На початку тижня у Лівані сталася надзвичайна подія, яка ледь не поставила країну на межу нового збройного конфлікту. У передмісті Бейрута сталася стрілянина за участю одного з депутатів парламенту, провідного про-сирійського політика Віама Ваххаба. Поліція намагалася затримати його та силоміць привести на допит до відділення, однак він відмовився. Між поліцейськими та охоронцями Ваххаба сталася стрілянина, внаслідок якої один з помічників останнього загинув. Ця подія сколихнула прихильників і противників політика, та загострила соціальне напруження усередині суспільства. Емоції почали бити через край, а з обох ворогуючих таборів лунали заклики до озброєння. На якийсь момент можна було відчути, нібито Ліван повертається у часи кривавої і страшної громадянської війни 1975-1990 років.

Стрілянина та загибель охоронця Ваххаба став одним з останніх політичних землетрусів, які розхитують Ліван протягом останніх 7 місяців, з моменту, коли завершилися парламентські вибори та почався довгий і виснажливий процес формування нової правлячої коаліції. Чому все це важливо, і чому я про це пишу у цілій статті? Та як це пов`язано з Україною? Давайте все по порядку.

Що відбувається у Лівані?

У травні 2018 року у Лівані пройшли парламентські вибори. На них перемогу отримали політичні сили, пов`язані прямо чи опосередковано з Іраном. Це шиїтські рухи «Амаль» та «Хезболла», а також християнська партія «Вільний патріотичний фронт». Натомість анти-іранські та про-саудівські політичні партії втратили частину своїх місць у парламенті. Це автоматично призвело до загострення їхніх суперечок під час коаліційних переговорів.

Формування коаліції триває досі. Сторони не хочуть піти на поступки та продовжують сперечатися з приводу розподілення посад між ними. На цьому тлі у суспільстві зростає невдоволення, а економічна ситуація погіршується, адже Ліван не має повноцінного уряду.

Люди емоційно реагують на коаліційні переговори. Кожна етно-релігійна громада переживає за власних кандидатів і партії і прагне, щоб вони отримали побільше місць в новому коаліційному уряді. Дуже часто суперечки з високих кабінетів у Бейруті відбиваються і на суспільному рівні, коли на політичному грунті люди сваряться, б`ються або навіть можуть взятися за зброю. Рівень політичної і релігійної поляризації у Лівані доволі високий, а тому і ризик зіткнень завжди присутній, особливо коли ситуація загострюється, а напруження не спадає протягом тривалого часу.

Вибори пройшли у травні, а коаліційного уряду досі немає? Що це за зрада?

Це не зрада, а політичні торги, які затягнулися. Насправді, це доволі традиційно для ліванської політики. Зараз поясню все на пальцях.

Політична система в Лівані збудована так, щоб попереджати будь-які конфлікти на етно-релігійному грунті. В країні проживає велика кількість громад: християн, сунітів, шиїтів, друзів, алавітів тощо. Усі вони мають власне представництво у державних органах влади, щоб не було домінування винятково однієї соціально-релігійної групи, а отже і конфлікту з нею. Тому, після Другої Світової війни система розподілу влади виглядає наступним чином:

  • Президентом країни має бути християнин;
  • Прем`єр-міністром має бути мусульманин-суніт;
  • Спікером парламенту має бути мусульманин-шиїт.

Відповідно, у парламенті також діє схожа схема. Там закріплені квоти за кожною громадою, яку представляють політичні партії і рухи, що балотуються на виборах. Така система вимагає постійних переговорів, компромісів і формування змішаних коаліційних урядів, до яких входять представники усіх етно-релігійних громад по квотному принципу. Однак цього року цей принцип вирішили розбити та дещо скорегувати систему. А все це через результати виборів.

Оскільки шиїти та християни отримали більше голосів на виборах, вони вимагають для себе, відповідно, більше посад в уряді та претендують на контроль над ключовими міністерствами. Такими у Лівані є Міністерство внутрішніх справ, Міністерство охорони здоров`я і Міністерство оборони. Однак суніти та їхні союзники не хочуть віддавати шиїтам і християнам більше повноважень і міністерських портфелів, оскільки опиняться у слабкішій позиції в новому уряді. До того ж, вони вважають, що не варто відмовлятися від квотного принципу розподілу влади, попри результати виборів.

Це затягує переговори, адже сторони не хочуть іти на компроміс. Ускладнюється все й тим, що кожна партія чи рух мають власного іноземного покровителя – країн, які їх підтримують фінансово, політично або дипломатично. Наприклад, головна сунітська партія «Аль-Мустакбаль» на чолі з чинним прем`єр-міністром Саадом Харірі тісно пов`язана з Саудівською Аравією і США, які часто вказують їй, що робити. А от шиїтські рухи «Амаль» і «Хезболла» підтримуються іншою регіональною державою – Іраном. З ними також часто працюють Росія і Китай.

Популярні новини зараз

Українцям не приходить тисяча від Зеленського: які причини та що робити

Нова пенсійна формула: як зміняться виплати для 10 мільйонів українців

Паспорт та ID-картка більше не діють: українцям підказали вихід

Це найдурніша річ: Трамп висловився про війну та підтримку України

Показати ще

Не складно здогадатися, що іноземні покровителі конкурують один з одним за контроль над Бейрутом. Іран, Росія і Китай прагнуть посилити вплив своїх союзників – шиїтських рухів «Амаль» і «Хезболла», а також християнської партії «Вільний патріотичний фронт» — в новому уряді, щоб ті приймали вигідні цим країнам рішення і без проблем допускали їх на ліванський ринок. Зі свого боку, Сполучені Штати, Ізраїль і Саудівська Аравія не зацікавлені у посиленні іранського, російського і китайського впливів, а тому грають проти них, змушуючи лояльні їм сили – партію «Аль-Мустакбаль» і християнський рух «Вільні патріоти» — затягувати переговори та не йти на поступки.

Хто такий Віам Ваххаб?

Це колишній міністр екології Лівану, багаторічний депутат парламенту і представник друзької етно-релігійної меншості. Ваххаб є прихильником тісних стосунків Лівану з Сирією, а також з Іраном.

Він був міністром в уряді про-сирійського прем`єр-міністра Омара Карамі у 2004-2005 роках. У 2006 році Ваххаб заснував власну партію «Ат-Таухід» і часто вступав у політичну боротьбу з іншою частиною друзької громади – кланом Валіда Джумблатта і його Прогресивною Соціалістичною Партією, яка досі бере участь у виборах в країні.

 

Коротка довідка:

Друзи – це така етно-конфесійна група арабів, які в основному проживають у Лівані, Ізраїлі, Сирії і Йорданії. Вони сповідують іслам, але дуже специфічного спрямування і тлумачення. Частина мусульман навіть не визнає друзів власне мусульманами, вважаючи їх скоріше якимись «сектантами». Усього чисельність друзів на Близькому Сході – близько 1,5 млн. осіб. У Лівані їх майже 300 тисяч.

Віам Ваххаб – один з найвідоміших арабських націоналістів у Лівані та один з найбільш популярних політиків у регіоні. Певною мірою, свою популярність він заробив і завдяки своїм гострим та доволі скандальним висловлюванням про політику та життя у Лівані та регіоні.

Наприклад, у 2013 році Ваххаб в ефірі телеканалу «OTV» назвав великого муфтія Саудівської Аравії «придурком» і «психічно хворою людиною». Двома роками раніше, екс-міністр жорстко розкритикував саудівську владу і те, що вона змушує жінок носити хіджаб і нікаб (традиційний мусульманський закритий одяг), назвавши цей одяг «сміттєвими пакетами». Його заяви викликали масові протести консервативних мусульман-сунітів на півночі Лівану та ледь не призвели до зіткнень з друзами, а тому він був змушений вибачитися за свої слова. А зовсім нещодавно, в інтерв`ю 22 листопада 2018 року Ваххаб назвав Ліван «країною-підлітком, яка потребує іноземного покровительства»:

«Немає такої речі, як незалежність Лівану. Ліван ніколи, на мою думку, не мав незалежності. Нам потрібне іноземне управління…[…]. Будь-яке іноземне правління – Шрі-Ланки, Бангладеш, Коморських островів. Будь-яка з цих адміністрацій буде кращою для Лівану, аніж нинішній уряд».

Що Ваххаб зробив такого, що його хотіли допитати у поліції?

 У кінці листопада у мережі з`явилося відео, на якому Віам Ваххаб виступав під час зустрічі з його соратниками в рідному селищі Аль-Джаліхійя під Бейрутом. У ході своєї промови він жорстко розкритикував особисто прем`єр-міністра Саада Харірі, якого ненавидить. Наприклад, депутат заявив, що Саад Харірі ніколи б не став прем`єром, якби його батька не вбили у 2005 році і він не здобув ореол мученика.

 

Ці та інші образи викликали хвилю невдоволення серед прихильників прем`єр-міністра. Партія «Аль-Мустакбаль» засудила висловлювання Ваххаба та подала на нього до суду, звинувативши у провокуванні міжрелігійних зіткнень і розповсюдженні фейків. Через судовий позов ліванська поліція направилася до будинку Ваххаба, щоб вручити йому повістку на допит. Однак коли вони приїхали, прихильники екс-міністра відкрили стрілянину. Хто точно почав стріляти першим – невідомо. У ході перестрілки з поліцією один помічник Ваххаба – Мухаммед Абу Дійяб – був убитий. Сам політик в інтерв`ю заявив, що це була спроба замаху на нього і звинуватив прем`єр-міністра Харірі у провокаціях і «неадекватності». Утім, він вибачився за свої слова про його родину та батька.

Як стрілянина могла вплинути на стабільність цілої країни?

Вбивство одного з прихильників Віама Ваххаба стало першою кров`ю на тлі довгих коаліційних переговорів у столиці. Через те, що країна вже сьомий місяць не може отримати повноцінний уряд, населення сильно поляризоване та «накручене» коаліційними скандалами та чварами політиків. Деякі гарячі голови з числа молодих безробітних людей, вбачаючи корінь своїх проблем у політиках, починають думати про те, щоб взяти до рук зброю і вирішувати питання «простим способом». Єдине, що потрібно у такій ситуації – це підпалити порохову бочку.

Стрілянина за участю Ваххаба стала тією самою подією, яка могла призвести до масштабних збройних зіткнень між прихильниками про-сирійських і про-іранських сил з одного боку та прибічниками про-саудівського та проамериканського прем`єр-міністра Саада Харірі. Тому, після загибелі помічника Ваххаба, чимало хто думав, що це можуть використати як провокацію. У Бейруті відбулися протести мусульман-сунітів, які палили шини та звели барикади на кількох вулицях. У селищі Аль-Джаліхія серед друзької громади почали ходити розмови про необхідність розконсервувати власні арсенали зброї, яку вони сховали після завершення громадянської війни у 1990 році.



(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Однак уряд в особі Харірі, а також сам Ваххаб, не стали нагнітати ситуацію, усвідомлюючи, що будь-які різкі рухи в такій «зарядженій» політичній ситуації можуть викликати соціальний вибух. А конфлікт у Лівані нікому наразі не потрібний.

Чому всі поспішають з формуванням коаліції?

Відповідь криється в одному слові – економіка. Нинішню економічну ситуацію у Лівані можна описати хіба що словами «глибока криза», хоча, якщо чесно, замість останнього слова хочеться використати дещо грубіше. Протягом 2017 та 2018 років темпи економічного зростання Лівану ледве сягали 1%-1,5%. Все через війну у сусідній Сирії. До 2011 року темпи економічного зростання Лівану стабільно дорівнювали 9-10%. Однак сирійський конфлікт поламав практично усю регіональну сухопутну торгівлю і відрізав Ліван від одного зі своїх найбільших ринків експорту, а також спричинив падіння обсягів інвестицій і чисельності багатих туристів з Перської Затоки, які більше не хотіли їхати до Бейрута, побоюючись, що війна у Сирії скоро перекинеться на Ліван.

Однак крім війни був ще й внутрішній фактор, який сприяв кінцю епохи економічної стабільності. Після убивства у 2005 році тодішнього прем`єр-міністра Лівану Рафіка Харірі парламент країни так і не зміг ухвалити жодного бюджету на наступний рік аж до 2017 року. Можете лише уявити, як жила країна у таких умовах. Політики не могли домовитися між собою, а напруженні між ними через це вбивство сягнули рекордних висот.

Зараз економіка Лівану у найгіршому стані за багато десятиліть. Частка зовнішнього боргу дорівнює 157% ВВП станом на квітень 2018 року. Державний борг досяг позначки у $ 81,5 млрд, а фіскальний дефіцит дорівнює 8,5% ВВП. У квітні цього року міністр фінансів країни Алі Хасан Халіль навіть попередив Кабмін, що фінансова ситуація у Лівані є більш загрозливою проблемою, аніж ситуація з безпекою. Все це б`є по ліванському бізнесу. Минулого року одна з найбільших у країні компаній на ринку нерухомості «Sayfco» оголосила про своє банкрутство. А ліванські заробітчани поступово втрачають зв`язок з батьківщиною або повертаються назад. Раніше, їхні гроші складали п`яту частину ВВП, то цього року ситуація погіршилася у рази. Наприклад, близько 400 тисяч ліванських робітників у монархіях Перської Затоки (половина з них – це Саудівська Аравія) виробляли до 67% усіх закордонних грошових переказів у 2015 році, але вже за два роки ця цифра впала до 7%.

У Бейруті чудово усвідомлюють, що у найближчі роки ситуація лише погіршиться. А чимдалі затягуються коаліційні переговори, тим складніше втримати контроль над економікою і уникнути соціального вибуху. Тому вже у жовтні прем`єр-міністр Саад Харірі наполягав на тому, щоб прискорити процес формування уряду, однак поки що безрезультатно.

Що тепер буде з Ліваном?

Стрілянина біля будинку Віама Ваххаба стала першим збройним зіткненням у Лівані за останні кілька років. Коаліційні переговори, якщо і далі затягуватимуться, можуть призвести до подальшої ескалації ситуації. Емоційна напруженість у Бейруті та в інших регіонах – сприятливий грунт для радикалів і провокаторів, які захочуть розхитати обстановку і силою скинути уряд. Наприклад, це цілком відповідає інтересам радикальних ісламських екстремістських угруповань, яких у Лівані побільшало після початку війни у сусідній Сирії.



(adsbygoogle = window.adsbygoogle || []).push({});

Відтак, з Ліваном надалі все буде складно. Він потенційно може перетворитися на нову гарячу точку на Близькому Сході, в конфлікт у якій втягнуться як регіональні гравці (Саудівська Аравія, Туреччина, Ізраїль, Сирія, Іран, ОАЕ), так і глобальні держави (Китай, Франція, США, Росія, Британія). Інцидент з екс-міністром Ваххабом – прекрасна ілюстрація того, що може чекати на Ліван, якщо його еліти не схаменуться і не напрацюють бодай-якийсь компроміс, що дозволить втримати ситуацію принаймні у короткостроковій перспективі або хоча б для ухвалення бюджету на наступний рік, необхідного для стабілізації фінансової ситуації на ринку.

А як вся ця ситуація впливає на Україну?  

Я певен, чимало хто з вас, читаючи цю статтю, задавався цим питанням: «От навіщо мені той ваш Ліван?!». Я цілком розумію таку постановку питання, адже не для всіх очевидно, чому ситуація у далекій близькосхідній країні, територія якої заледве більша території …, має непокоїти українців більше, аніж, наприклад, зламаний експрес-потяг з Києва до Бориспільського аеропорту. Я поясню, чому це важливо.

Будь-яка дестабілізація Лівану внаслідок внутрішніх процесів, пов`язаних з формуванням коаліції або у результаті ескалації саудівсько-іранського чи американсько-російського протистояння, вдарить по Україні одразу з кількох позицій.

По-перше, знизиться товарооборот між Україною і Ліваном. Станом на 2018 рік він дорівнював $ 67,7 млн. Україна експортує до Лівану переважно сільськогосподарську продукцію і метал. Якщо Ліван порине у вир конфлікту, цілком можливо, що повториться ситуація з Сирією: товарообіг з Україною впаде практично до нуля. Це означає, що наші зерно, насіння, олія, жири не зможуть потрапити на ліванський ринок, а це завдасть збитків компаніям-виробникам. Звісно, втрата $ 67,7 млн. – це не є смертельним ударом по українській економіці і торгівлі. Але не це є головним.

Втрата доступу на ринок Лівану відріже Україну від інших сусідніх ринків, так само як війна у Сирії відрізала Йорданію від Лівану, а Ліван від Йорданії, Іраку та частково Туреччини. Саме перекриття основних логістичних маршрутів на території Лівану та сухопутних комунікацій ударить по позиціям України у регіональній торгівлі. Наприклад, це зачепить нашу співпрацю з Ізраїлем ($ 772,5 млн.), з яким Україна взагалі планує збільшити товарообіг до $ 2 млрд., і перспективи виходу на ринок Сирії. У купі з втратою експорту в Ліван це буде відчутним ударом не лише по економіці України, але й по наших позиціях на Близькому Сході. Цей ринок є доволі перспективним і спраглим до співпраці і взаємної торгівлі. Відрізання від нього внаслідок дестабілізації послабить міжнародні позиції України.

По-друге, дестабілізація у Лівані внаслідок стрілянини у передмісті Бейрута, описаної вище – це нові біженці у Європу. Загострення міграційної кризи у ЄС внаслідок нової хвилі біженців стане важким ударом по європейських елітах, які ледве вийшли з ситуації 2014-2015 років (тоді був пік міграційної кризи). Останні бастіони ліберальних європейських еліт, які виступають за збереження цілісності і посилення Євросоюзу, впадуть під тиском радикально-правих сил. Останні, скоріше за все, швидше прийдуть до влади на хвилі нової риторики про біженців. А прихід до влади, наприклад у Франції, Німеччині, Іспанії чи навіть у Британії, правих націоналістів і євроскептиків означатиме послаблення єдності ЄС. А це у свою чергу невигідно Україні, адже вона втратить Союз як потужного і послідовного союзника, який з 2014 року допомагає зберігати санкції проти Росії і підтримувати Україну в її війні на Донбасі.

Більше того, якщо потенційна дестабілізація у Лівані вийде за межі цієї країни та загострить ескалацію в усьому регіоні, біженці можуть почати тікати не просто до Західної Європи, а й на північний схід, у тому числі до України. Чи готові ми до цього? Думаю, питання риторичне.

По-третє, ситуація у Лівані, якщо потягне за собою втягування у конфлікт регіональних країн (передусім Саудівської Аравії та Ірану), призведе до підвищення цін на нафту у світі. Це не вигідно Україні, яка є імпортером нафти і залежить від світових цін на неї. А чим вищі ціни, тим дорожче пальне. А чим дорожче пальне, тим вища ціна за перевезення товарів і людей, а це означатиме підвищення цін на продукти та проїзд у транспорті. Чи хочуть українці цього? Я не думаю.

По-четверте, ескалація протистояння у Лівані підвищить напруження у світі та може призвести до зростання небезпеки з боку ісламського екстремізму і тероризму. Світ ще не оговтався від руйнівних наслідків хвилі жахливих терактів терористів «Ісламської держави». А ситуація у Лівані (де екстремістська ідеологія може набрати вагу на тлі економічного хаосу і політичної невизначеності) знову призведе до погіршення умов безпеки в Східному Середземномор`ї і Європі. Це пряма загроза і для України. Чи готова наша країна до боротьби з терористичними структурами, такими як «Аль-Каїда» чи «Ісламська держава»? Ніхто не знає, адже протягом останніх 4 років нас оминали теракти та напади бойовиків, сконцентровані більше у Західній Європі. Але немає гарантій, що ураган пройде повз України і цього разу. В будь-якому разі, зростання небезпеки міжнародного тероризму у результаті потенційної ескалації ситуації у Лівані, змусить українську владу підвищити видатки на національну безпеку та оборону. Це значить, що інші галузі економіки втратять частину бюджетного фінансування, наприклад той же соціальний сектор, або інфраструктура. А це вже зачіпає інтереси звичайних громадян: пенсіонерів, учителів, науковців, лікарів.

Крім того, Європа буде віддавати більше ресурсів на національну безпеку та ще більше порине у вир внутрішніх справ, менше приділяючи увагу питанню конфлікту України та РФ. Це нам не вигідно, адже Росія гратиме на суперечностях всередині ЄС, пропонуючи партнерство на Близькому Сході у галузі безпеки. Це поставить Москву над Україною у її співпраці з Європою і може вилізти нам боком у критичних для Києва питаннях Криму, Донбасу, антиросійських санкцій тощо.

Мораль історії: ситуація у Лівані не така й далека, як нам здається. Звісно, зв`язки між політичними процесами у Бейруті та стабільністю України неочевидні з першого погляду. Але ця стаття має пролити світло на проблему та допомогти вам пов`язати дві історії разом.

Стрілянина за участю маловідомого українцям ліванського політика Віама Ваххаба – це перший тривожний дзвіночок для Лівану, регіону, Європи та, як виявляється, України. Сама по собі, ця подія не є якоюсь мега-масштабною, але внутрішньополітична ситуація у Лівані, реакція на стрілянину з боку населення, а також напруження на рівні регіональних конкурентів (Саудівської Аравії, Ірану і Туреччини) можуть спровокувати велику кризу. Зрештою, ми вже таке бачили: у 1975 році, коли у Лівані несподівано спалахнула кривава 15-річна громадянська війна, яка змінила Близький Схід і Європу.

Фото: Shutterstock

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook