Майже два роки тому я оприлюднив статтю «Пастка (пост)колоніалізму», в якій намагався показати, як гуманітарний колоніалізм радянських часів співіснував в Україні з наукою та індустрією світового рівня («Південмаш», «Антонов», Інститут Амосова, «Хартрон»…). І навпаки, як економічний занепад в Україні крокує нога-в-ногу з національно-гуманітарним ренесансом:
Вміння побачити і визнати іншу правду чи радше – інший бік тієї самої правди відрізняє державного діяча від героя-популіста. Героя, який готовий вмерти за свою ідею, але також готовий вбивати усіх незгодних з його чи її правдою як зрадників чи ворогів. Так декомунізація, цілком справедливо засуджуючи злочини радянського режиму, абсолютно безпідставно відмовилась визнавати його досягнення при тому, що на 29 рік незалежності абсолютна більшість українців живе у радянських багатоповерхівках, лікується в радянських лікарнях, ходить в радянські школи та користується радянською інфраструктурою доріг, залізниць, водогонів та електромереж. Так само, глоріфікуючи бійців УПА, сучасні деміурги національної пам’яті мимоволі принижували внесок 6 мільйонів українців, які пройшли Другу світову у лавах Червоної армії. У них була своя правда: вони воювали не тільки за Сталіна – за свою Україну також. І як не прикро це визнавати сучасним патріотам, українські землі в сучасних кордонах об’єднали саме радянські війська, а не ОУН-УПА.
Легко говорити про окупацію України імперією. Але важко визнати, що ця імперія ніколи б не відбулася, якщо б не активна участь українців у її творенні. Бо українська еліта 17 століття на чолі з могилянцями свято вірила, що за допомогою мілітарної потуги неосвічених москалів ми вирішимо свої геополітичні проблеми на Заході (Річ Посполита) і на Півдні (Османська імперія), і тому заходилась не за страх, а за совість служити московському царю. І тільки коли імперія відвоювала Північне Причерномор’я і поділило Польщу, прийшов час для українського національного відродження (читайте «Малоросєйку» Шевельова). Складна правда — говорити про підступного московського окупанта і поневолений український народ набагато легше, хіба ні?
Саме така одновимірна правда вбила перспективи Порошенка переобратися на другий строк. Абсолютно щирі, а подеколи й справді героїчні типажі на кшталт Володимира Вятрович чи Уляни Супрун своїм світоглядним сектантством відштовхнули від влади мільйони українців, які знали іншу (не галицько-бандерівську) частину правди про свою батьківщину. І ця правда була про те, що в юності вони відчували себе учасниками глобального змагання за те, хто зробить найбільший у світі літак, побудує першу АЕС чи першим вийде у відкритий космос, а в старості – спостерігали як їхні онуки мріяли уїхати збирати суницю до Польщі.
Так само в умовах військового конфлікту з Росією, абсолютна більшість українців певна, що найвеличнішим британським прем’єром був кумир войовничих патріотів сер Вінстон Черчіль. І дійсно, Черчіль був ідеальним лідером у воєнний час, коли «перемога або смерть» були правильним гаслом. Але не встигла Друга світова війна закінчитись, як британці «віддячили» серу Вінстону переконливою перемогою лейбористів на виборах у липні 1945 року. На зміну Черчілю прийшов лейборист Аттлі. І згідно з опитуваннями професійних істориків, що спеціалізуються на вивченні британського минулого, що їх від 2004 року періодично проводить Лідський університет, саме Клімента Аттлі, а не Вінстона Черчіля щоразу визнають найвидатнішим очільником Великобританії. Бо саме він кинув першу горстку землі у могилу Британської імперії і заклав перший камінь у підвалини сучасної системи соціального забезпечення на туманному Альбіоні. Кожному часу пасує свій лідер. А одновимірна правда добра тільки на війні, коли весь світ поділений на своїх і чужих. Хоча це теж ілюзія: іноді «свої» стріляють в спину, а «чужі» рятують твоє життя.
Нашим патріотам, які вірять у одновимірну (тобто тільки свою) правду слід пам’ятати, що будь-який рух опору можуть завершитись тільки: 1) новими виборами, 2) терором, 3) компромісом за столом перемовин щодо фундаментальних питань. Коли абсолютна більшість українців сьогодні не поділяють одновимірну правду націонал-патріотизму, швидка перемога адептів червоно-чорного прапора може бути тільки збройною і завершитись хіба що великим терором (а як ще керувати країною, де 70%+ не сприймають твої цінності та візію майбутньої України?) і національною катастрофою. До наступних виборів чекати ще довго і навряд чи націонал-патріоти у 2024-му мають шанс узяти владу, навіть якщо ЗЕ-команда наробить купу стратегічних помилок. Схоже, 2-3% — це константа прихильників націоналізму, хіба що над країною нависне загроза відверто проросійського реваншу. Тому залишається тиснути на владу, аби домовлятися про засадничі речі, які не мають залежати ані від конфігурації парламентської більшості, ані від імені президента.
І тут ми приходимо до несподіваного висновку. З одного боку, Зеленський виявився максимально еластичним політиком, який наче флюгер готовий розвертатись на 180% залежно від народних симпатій, які фіксують його чуйні соціологічні радари. Скидається на те, що в нього не одновимірна правда – в нього немає жодної правди, за яку він готовий вмирати. Поки в ньому не видно жодної твердої серцевини, яка б давала можливість відштовхнутись чи спертись. Абсолютна еластичність. На такого політика легко тиснути – він сприймає сигнал. Але щойно тиск послаблюється, та сама еластичність може спружинити в протилежний бік. Важко домовлятись про принципи з тим, хто не демонструє жодної візії, жодної стратегії, жодних принципів.
З іншого боку, протестний рух, попри наявність в ньому низки інтелектуалів, також не може сформулювати свої стратегічні вимоги. Ні розведенню військ! Ні особливому статусу Донбасу! Ні амністії бойовиків! Ні формулі Штайнмаєра! Та десяток інших ні – це точно не про майбутнє України. І точно не про справжнє лідерство. Це лише захисна рефлексія на ЧУЖІ дії та ЧУЖІ ініціативи. По-суті, це вимога залишити все як є. Втім намагання зупинити історію завжди безперспективне.
Отже маємо героїчну, политу кров’ю, але від цього не менш одновимірну правду «Слава нації! – Смерть ворогам!», з одного боку, і абсолютно еластичного президента зі світу постправди, з іншого. Їх неважко посадити за стіл перемовин. Але про що вони за ним розмовлятимуть? Чи зможуть говорити про принципи, а не про посади? Чи зможуть спільно знайти формулу складної правди, яка об’єднає Україну, але не безвідповідальним маренням світлого майбутнього і не тваринною ненавистю до ворогів?
Україна завжди була сильна своїм розмаїттям: кількістю конфесій, культурних традицій, мов і цивілізаційних нашарувань. Коли нам вдавалось виводити складну формулу єдності, що сприяла цьому розмаїттю, ми перемагали. Коли ні – поборювали один одного, кожен зі своєю маленькою одновимірною правдою, аж допоки не зустрічались в ГУЛАГах чи на Соловках…
Час думати про складні речі. Про системні рішення. Про стійкі системи. Час відмовлятися від простих ілюзій і одновимірних правд на користь складного та багатовимірного українського світу…
Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook