Я розумію, чому більшість з тих, хто зібрались в неділю на Майдані, не люблять Зеленського. Не просто не люблять, а відчувають до нього яскраво виражену емоційну антипатію. Він ментально чужий для більшості ветеранів. Але також я чудово розумію, що ця антипатія — прояв небезпечного політичного інфантилізму, коли політика в очах посполитих неприпустимо персоналізується: замість розуміти як працюють політичні інститути та змушувати їх працювати на наші цілі, ми впадаємо в дитяче подобається — не подобається, люблю — не люблю… Тому, на превеликий жаль, в неділю на віче не вдалося уникнути наративу «Зелю — геть!». Але добра новина в тому, що цей наратив не домінував сьогодні серед протестувальників.
Давайте спробуємо розібратися. Уявимо, що на Покрову в Києві зібралось півмільйона ветеранів, волонтерів, націонал-радикалів та порохолюбів. Вони приходять на Банкову і так рішучо скандують «Зелю геть!». Зеленський «очкує» і втікає до Мінська. Так, звичайно не станеться, але уявимо собі, що примітивної мети досягнуто навіть без затяжних протестів і без жодних жертв. Що далі? Разумкова стає в.о. Президента, Гончарук залишається прем‘єр-міністром, всі програми фінасової допомоги Україні ставляться на павзу, долар стрибає мінімум до 50-ти, щойно переформатована ЦВК починає підготовку до позачергових виборів президента. Агов, «повстанці», у вас є свій узгоджений кандидат? Чи ви вже забули, що друга за чисельністю фракція в парламенті у ОПЗЖ, а Бойко+Вілкул на президентських виборах набрали більше за Порошенка? Влаштуємо батл біло-блакитного минулого із помаранчевим минулим за участі минулого сердечного? Чи може у вас є кандидат на українського Рак Чон Хі і домовленість з адміністрацією Трампа про його підтримку? Певні, що країна загалом доживе до наступних дострокових виборів і її не розірве зсередини боротьба всіх проти всіх? Бо наразі систему — за справді кричущої непрофесійності можновладців — тримає до купи насамперед безпрецедентний рейтинг лідера ЗЕлених. Що буде, коли центр гравітації щезне?
Якщо ми бачимо себе відповідальними патріотами своєї держави, ми маємо навчитись використовувати рейтинг Президента та прямо залежне від нього вікно можливостей для радикальних реформ. Бо наше апріорне цурання «клоуна», який став Президентом України, заганяє його в обійми бóгданів, які успішно «продають» Зеленському наратив, що всі хто проти нього — запроданці-порохоботи. Я розумію, важко собі уявити, що за кілька років ЗЕ стане кумиром патріотичного табору, але саме так сталося в 90-ті, коли «червоний директор Кучма» (після першого обрання президентом якого українська патріотична інтелігенція була певна, що російськомовний «Данилович» поверне Україну до імперської стайні) раптом став фаворитом західняків на виборах 1998 року. Подобається нам це чи ні, але становлення справді незалежної України відбулось саме за Кучми, якого в 1994-му українські патріоти боялись та ненавиділи не менш емоційно, аніж ЗЕ у 2019-му: ухвалення Конституції, запровадження національної валюти, економічна стабілізація та зростання, ре-монтполізація державою влади на «легітимне насильство», початок євроінтеграції, поява життєздатних державних інституцій — все це 1994-2004 роки.
Чому так сталося? Бо Кучму, який починав з «наративу України Дмитра Табачника», вдалось згодом перепрограмувати «економічним наративом Гальчинського» та «геополітичним наративом Чалого (того що Сан Санич)». Касетний скандал Росія спровокувала саме як реакцію на усвідомлення того, що українцям вдалось наповнити «червоного директора» Кучму власним українським контентом. І тоді Кремлю прийшлось задіяти всі здібності своїх спецслужб і всі амбіції українських політиків, аби почати заганяти Даниловича назад в «русский мир».
Який контент, який наратив може запропонувати сьогодні Зеленському протестна спільнота? Те, що зачитав зі сцени Pavlo Bilous наче і слушно, але не задає жодної альтернативної візії до тої, яку наразі ретранслює влада, і не відповідає на жодні остороги потенційних прибічників руху. Тому…
По-перше, треба чітко сформулювати альтернативну візію розв‘язання питання Донбасу — іншу, аніж поступову капітуляцію через виконання Мінських угод. Треба бути інтелектуально чесним, аби визнати «Ні капітуляції!» означає «Ні Мінську!» і ні тому, хто мінські угоди акцептував. Окрім негативної вимоги «Ні капутуляції!» (через виконання мінських угод), ми маємо запропонувати свій позитивний сценарій: на сьогодні мені здається найбільш переспективним є кіпрська парадигма, коли сторони припинили вогонь і фактично визнали статус кво, що не завадило Республіці Кіпр вступити до ЄС та побудувати комфортну державу з ВВП майже $29.000 на душу населення (що дозволяє їй бути серед 40 найрозвинутіших країн світу).
По-друге, руху опору треба чітко артикулювати свою інклюзивність. Учасників має об‘єднувати відповідальність за спільне майбутнє України. Мова, герої минулого, віра можуть (і мають!) бути різними. Рух опору має позиціонувати себе як рух за право України самостійно визначати своє майбутнє. В іншому разі він має всі шанси перетворитись на секту ображених на світ екстремістів.
По-третє, треба перетворити слабкість Зеленського, про яку я неодноразово писав, — його безконтентність — у наш шанс. Замість волати «Зелю — геть!» треба докласти максимальних зусиль, аби заповнити його порожнечу нашими візіями та сеансами.
В 1950-60-х роках, коли Мартін Лютер Кінґ очолив рух за скасування сегрегації та громадянські права, чорношкірі в США складали трохи більше 10% населення. У своїй славнозвісній промові “I have a dream” чорношкірий проповідник запропонував візію кращої і справедливішої Америки: «Я маю мрію про те, щоб в один прекрасний день на червоних пагорбах Джорджії сини колишніх рабів і сини колишніх рабовласників могли сісти за спільний стіл братства … Я маю мрію в те, що одного прекрасного дня навіть штат Міссісіпі, що знемагає від утисків і несправедливості, перетвориться на оазу свободи і справедливості. Я маю мрію!» Хоча напевно міг закликати 250-тисячний натовп, який його слухав як зачарований, штурмувати Білий Дім, що стояв неподалік і в якому тоді мешкав президент Джон Кеннеді.
Невідпорно приваблива візія майбутньої Америки, яку з неперевершеною майстерністю сформулював Мартін Лютер Кінґ, в якій «прийде день, коли мої чотири дитини будуть жити в країні, де їх судитимуть не за кольором шкіри, а на підставі їхніх особистих чеснот», в якій свобода білих і чорних нерозривно пов‘язана між собою, в якій чорні діти Алабама нарешті зможуть узятися за руки з їхніми білими однолітками, — ця візія радикально змінила США. Заклики «Кеннеді — геть» перетворили б Мартіна Лютера Кінґа на маргінала, а чорношкірих так і залишила б громадянами другого сорту (хоча від часів Американської Революції вони також воювали за свободу США).
Вчіться перемагати у Мартіна Лютера Кінґа (до речі його промова так досі і не перекладена українською)! Формулюйте невідпорні візії майбутнього України, які б захопили і вас, і ваших симпатиків, і ваших опонентів! Боріться за контент в голові Президента України, а не проти Президента України, бо наразі там небезпечна порожнеча, яка заповнена спокусливо простими та короткозорими порадами Бóгдана та сценаріями негайного успіху, за який довго і важко розплачуватиметься вся країна!
Темрява зникає лише там, де з‘являється світло. Не гудіть темряву — запалюйте свічки!
Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook