триває майже 29 років, і нині сягає критичної маси по мірі наростання світового шторму. Така ситуація створює Україні одразу кілька фундаментальних загроз:

1. Політична — критичне зниження політичних контактів України із зовнішнім світом, яке призводить до маргіналізації міжнародних позицій України на світовій арені, скочування українського питання до периферійного порядку денного та втрати зацікавленості в Україні з боку світової спільноти, і як результат — втрата Україною суб’єктності.

2. Ідеологічна — відсутність філософського обгрунтування зв’язків України зі світом та ідеологічної основи політичного курсу призводить до втрати здатності орієнтуватися у міжнародному середовищі та афіліюватися з тими чи іншими зовнішніми елітами на базі спільних цінностей та принципів. Саме з цієї причини Україна не здатна стати повноцінним членом ЄС і НАТО.

3. Інформаційно-культурна — нездатність проводити культурну політику, послаблення можливостей зовнішньополітичної діяльності України через “м’яку силу”, оскільки національні ментально-культурні особливості не пов’язані з політикою держави. Відсутність культури, філософії та ідей робить Україну уразливою до зовнішніх інформаційних інтервенцій, а населення — слабким перед ворожими інформаційно-ідеологічними потоками.

4. Економічна — відсутність чіткої політики робить державу нездатною до визначення джерел отримання необхідних ресурсів (фінансових, політичних, соціальних, культурних тощо), налагодити канал поставки цих ресурсів та забезпечити його безпеку. У результаті, Україна не зможе визначити власну модель розвитку, і потрапить у залежність від зовнішніх економічних суб’єктів і потоків.

Відповідаючи на питання, винесене у заголовок, в Україні немає повноцінної зовнішньої політики. Нам життєво необхідна концепція такої політики, концепція, заснована не на тактичних інтересах вузької політичної групи, а на національних інтересах. У цьому випадку зовнішня політика не буде заручницею поверхневих політичних концептів, а критерієм її успіху не буде якийсь один вектор чи політичний процес з невизначеним кінцем. Зовнішня політика має бути цілісною, осмисленою, самодостатньою та позбавленою залежності від фетишів. З огляду на світову кризу, без такої політики Україна ризикує втратити незалежність остаточно через міжнародну маргіналізацію.

Автор - аналітик Українського інституту майбутнього

Подписывайтесь на страницу Илии Кусы в Facebook, канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Хвилі в Instagram