The Atlantic: Велика російська дезінформаційна кампанія

У новій книзі Тімоті Снайдер пояснює, як саме Росія революціонізувала інформаційну війну та передбачає наслідки цього для європейських демократій і США.

Коли на Заході приблизно п’ять років тому вперше почули про армію тролів Володимира Путіна, цей проект здався їм абсурдним. У травні 2014 р. президент Обама визначив Росію як всього лише слабку “регіональну силу”. То план зворотного удару Путіна — найняти купу Інтернет-коментаторів? Серйозно?

Історик Тімоті Снайдер зауважив у нещодавній промові в Вашингтоні, що річний бюджет Росії на кібер-війну менший за ціну одного американського літака F-35. Снайдер запропонував аудиторії подумати, яка зброя більше визначила події у світі. Тімоті Снайдер — незвичайний історик-активіст, великий дослідник жахливої ціни тоталітаризму ХХ століття і палкий прихильник демократій під загрозами — в Україні, Східній Європі, а зараз і Сполучених Штатах. Він вбачає, що його стурбованість наразі зливається в єдиний потік, оскільки методи маніпуляції та омани, що були вперше випробувані Росією, тепер використовуються проти обраних Росією мішеней.

Клаузевітц визначав війну як використання насильства однією державою, щоб нав’язати свою волю іншій державі. Але припустимо, що нові технології дають певній державі можливість “залучати волю ворога прямо, без посередництва насильства”, пише Снайдер — це стало б революцією у історії конфліктів. Саме таку революцію, на думку Снайдера, здійснила Росія по відношенню до Сполучених Штатів та Європейського Союзу. Як, чому, та з якими наслідками — основна тема нової книги Снайдера “Дорога до несвободи”.

“Демократія так і не прижилася в Росії, якщо розуміти під цим, що влада ніколи не переходила із рук в руки після вільних виборів”, пише він. “Єльцин став президентом Російської Федерації через вибори, що відбулися в червні 1991 р., поки Росія була ще радянською республікою. Ті, хто брав участь у виборах, не обирали президента незалежної Росії, оскільки такої держави ще не існувало. Єльцин просто залишився президентом після незалежності. … В інших пост-комуністичних державах швидко відбулися вільні та чесні президентські та парламентські вибори. Російська Федерація не організувала виборів, які б легітимізували Єльцина або підготували б шлях для наступника”.

Спритні залишки старого режиму змогли захопити найцінніше майно на руїнах Радянського Союзу. Єльцин забезпечив їхнє багатство, а вони забезпечили владу Єльцина. Коли Єльцин здався віку та алкоголю, його свита почала шукати заміну. Вдалий кандидат знайшовся в непримітній особі колишнього шпигуна, який швидко розбагатів на посаді заступника мера Санкт-Петербургу: Володимира Путіна. Єльцин зробив Путіна своїм заступником, а потім пішов у відставку на його користь. У 2000 році Путін повстав перед електоратом, маючи усю владу та гроші, якими міг керувати російський державний службовець. Дуже вчасно здійснена низка терористичних атак консолідувала громадську думку. Снайдер входить до списку західних експертів, які активно підозрюють, що атаки були організовані російською владою, щоб легітимізувати перехід влади до Путіна.

Спочатку Путін повернувся до Заходу сонячною стороною. Він співпрацював зі Сполученими Штатами після терактів 11 вересня. У 2004 р. він підтримав членство України в ЄС та не опирався розширенню НАТО. Він відвідав саміт НАТО у 2008 р. та тепло відгукнувся про економічну інтеграцію Європи. Але із централізацією держави та консолідацією його особистої влади — наприклад, переписом конституції, щоб він міг правити до кінця життя — він ставав дедалі жорстокішим вдома та агресивним за кордоном.

Він заохочував ідеології, які Снайдер креативно описує як шизофашизм: “справжні фашисти, що називають своїх опонентів фашистами, звинувачують євреїв у Холокості, вважають, що Друга Світова — аргумент на користь більшого насильства”. Улюблений ідеолог Путіна Олександр Дугін “міг святкувати перемогу фашизму фашистською мовою, водночас засуджуючи фашизм своїх опонентів”.

У нововинайденому шизофашизмі гомосексуали грали роль, яку фашисти минулих епох приписували євреям. Російське телебачення називало демократичні суспільства “гомодиктатурами”. Коли українці протестували проти виборчих фальсифікацій та вбивств протестувальників, російське ТБ казало глядачам: “Давно відомо, що найпершими та найактивнішими інтеграторами  [до ЄС] були сексуальні збоченці”. Сам Путін хизувався як мачо та носив більш визиваючий одяг, аніж усі зірки диско-гурту разом. Як вдало зазначив Снайдер, “Путін пропонував маскулінність в якості аргументу проти демократії”.

Нові законодавчі заборони припинили демократичні обговорення, включно із пам’яттю жертв злочинів радянських часів. Меморіальні асоціації були названі чужинськими загарбниками. “Російське минуле стало іноземною загрозою” — але все почалося в серпні 2012 р. із закону, що зробив неможливим захист прав геїв.

Проте найголовніший поворот до нової політики — той, що тепер дуже добре знайомий американцям — стався під час російського вторгнення до Криму в лютому 2014 р. Коли російські війська в російській же формі захоплювали півострів, Путін заперечував, що взагалі щось відбувається. Кожен же може купити форму у військовому магазині. Росія — жертва, а не агресор. “Війни не було; але якщо б вона була, звинувачувати потрібно Америку”.

Снайдер називає цей новий риторичний стиль “неправдоподібною заперечуваністю”. Згідно з російською пропагандою, українське суспільство було повне націоналістів, але не нацією; українська держава була репресивною, але її не існувало; росіян змушували говорити українською, але такої мови не існувало”.

Російське телебачення розказувало відверту брехню. Воно придумало брехливу історію про звірства українських неонацистів, які розп’яли дитину, в той же час звинувачуючи українців у справжньому звірстві — вистрілу по малайзійському літаку, який був здійснений російською ракетою “земля-повітря”.

Але найважливіша зброя Росії в цій війні із фактами — не стільки старомодна офіційна мовчазність, скільки створення альтернативної реальності (або, точніше, багатьох суперечливих альтернатив, кожна з яких вигідна Путіну). “Росія створювала історії, які професіонали кібервійни називають “вразливостями”: те, у що люди скоріше повірять, враховуючи їхні висловлювання та поведінку. Можна було стверджувати, що Україна — єврейський осередок (для однієї аудиторії), а також, що Україна — фашистський осередок (для іншої аудиторії)”, пише Снайдер.

У 2014 р. Фейсбук ще не проіснував і десяти років; Твіттер був ще молодший. Як слабка держава у традиційних визначеннях сили, Росія швидко визначила потенціал до воєнізації цих нових інструментів проти сильніших ворогів. “Російській економіці не було потреби виробляти щось із матеріальною цінністю, і вона цього не робила. Російські політики мали використовувати технології, створені іншими, щоб змінювати психічний стан, і це вони робили”.

Можливо, цю кампанію можна було б подолати сильною відповіддю від західних урядів та правдивим висвітленням у західних ЗМІ. Снайдер навіть присвячує свою книжку журналістам, “героям нашого часу”. Проте поряд з героями були і ті, хто працював на іншу мету. Снайдер цитує власне попередження від війни в Україні: “Тут буде там”. Американці та європейці залишилися неготовими протистояти новим російським технологіям, “оскільки письменники, яким вони довіряли, були не аналітиками російської кампанії із знецінення фактажу, а скоріше її учасниками”. Снайдер цитує численні приклади журналістів із найкращих ЗМІ, яким довіряли більш лівоцентристські читачі, та чиї статті скоріше підтримували російські твердження, що Україна стала колискою для неонацистів — або, за іншою версією, “зеленим прапором джихаду”. Багато із цих журналістів цитували вторинні та третинні джерела, а деякі з них безслідно зникли після розміщення своїх відвертостей на Фейсбуці. Ультраліві та ультраправі тролі соціальних медіа потім прибирали за журналістами, спростовуючи заяви, що оригінальні джерела насправді були дезінформацією. Снайдер жартує про одного із таких тролів, що “він не бачив російського вторгнення, бо сам був російським вторгненням” — висловлення, яке, на жаль, можна дуже широко застосувати.

Російський проект із дезінформації чекав навіть більший успіх: кампанія Трампа у 2016 році. У версії Снайдера Трамп є найяскравішим проявом анти-фактуальності Путіна.

У переказі Снайдера Трамп стає не успішним бізнесменом, який виступав у його не-реаліті-шоу, “Підмайстер”, а американським лузером, який став російським інструментом. “Російські гроші врятували його від долі, яка б зазвичай чекала кожного із такою кількістю поразок”.

Аж в липні 2016 р. Трамп запевняв, що Росія не вторглася в Україну. Його перша велика промова на тему зовнішньої політики у виборчій кампанії (за якою спостерігав із зарезервованого місця в першому ряду російський посол у Сполучених Штатах) була, за свідченнями, майже повністю написана Річардом Бертом, колишнім американським дипломатом, який в той час мав контракт із російською газовою компанією. (Берт заперечив ці свідчення).

Снайдер вважає Трампа сильно молодшим партнером у великому російському проекті; скоріше наслідком, аніж причиною. Він також хвилюється, що Америка стає схожою на Росію — повільно до Трампа і швидко після Трампа: країна на шляху до економічної олігархії та спотвореної інформації. Ставлення Трампа до правди раз за разом нагадує Снайдеру про російську правлячу еліту: Російська телевізійна мережа RT “бажала донести, що усі ЗМІ брешуть, але що тільки RT була чесною, не прикидаючись, що вона каже правду”.

“Дорога до несвободи” — серйозна та складна книга, пронизана епіграмами, що проливають світло на тривожну відстань, яку Сполучені Штати вже пройшли до зловісної мети, визначеної у назві. Якщо ж деякі із оцінок Снайдера здаються перебільшеними або передчасними, він може відповісти, що передбачив те, що вже сталося, точніше за своїх критиків. Він заслужив, щоб його бачення того, що може відбутися, почули.

Джерело: The Atlantic

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook