Переконаний, що жодний кандидат на посаду президента 2019 року не хоче торкатися медичного питання. Не хоче, тому що у будь-якого кандидата у президенти відсутні дві речі:
- базове уявлення про систему охорону здоров’я України;
- власна «картина прекрасного», яку б він хотів намалювати у медичній сфері і нею милуватися.
Почнемо з першого. Базове уявлення не потребує ніяких спеціальних знань, воно формується з безпосередньої участі громадянина в існуючій медичній системі. Тобто уявлення формується там, де ніколи не ступала нога кандидата у президенти. Жодний з них не знає що таке дільничний педіатр, дільничний терапевт, карета швидкої допомоги, відділення реанімації міської лікарні, хірургічне відділення районної лікарні, пологовий будинок тощо. Жодний з кандидатів у президенти не розуміє що таке первинний рівень медичної допомоги, чому в результаті реформи у нас утворилися терапевти, педіатри та сімейні лікарі, а одна сім’я з трьох чоловік може підписати декларацію з двома сімейними лікарями та одним педіатром. Жоден з кандидатів не ходив у центр первинної медико-санітарної допомоги і не підписував декларацію з сімейним лікарем і не має «зеленого» поняття, який спектр послуг пропонується на 370 грн і чим є ця сума – страховим внеском чи страховою виплатою.
Логічно, що людина, котра не має базового поняття про предмет, не має ніякої, бодай уявної, картини як він має виглядати в робочому стані. Тим більше така людина не має власної «картини прекрасного» цього предмету.
Необхідність малювати «картину прекрасного» в охороні здоров’я продиктована тиском обставин – вимогою плебеїв до вищої політичної влади встановити справедливість та гуманізувати медичну сферу. Реагувати на цей тиск обставин змушений лише потенційний переможець виборів. Іншим кандидатам вникати у медичну ситуацію і витрачати на це час абсолютно не має сенсу. Переможцю виборів треба буде щось робити з охороною здоров’я. Тому єдиною особою, котра намагається безпосередньо прийняти участь у впорядкуванні медичних справ є лідер президентських рейтингів Юлія Тимошенко. Однак ні у кого не має бути ілюзій щодо її активності у цьому напрямку – треба розуміти, що «картину прекрасного» в охороні здоров’я Юлія Володимирівна малюватиме в умовах її відсутності у власній голові і, що не менш важливо, робитиме вона це буде не для себе. Дані обставини зовсім не означають, що «леді Ю» не любить людей і не бажає їм добра. Якраз на відміну від інших кандидатів у неї присутні почуття до знедолених і вона завжди намагалася їм допомогти.
Не треба бути футурологом, аби передбачити, що за таких обставин Тимошенко активно користуватиметься послугами медичних «художників», а головною проблемою цих «художників» будуть їх попередні роботи. Якщо бути більш точним, то відсутність цих робіт. Хочеться нагадати, що після революції Гідності усезнаючий «Google» нічого не знав про «картини прекрасного» претендентів на посаду міністра охорони здоров’я. Є така підозра, що у більшості невідомих загалу радників та союзників ЮВТ, які, безперечно, претендують на високі посади в медичній сфері, у головах так само нічого немає, як і нинішньої команди Гройсмана, або ці голови заповнені реформаторським сміттям.
До сьогоднішнього дня Юлія Володимирівна активно заповнювала прогалини знань в медичній сфері інтелектуальним спамом та смисловою порожнечею своїх консультантів з медичного питання. На все це можна було б махнути рукою, якби не суть питання. А його суть полягає у тому, що за турботою про здоров’я людей насправді йдеться про економіку, зростання, фінансове забезпечення охорони здоров’я, фіскальну політику й, що не менш важливо, улюблену для «леді Ю» справедливість. Тобто йдеться зовсім не про медичні питання, а про питання, якими має вільно володіти та правильно розуміти кандидат на керівництво країни. І тому вся увага, коли ми говоримо про медичне питання має бути спрямована на Тимошенко, а не на її консультантів.
Якщо винести за дужки всю політичну тріскотню (мені подобається цей вислів ще з радянських часів, ним часто користувалися радянські політичні оглядачі популярної програми «Міжнародна панорама» Фарід Сейфуль Мулюков та Олександр Бовін) про американку Уляну Супрун, яка зле говорить українською та її безграмотного патрона Володимира Гройсмана, то в сухому залишку пропозиції Юлії Володимирівни в медичній сфері будуть зводитися до запровадження загальнообов’язкового державного соціального медичного страхування (ЗДСМС), або якогось іншого державного страхування. За допомогою цього цілющого засобу охорона здоров’я має бути забезпечена грошима.
Для багатьох виборців будь-яке згадування про страхування є такою самою мелодійною та приємною для вуха риторикою як зниження ціни на газ. Але на відміну від газу, ціна на який теоретично може бути зменшена, спроба запровадження ЗДСМС в Україні не можлива навіть теоретично. За 27 років Незалежності України до Верховної Ради було подано більше 20 законопроектів з впровадження страхової медицини. Жодний з них не отримав позитивний експертний висновок і не був проголосований навіть у першому читанні. Реєстрація законопроектів про страхування в охороні здоров’я була звичною загальнонаціональною розвагою, яка проводилася в рамках імітації турботи про населення. До цієї «турботи» усі звикли, вона не мала користі, але й нікому не шкодила.
Велика ймовірність обрання Юлії Тимошенко президентом у 2019 році дає очікування прориву у медичній сфері. Всі сподіваються, що попередні рішення і закони будуть скасовані, натомість буде прийнятий «новий і праведний» медичний закон, який забезпечить систему гривнями у достатній кількості. Насправді, ці очікування є ілюзіями, і є багато аргументів на користь того, що ніяких позитивних змін не буде. Ситуація в охороні здоров’я швидше за все матиме ознаки стагнації і безвиході. І причиною цієї безвиході будуть не прогалини в знані організації системи охорони здоров’я, а хибні філософсько-економічні переконання.
У середині вересня Юлія Тимошенко збирала черговий захід в рамках «Нового курсу», на якому учасники панелі говорили про нову економічну політику. Спіч Юлії Володимирівни про неправильну боротьбу уряду та Нацбанку з інфляцією не залишився непоміченим багатьма небайдужими громадянами, але на ньому варто зупинися в контексті розмови про вирішення проблеми фінансування охорони здоров’я.
Нагадаю, можливо не дуже коротко, про що йшлося на черговому засіданні «Нового курсу».
Тимошенко намагалася пояснити згубну антиінфляційну політику уряду та Національного банку України (НБУ), яка походить з навмисного неправильного розуміння інфляції. За науковими даними у світі снує два типи інфляції: інфляція попиту та інфляція виробництва. В Україні інфляція виробництва, яка створена підвищенням ціни на всі енергоносії, штучним падіння гривні тощо. А вона не гаситься тими самими інструментами, що й інфляція попиту.
Сколько зарабатывают военнослужащие в Украине и мире: сравнение зарплат
Ваши банковские данные под угрозой: где нельзя использовать Wi-Fi
Это самая глупая вещь: Трамп высказался о войне и поддержке Украины
"Киевстар" меняет тарифы для пенсионеров: что нужно знать в декабре
НБУ, на думку Тимошенко, навмисне переплутав різновиди інфляції і застосував методи, які призвели до істотного зниження трьох ключових показників: монетизації валового внутрішнього продукту, відсотку покриття кредитами ВВП країни та облікової ставки НБУ.
«В нормі рівень монетизації мусить бути не нижче 80% від розміру ВВП. В Україні цей показник складає лише 39%. Тобто у 2 рази нижче норми. Другий показник – це покриття кредитами ВВП країни, він також має дорівнювати 80% ВВП. Тоді розвивається бізнес, створюються інновації, реалізуються програми і процвітає економіка. В Україні цей показник сягає 34%, що є у більш як 2 рази менше від нормативу. Ще трохи і економіка в Україні припинить розвиватися. Облікова ставка європейських країн має ставку близько 0%. НБУ встановив ставку 18%. Зрозуміло, що в реальний сектор економіки кредит буде ще вищим. А середня рентабельність в реальному секторі виробництва складає 10-20%. Висока облікова ставка пояснюється високою інфляцією у 140% за 4,5 років. Але цю інфляцію створив сам НБУ», — підсумувала Тимошенко.
Для того, аби змінити ситуацію в українській економіці пані Тимошенко пропонує скористатися порадами лорда Адаєра Тернера, який живе у Великобританії. Він є президентом інституту нового економічного мислення, головою комітету з питань сектору фінансових послуг цієї країни, архітектором виходу Великобританії з глобальної фінансової кризи і президентом інституту нового економічного мислення. Ця людина виступила з пропозицією нової монетарної політики, яка полягає у переорієнтації банківської системи з домінування фінансово-спекулятивних операцій на кредитування реального сектору економіки. Для переорієнтації Адаєр Тернер запропонував розширити функції центробанків – від вузького монетарного підходу до комплексного сприяння сталому економічному зростанню. Центробанки багатьох провідних країн світу розпочали програми стимулювання реального сектору економіки.
НБУ ж, на думку Юлії Володимирівни, виконує протилежну функцію – пригнічує стимулювання реального сектору виробництва і навіть знищує національну економіку України. Ну й так далі.
Якщо підсумувати висловлене головним спікером панелі, то НБУ – особливий центральний орган державного управління, який борючись з інфляцією сам її створює, займається (потурає) фінансовим спекуляціям, знецінює національну валюту та, саме головне, знищує економіку України.
Ці висновки для громадян, які просто живуть в Україні і давно знають чим займається НБУ не були відкриттям чи тим більше сенсацією. Шкідливу діяльність Нацбанку можна пояснювати зовнішнім управлінням, підступними намірами МВФ, світовою змовою тощо, але громадське вухо зачепило інше. Воно не залишилося байдужим до пропозиції Юлії Володимирівни щодо змін роботи НБУ. Національному Банку пропонується надати повноваження стимулювати реальний сектор економіки. На думку ЮВТ така стимуляція дасть, економічне зростання, а збільшення відсотку кредитів до ВВП, підвищення рівня монетизації економіки подолає інфляцію виробництва. Чому комерційні банки не хочуть фінансувати українських «Ілонів Масків» Юлію Володимирівну, схоже, не дуже хвилює. Раз не хочуть, то це буде робити держава, у неї для цього є Нацбанк.
Безперечно, починати розмову треба з комерційних банків – суб’єктів економічної діяльності призначених для інвестування в так званий реальний сектор економіки. Ну, наприклад, з американського Lehman Brothers – одного зі світових лідерів в інвестиційному бізнесі. Банк був заснований у 1850 році і станом 2006 рік мав 46,7 млрд доларів доходу, 4 млрд чистого прибутку, а його активи складали 503,5 млрд доларів. У ніч на понеділок 15 вересня 2008 року Lehman Brothers звернувся до суду з заявою про банкрутство проханням про захист від кредиторів. Борги банку склали 613 млрд доларів.
Треба розуміти, що Lehman Brothers- це був реальний банк, який займався реальними інвестиціями у реальний сектор економіки. А реальнішого сектору економіки, ніж економіка США просто не існує та й сам Lehman Brothers — це не банк «Хрещатик». Про роль банкрутства американського банку для світової економіки було написана чимало, але в українській ситуації важливо розуміти, що причиною світового економічного обвалу, яку чомусь назвали фінансовою кризою, стала маразматична кількість набудованих будинків та квартир по всій Америці.
Хоча історія стимулювання економіки налічує не так багато років, але вона дуже яскрава і повчальна. Десь у 30-х роках минулого століття Джон Кейнс запропонував стимулювати економіку невеличкою інфляцією, щоб уникнути високого рівня безробіття і, відповідно, різного роду соціальних потрясінь. Опонент Кейнса австрієць Хаєк сказав, що інфляція не профілактує народних бунтів, більше того будь-яка інфляція, особливо велика, легко поєднується з великим безробіттям. Світ висміював Хаєка 40 років, поки у 70-х не переконався, що австрієць був правий. Потиснувши руку і вручивши йому Нобелевську премію, економічні уми дещо переглянули своє ставлення до цілющих властивостей маленької інфляції, але продовжили шукати нових методів стимуляції економіки і запропонували проводити стимуляцію кредитуванням. Будемо вважати, що з того часу комерційні банки офіційно стали головною рушійною силою сталого зростання. І все було б добре, якби не одне «але».
З’ясувалося, що кредитування породжує неправильне або, краще сказати, помилкове інвестування. Головна причина помилкового інвестування – оперування чужими фінансами. Людина, яка розпоряджається власними коштами перед тим як їх кудись встромити багато раз подумає та вивчить питання, оскільки відповідатиме за власні помилки власними грошима. Банк же оперує не власними грошима. Lehman Brothers і є прикладом помилкового інвестування.
Відповідальність за ризики інвестиційної діяльності комерційних банків взяла на себе держава, створивши систему підтримки та покарань. В результаті неправильні інвестування певних банків почали трактуватися як добросовісна помилка і компенсуватися (нерідко емісією Центробанку), а інші неправильні інвестування почали трактуватися як злочин і переслідуватись. Беручи до уваги правила гри і зважуючи всі «за» та «проти» певна частина комерційних банків відмовилася від інвестиційної діяльності. Не бажаючи розбиратися, хто є Ілоном Маском, а хто є Остапом Бенедером банки перейшли у сегмент спекуляцій. Без сумніву, спекулятивна діяльність це не зовсім добре, але якщо уряд вашої країни не очолюють молоді фінансові дарування, яким може спасти на думку державні кошти вкладати у цінні папери інвестиційних фондів і таке інше, то шкоди спекулянти можуть завдати хіба приватним шукачам легких грошей та любителям фінансових пригод. Безперечно, світ та особливо Великобританія, пам’ятають що можуть зробити великі спекулянти на зразок дяді Сороса, але це трохи інша історія та компетенції інших органів.
Отже, кредитування реального сектору ринкової економіки це дуже ризикова діяльність, яка не лише дає інфляційний виток, або навіть є постійним її джерелом, але й призводить до рецесії, падіння виробництва та безробіття. І питання зовсім не в егоїзмі комерційних банків та їх орієнтованості на легкі гроші від спекуляцій, питання у «генетично» детермінованому помилковому інвестуванні. Банківська інвестиційна діяльність за сучасних правил гри у світі є джерелом інфляції.
Пропозиції лорда Адаєра Тернера цілком можливо дадуть якийсь ефект у Великобританії, враховуючи англосаксонську порядність, відповідальність державних посадовців та концентрацію справжніх інноваторів на один квадратний кілометр. Але кінцеві результати використання Центробанків, які мають за означенням виконувати роль арбітрів, у якості установ, котрі підкидатимуть гроші талановитим бізнесменам передбачити неважко. Ще легше спрогнозувати перебіг подій в Україні – коли державна установа Нацбанк почне видавати доступні кредити на будівництво українських гіперлупів місцевим «Остапам Бендерам»: боротьба з інфляцією виробництва в Україні закінчиться банальною гіперінфляцією.
Безперечно, Юлію Володимирівну можна зрозуміти, адже дуже непросто пояснити собі і комусь – як так виходить, що за облікової ставки Нацбанку 12-18% річна інфляція в Україні сягає 14-20%, а у країнах Заходу 0,5% облікової ставки дає 1% річної інфляції. Хоча мало би бути все навпаки. В такій ситуації є велика спокуса звернутися за роз’ясненнями до лорда і почати вірити, що у світі є два типи інфляції (інфляція виробництва та інфляція споживання) знизити облікову ставку до нуля і почати роздавати кредити: або безпосередньо, розширивши функції Центробанків, або через обрані комерційні банки.
Але якщо спробувати знайти відповідь у власній голові, то можна легко прийти до висновку, що Україна має власний тип інфляції. Він називається інфляція паразитування. Політична еліта країни за допомогою власних банків та Нацбанку оббирає населення. Інфляція, як казав Віктор Михайлович Пинзеник – це податок на всіх. Проблема для політичної еліти полягає лише у тому, що все має обмежений ресурс і так само як ринок стоматологічних послуг не може розмістити і прогодувати у ньому усіх бажаючих дантистів, так само і паразити, які за допомогою банків оббирають населення не можуть прогодувати усіх фінансових аферистів та спекулянтів за допомогою банків. Нацбанк, насправді, не бореться з інфляцію, і насправді її ініціює та підтримує. А облікова ставка у 18% – це ставка відсікання бідних неелітних аферистів від паразитування на бюджетних коштах. Її високий рівень зовсім не свідчить про те, що місцеві аборигени, які промишляють в урядовому кварталі свідомо валять українську економіку на вимогу світових масонів. Саме тому двозначні показники інфляції в Україні поєднуються з парадоксально високою обліковою ставкою Національного банку.
Підвищені ціни на енергоносії, де у структурі ціни літру бензину 60% складає акциз (20% ПДВ також акциз, тільки універсальний) – це також інфляція паразитування – будь-який вживаний товар перетворюється на інструмент оббирання населення. А якщо громадяни утричі скорочують споживання природного газу, реагуючи на заклики уряду до економії та підвищення ціни, і уряд у відповідь перманентно намагається продавити абонплату на газові прилади для того, аби компенсувати суму зменшеного споживання, то це також ягоди одного поля – інфляція паразитування. А ви думали, що утеплите фасади і будете менше платити? Ви будете менше споживати, а платити будете більше – ось у чому полягає суть політики інфляції паразитування.
Занепад національної економіки це набагато складніше явище ніж його собі уявляють кандидати у президенти і воно не вирішується за допомогою порад іноземців, обліковою ставкою та рівнем монетизації економіки. Воно вирішуються власною розумовою діяльністю, яка має описати явище, дати назву і дати дефініцію.
Для Юлії Володимирівни медичне страхування (ЗДСМС) це ще більше неосяжне поняття як монетизація валового внутрішнього продукту, відсоток покриття кредитами до ВВП країни та облікова ставка НБУ. Тому вона не розуміє, що в Україні вичерпані фіскальні можливості держави і ніякого страхування не буде. Індикатором фіскальної вичерпаності є більш ніж стомільярдний дефіцит пенсійного забезпечення. Податок під назвою ЄСВ, 90% якого іде до пенсійного фонду взагалі не входить до системи спадкування і є головною причиною тіньових зарплат. І все це відбувається тому, що наші кандидати у президенти та їх консультанти з економічних питань завчають відсотки покриття кредитами до ВВП, замість того, щоб розібратися з чого платиться ЄСВ і будь-які інші податки й зрозуміти, що експропріація 30% прибутку вбиває бажання працювати. І що для одних підприємств заплатити 22% з реальної зарплати складе 40% прибутку, для других 80%, а для третіх 120%.
Тому як і в ситуації з українською інфляцією, коли при обліковій ставці НБУ у 18% вона складає 20%, треба сідати і шукати відповіді на запитання: а як так сталося, що при фіскальному відсотку ВВП в Україні у 43% охорона здоров’я бюджетними коштами покривається на 35%, що складає 3% ВВП, хоча б мала покриватися мінімум на 70%. Чому США вилучає з кожного долара 29 центів і при цьому на охорону здоров’я витрачає 6% ВВП бюджетними коштами (1 трлн доларів), а Україна вилучає 43 копійки з кожної гривні, однак на медичну допомогу витрачає 3% ВВП бюджетними коштами? Чому ми забираємо у людей багато, а на лікування їм даємо мало? Менше усіх в Європі. А тому, що ми несправедливо розподіляємо бюджет. А справедливість, як відомо, є, і за нею варто боротися.
Є ще багато запитань, які мають пряме відношення охорони здоров’я як то: чому у нас ВВП на душу населення складає 2200 доларів, а у Франції чи Норвегії валові витрати на охорону здоров’я на особу складають 5 000 доларів і таке інше. І всі ці запитання мають відповіді. Просто кандидати у президенти шукають для себе зручних запитань та зручних лордів, які на них відповідають.
Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.