Две правды

Я родился и вырос в западной Украине, одном из красивейших городов, по моему мнению, Тернополе. Мой дед,  уроженец Кубани, из семьи железнодорожников. Еще до революции он закончил «Реальное училище», после какой-то железнодорожный техникум. В 1944 году, практически вместе с армией он был  направлен в Тернополь, восстанавливать разрушенную почти полностью железную дорогу. То ли по незнанию, то ли еще почему, он привез с собой сразу всю семью, мою бабушку с двумя детьми – моим отцом и тетей. Бабушка вначале остановилась жить в десятке километров от города на какой-то станции. Снимали половину хаты у одной из местных жительниц. Хозяйка сразу предупредила «Пани, если ночью в двери или окна будут стукать – не открывайте,  а бегите с детьми на мою половину. Тут вояки УПА ночью приходят, могут обидеть». Все, правда, обошлось спокойно. Никто не приходил и не обижал. Дед в это время руководил  восстановлением разрушенной колеи. Инженеров  в то время почти не было, так что эту задачу поставили перед  ним, благо опыт работы на железной дороге у него был большой. Сроки поставили крайне жесткие – за 10 дней поезда должны были пойти дальше на запад, в случае невыполнения приказа, в лучшем случае лагеря, в худшем расстрел. Несмотря на невыполнимость задачи, дед все же нашел выход – не стали восстанавливать всю колею, а кинули временную ветку прямо по привокзальной площади  — эшелоны пошли на фронт. За работу по восстановлению узла, впоследствии дед получил «Орден Ленина». Поначалу все протекало не так гладко. В него несколько раз стреляли. Дома в подвале до сих пор хранится кровать с застрявшей в ее ножке пулей, влетевшей ночью в окно. Позднее местные патриоты поняли, что лучше работать на железной дороге, чем идти на фронт и нападения прекратились. Дед в дальнейшем спокойно ездил на дрезине по всей области.   Моя тетя в 1949-1950 г. закончила Львовский  пединститут и была направлена на работу

учителем в одну из сельских школ Львовской области. По ее словам, спала не раздеваясь,  всегда готовая бежать. В это время вояки УПА приходили ночью в села и убивали сельских активистов и приезжих учителей.  К счастью, все и на этот раз закончилось хорошо, через полгода она переехала на работу в Тернополь.

Но это все по рассказам. Теперь о том, что относится к моему личному опыту и восприятию. Когда мой дед уже вышел на пенсию, а я был еще совсем пацаном, помню перед каждым Рождеством к деду приходил такой же старый, как он местный вуйко, который когда-то работал у моего деда. Этот вуйко всегда приносил с собой колечко колбасы, кусок сала, свежины и бутылку самогонки. Они с дедом садились на кухне. Бабушка накрывал стол, и деды выпивали по 100гр. и вспоминали молодость. И так продолжалось каждый год, меня всегда удивляло, почему этот человек приходит, что такого сделал для него дед.  По словам деда – ничего, просто еще с 1944 они вместе работали.

У моей бабушки была подруга – старая полька, которая жила в Тернополе еще со времен революции. Бабушка каждую субботу ходила к ней в гости, разговаривали одна по-русски, другая на смеси польско-украинского, но прекрасно понимали  и любили друг друга.

Я жил в большом доме, во дворе у нас было приблизительно поровну украинцев и русских, был один еврей и один поляк.   Несмотря на разные национальности мы все жили  дружно. Ну, бывали, конечно, драки и споры между собой, но это никогда не носило национального характера, и если надо было идти воевать с соседней улицей, то шли все, и один другому прикрывал спину.  В  школе меня учили, что все мы  единая семья братских народов, и это чувство сохранилось у меня до сих пор. Нет плохих наций, есть плохие люди в каждой нации.

Что происходит сейчас. Одной части населения вдалбливают в головы, что во всем виноваты «москали», а украинцы титульная нация и должны керувати всім у країні, другой, что хохлы ленивые и это они во всем виноваты. Вот так мы и живем несколько наций в одной стране, а политики пользуясь древним правилом «разделяй и властвуй» сталкивают нас лбами, а сами в это время независимо от национальности и партийности дерибанят то, что создано руками трудящихся всех  национальностей.

А не пора ли нам задуматься над этим и всем вместе противостоять этим жирным котам.

И в конце о моей позиции в национальном вопросе и патриотизме.

1.  Я интернационалист. И я никогда не признаю, что одна нация должна быть титульной, а все остальные прислугой для неё. Но я против того чтобы Украина превращалась в отстойник для мигрантов  всех мастей.

2. Я не демократ, упаси Боже, но патриот своей Родины. Моя родина  это СССР, но этой страны уже нет, сейчас моя Родина – Украина. Я не считаю патриотами, тех, кто надевает вышиванки и кричит на каждом углу о своем патриотизме. Для меня не патриоты бывшая коммуно-партийная элита, которая сейчас стала националистами, а таких, в сегодняшнем политикуме 80%. Для меня патриот тот, кто работает на благо Украины, независимо от своей национальности и партийной принадлежности.

Дві правди

Пишу цей матеріал для того, щоб пояснити свою позицію в питанні націоналізму і патріотизму. А ще, в надії, що молодь, особливо націоналістично настроєна, якій тут близько 60%, прочитає і задумається — чи все вірно і справедливо, що вкладається в їх голови «Декалогом» і іншою націоналістичною літературою. Мізки, що відформатували, потребують періодичного струсу і погляду на проблему з іншого боку.

Я народився і виріс в західній Україні, одному з найкрасивіших міст, на мою думку, Тернополі. Мій дід,  уродженець Кубані, з сім’ї залізничників. Ще до революції він закінчив «Реальне училище», після якийсь залізничний технікум. У 1944 році, практично разом з армією він був  направлений до Тернополя, відновлювати зруйновану майже повністю залізницю. Чи то по незнанню, чи то ще чому, він привіз з собою відразу всю сім’ю, мою бабусю з двома дітьми — моїм батьком і тіткою. Бабуся спочатку зупинилася жити в десятці кілометрів від міста на якійсь станції. Знімали половину хатини у однієї з місцевих мешканок. Хазяйка відразу попередила «Пані, якщо вночі в двері або вікна стукатимуть — не відкривайте,  а біжіть з дітьми на мою половину. Тут вояки УПА вночі приходять, можуть образити». Все, правда, обійшлося спокійно. Ніхто не приходив і не кривдив. Дід в цей час керував  відновленням зруйнованої колії. Інженерів  у той час майже не було, так що це завдання поставили перед  ним, благо досвід роботи на залізниці у нього був великим. Терміни поставили украй жорсткі — за 10 днів поїзда повинні були піти далі на захід, в разі невиконання наказу, в кращому разі табори, в гіршому розстріл. Не дивлячись на нездійсненність завдання, дід все ж знайшов вихід — не почали відновлювати всю колію, а кинули тимчасову вітку прямо на привокзальній площі  — ешелони пішли на фронт. За роботу по відновленню вузла, згодом дід отримав «Орден Леніна». Спочатку все протікало не так гладко. У нього декілька разів стріляли. Удома в підвалі до цих пір зберігається ліжко із застряглою в її ніжці кулею, що ніччю влетіла, у вікно. Пізніше місцеві патріоти зрозуміли, що краще працювати на залізниці, чим йти на фронт і напади припинилися. Дід надалі спокійно їздив на дрезині по всій області.   Моя тітка в 1949-1950 р. закінчила Львівський  педінститут і була направлена на роботу вчителем в одну з сільських шкіл Львівської області. За її словами, спала не роздягаючись,  завжди готова бігти. В цей час вояки УПА приходили вночі в села і вбивали сільських активістів і приїжджих вчителів.  На щастя, все і цього разу закінчилося добре, через півроку вона переїхала на роботу до Тернополя.

Але це все по розповідях. Тепер про те, що відноситься до мого особистого досвіду і сприйняття. Коли мій дід вже вийшов на пенсію, а я був ще зовсім хлопчаком, пам’ятаю перед кожним Різдвом до діда приходив такий же старий, як він місцевий вуйко, який колись працював у мого діда. Цей вуйко завжди приносив з собою кільце ковбаси, шматок сала, свіжини і пляшку самогонки. Вони з дідом сідали на кухні. Бабуся накривав стіл, і діди випивали по 100гр. і згадували молодість. І так продовжувалося щороку, мене завжди дивувало, чому ця людина приходить, що такого зробив для нього дід.  За словами діда — нічого, просто ще з 1944 вони разом працювали.

У моєї бабусі була подруга — стара полька, яка жила в Тернополі ще з часів революції. Бабуся щосуботи ходила до неї в гості, розмовляли одна по-російськи, інша на суміші польсько-українського, але чудово розуміли  і любили одна одну.

Я жив у великому будинку, у дворі у нас було приблизне порівну українців і росіян, був один єврей і один поляк.   Не дивлячись на різні національності ми всі жили  дружно. Ну, бували, звичайно, бійки і спори між собою, але це ніколи не носило національного характеру, і якщо треба було йти воювати з сусідньою вулицею, то йшли всі, і один іншому прикривав спину.  У  школі мене вчили, що всі ми  єдина сім’я братських народів, і це відчуття збереглося у мене до цих пір. Немає поганих націй, є погані люди в кожній нації.

Що відбувається зараз. Одній частці населення вдовблюють в голови, що у всьому винні «москалі», а українці титульна нація і повинні керувати всім у країні, інший, що хохли ледачі і це вони у всьому винні. Ось так ми і живемо декілька націй в одній країні, а політики користуючись древнім правилом «розділяй і володарюй» зіштовхують нас лобами, а самі в цей час незалежно від національності і партійності дерібанять те, що створене руками трудящих всіх  національностей.

А не чи пора нам задуматися над цим і всім разом протистояти цим жирним котам.

І в кінці про мою позицію в національному питанні і патріотизмі.

1.  Я інтернаціоналіст. І я ніколи не визнаю, що одна нація має бути титульною, а всі останні прислугою для неї. Але я проти того щоб Україна перетворювалася на відстійник для мігрантів  всіх мастей.

2. Я не демократ, спаси Боже, але патріот своєї Батьківщини. Моя батьківщина  це СРСР, але цієї країни вже немає, зараз моя Батьківщина — Україна. Я не вважаю за патріотів, тих, хто надягаєвишиванки і кричить на кожному розі про свій патріотизм. Для мене не патріоти колишня коммуно-партийная еліта, яка зараз стала націоналістами, а таких, в сьогоднішньому політикумі 80%. Для мене патріот той, хто працює на благо України, незалежно від своєї національності і партійної приналежності.

Виталий Скороходов для «Хвилі»