Як виглядає консенсус центральних та місцевих органів влади в сфері охорони здоров’я

Коли Володимир Гройсман ще був зовсім молодим і працював у Вінниці міським головою, то він не лише контролював укладання асфальту та вивезення сміття. Мало хто знає, що Володимир Борисович власноручно писав статті.

Авторитетний тижневик «Дзеркало тижня» 20 березня 2009 року опублікував його текст під назвою «Три роки антикризового менеджменту в окремо взятому місті».

У цьому тексті успішний мер розповідав про масштаби комунальної катастрофи, руйнування об’єктів міської інфраструктури, жахливі дороги і таке інше. Весь цей жах Володимир Борисович назвав «територіальною катастрофою», яка настала внаслідок тривалого (кілька десятків років) державного нефінасування інфраструктури міст, селищ та сіл. Особливе занепокоєння на той час у пана Гройсмана викликала децентралізація, котра як і годиться спускалася з Центру. Суть децентралізації полягала у просуванні ідеї субсидіарності: всі проблеми, які можуть ефективно вирішуватися на місцях, повинні перебувати в компетенції муніципальних органів як найбільш близьких до населення.

Ідеї в нашій країні завжди були ширмою для прикриття чогось недоброго. «Субсидіарність» не стала винятком. Використовуючи це модне слово Київ активно делегував повноваження громадам, але чомусь без грошей. Претензії щодо фінансів до Центру є абсолютно обґрунтовані, оскільки податкова, митниця тощо знаходяться у руках держави. Спроби ввести місцевими органами влади власні податки (податок на зайву площу тощо) очікувано нічим не закінчилися, оскільки вони є несправедливими, ну і їх немає кому стягувати примусово.

Зі шпальт «ДТ» міський голова Вінниці у 2009 році навіть наважився зробити зауваження Центру, мовляв, «не слід перекладати на місцеві бюджети проблему дофінансування делегованих повноважень. Не слід кивати на місцеву владу, звинувачуючи її в тому, що вона не може забезпечити плату за тепло на рівні цін, непосильних для значної частини споживачів. Не варто робити її «крайньою», дедалі більше обмежуючи повноваження».

Отже, те що держава не фінансувала десятиріччями і благополучно розвалювала вона люб’язно передавала на місця без грошей і називала це децентралізацією та субсидіарністю. Де було брати гроші ніхто не знав, але на «допомогу» прийшов Київ запропонувавши різні схеми. Ці схеми узалежнювали органи місцевого самоврядування від вищої політичної влади і давали можливість підзаробити на «відкатах». Так, у 2006—2008 роках для проведення капітального ремонту міських доріг Вінницька міська рада залучила 45 млн. грн. шляхом муніципальної позики. Думаю, щось подібне Володимир Гройсман робив і далі, за що був змушений таємно відпрацьовувати Януковичу у січні-лютому 2014 року.

Переїхавши до Києва і обійнявши посаду віце-прем’єр-міністра України — міністра регіонального розвитку, будівництва та житлово-комунального господарства Гройсман вирішив покінчити з цією порочною практикою і почав впроваджувати новий тип децентралізації – коли делегування повноважень супроводжувалися передачею бюджетних коштів на місця, принаймні на інфраструктурні проекти.

І ось у квітні 2016 року Володимир Борисович очолив уряд країни, але без міністра охорони здоров’я. Кілька місяців пропетлявши проміж краплями та відбиваючись від дорікань щодо статусу «в.о» Уляни Супрун, прем’єр-міністр змушений був взяти відповідальність у медичній сфері на себе. Добре розуміючи стан справ у медицині на місцях Гройсман прийняв рішення продовжити реалізовувати добре йому відомий принцип субсидіарності по-старому – передавати повноваження без фінансового забезпечення, але уже в охороні здоров’я, напевно забувши, що колись мав необережність засудити таку практику на сторінках «Дзеркала тижня» 2009 року.

Так стартувала «довгоочікувана» медична реформа: Центр відмовився оплачувати комунальні платежі та енергоносії, з’явився новий наказ про табель оснащення амбулаторій сімейної медицини, де всі капітальні видатки (придбання автомобілів, все медичне обладнання і ще багато чого) переклали на плечі місцевих громад, які, звичайно ж, все проігнорували.

На допомогу Володимиру Гройсману у цьому питанні прийшло посольство США, фонд розвитку засобів масової інформації, а також гранітоїди з багаторічним стажем, які виконують роль штатних спікерів на телебаченні, і треба визнати – дуже професійно.

Другого листопада «Політклуб» Віталя Портнікова провів обговорення у прямому ефірі про те як буде розвиватися медична реформа на місцях . На це обговорення прийшов голова Координаційної ради БО

«Всеукраїнська мережа ЛЖВ» Дмитро Шерембей і сказав, що МОЗ робить все для людей, а нелюдами є голови об’єднаних територіальних громад та міські голови, які не забули побудувати собі чотирьохповерхові будинки, але забули купити для міста автомобілі для станцій екстреної медичної допомоги та обладнання в лікарні.

Діму Шерембія підтримав Віталій Портников і сказав, що поки не буде реальних законів, які перекреслять ту імітацію, якою була перейменована українська держава, а по суті брехлива радянська республіка, то діла не буде: «Теж саме і з швидкою допомогою. Абсолютно очевидно, що її треба гарантувати, але абсолютно очевидно, що завданням місцевого самоврядування – вирішувати проблеми людей. А люди не мають бути дурнями і вважати, що все мають вирішувати у Києві. Вони мають розуміти, що коли швидкі допомоги не їздять по їхньому місту, то хай вони іншого разу оберуть іншого мера. Люди мають обирати не тільки інших президентів і парламентарів, вони мають обирати інших мерів та місцеві ради. Якщо швидкі допомоги не їздять а відкриваються ресторани, то це відповідальність громадян».

Реформа охорони здоров’я надзвичайно складна тема для журналістики та простих громадян, а людина від природи так влаштована, що вона схильна сприймати просту і зрозумілу інформацію. І ось 2 листопада вона надійшла: виявляється уряд передав гроші на швидкі допомоги, а міські голови побудували за них чотирьохповерхові будинки. А винні у цьому усьому самі громадяни, оскільки вони самі цих голів обрали.

Так ось, хочу нагадати для тих у кого коротка пам’ять, що 80% бюджетних коштів, котрі виділяються в реальний сектор охорони здоров’я складає заробітна платна. До 2018 року включно це захищена стаття бюджету, з якої ніхто нічого не міг украсти. Все решта це комунальні послуги та бензин (15%) медикаменти та обладнання (5%). Вкрасти можна лише при закупівлі бензину, обладнання та медикаментів. І крали ці гроші (якщо крали) головні лікарі. Міські голови звичайно не святі, вони насправді понабудовували багато чотирьохповерхових будинків для себе, але за гроші, котрі виділялися на інфраструктурні проекти, на посипання доріг сіллю тощо. Але керівники міст ніколи не живилися з бюджету охорони здоров’я. А якщо й були у змові з головними лікарями, то це не ті гроші про які варто говорити.

Уряд нічого не виділяв з держбюджету і не залишав податки органам місцевого самоврядування на закупівлю карет швидкої допомоги, рентгенапаратів, гематологоічних аналізаторів, комп’ютерних томографів ні до 2018, ні у 2018. Деякі голови новостворених ОТГ хоча й тихо, але нещодавно відповіли на закиди Уляни Супрун щодо «надлишкових» коштів розміщених на депозитах, які упали на них внаслідок децентралізації. З’ясувалося, що це гроші, які призначені на будівництво доріг та ремонт комунального господарства, які десятиліттями ніхто не лагодив. А знаходяться вони на депозитах тому, що в нашій країні дуже довго тривають дозвільні процедури та розробка проектної документації.

Однак насправді переважна більшість міських голів спокійно ковтають звинувачення у нефінансуванні охорони здоров’я. І це легко пояснити. Роблять вони це тому, що у разі обурень їм швидко покажуть звідки вони насправді вкрали.

У нас часто полюбляють розмови про налагодження співпраці та конструктив. У 2009 Володимир Борисович також закликав не шукати цапа-відбувайла, а державі підтримати зусилля місцевого самоврядування. У комунальній сфері тоді це виглядало як: ми вам гроші з державного бюджету на дороги, а ви нам підкинете бюлетенів на виборах, а потім привезете «гопників» у Маріїнський парк.

Сьогодні формула партнерства у медичні сфері між державою та міськими головами виглядає так: ми вам гроші на дороги, з яких ви щось можете вкрасти, а ви на себе приймете звинувачення у нефінасуванні лікарень. Ось так виглядає консенсус центральних та місцевих органів влади в охороні здоров’я. Цей консенсус, як ми бачимо, активно фінансується нашими зарубіжними «партнерами» –палкими борцями з корупцією в Україні.

На завершення Віталію Портникову поясню простими словами. Невизначену та розмиту 49 статтю Конституцію України замінили реальним і конкретним законом самі критики розмитості, невизначеності, популізму та патерналізму. Цей закон має назву «Про державні фінансові гарантії медичного обслуговування населення». Ним держава суттєво зменшує свої зобов’язання перед громадянами у надані ургентної допомоги різних рівнів складності. Незважаючи на одностороннє самообмеження уряд не може виконати урізані ним же зобов’язання на самому простому первинному рівні медичної допомоги.

Дмитро Шерембей намагається замаскувати цю неспроможність заробітними платами у 16 тис грн., які отримали 1% сімейних лікарів за рахунок скорочення середнього медперсоналу та інших нехитрих маніпуляцій. Він дуже добре справляється із своїм завданням, тому йому не треба у цьому допомагати.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.