Яка риса національного характеру губить українців

«Змінюємось», «єднаємось», «думаємо» — мантри українського сьогодення. І ми, діти Другої Української Республіки, народжені на уламках СРСР, заточені на перманентне протистояння перманентій кризі, виспівуємо їх денно й нощно. Премося, вивертаємося, оглядаємося, шукаємо – крізь темряву до зірок, заради щастя наших дітей.

А потім в один прекрасний день йдемо з цією самою малечею на дитячий спектакль. Прекрасна народна казка «У зайчатка була хатка», де зла й коварна лисиця обманом й силою загарбала так старанно збудовану зайчиком хатинку. Хто тільки її не гнав, та лише півник не вмовляв нахабу, а виламав двері і надавав по макітрі. «Бо треба було не вмовляти, а діяти!» — резюмує герой. Оваціїї, браво, півник молодець, vivat justitia!

Народний геній поставив на цьому крапку. Але ж ні, крізь логіку й простоту народної мудрості продирає свої щупальця наша клята хохлятська риса — всепрощення: «Діти, всі святкують в зайчиковій хатці. Але когось не вистачає. А давайте запросимо в гості й лисичку! Тільки нехай попросить пробачення й скаже, що більше так не буде». І діти хором кличуть лису. Вона робить заяву, що більше ні-ні, і всі разом йдуть поїдати зайчикові запаси. Тільки ти сидиш, як облитий помиями і думаєш: «Як це так?»

Нема поганих людей, є люди знедолені?

Пробачимо й забудемо?

З ким не бува?

Ми ж добрі. Ми ж все розуміємо.

Коли чоловік закриває кімнату, і лупить щосили жінку, поки від неї живого місця не залишається, вона все розуміє, і дає йому шанс змінитися. Двадцять п’ятий в цьому році. До нового зламаного підребер’я.

Коли нас змушують писати заяви «за власний рахунок» й «за власним бажанням», покірно скоряємося і чимчикуємо далі. Нічого, прорвемося.

Коли в центрі столиці падають хлопці й дівчата «наче скошене жито», а Михайлівський собор вперше за триста років б’є у тривожні дзвони, ми кліпаємо очима і читаємо мантру «Україна повинна йти еволюційним шляхом, революція нам не потрібна». Ми навіть не помічаємо, що в нас вже ніхто не питає, що нам потрібно,а що ні.

І коли нас продовжують грабувати, називаючи це непопулярними реформами, оглядаємось по сторонах і терпеливо чекаємо: «А де ж воно, те життя по-новому?». Терплячий, добрий народ. Не народ, а казка!

А потім, коли ворог ступає на нашу землю, забирає у нас будинок, гвалтує, змушує голодувати, ми все ще думаємо: «Не такий же ж він і поганий. І, взагалі, може він такий прикрий, бо в нього велосипеду не було?» І віддаємо йому велосипед, сушу, море, а заразом й життя найкращих синів. Аби не вдавився. І пробачаємо, пробачаємо, отупіло виправдомуємо те, що виправдовувати не можна.

….

І тоді виходимо ми, діти Другої Республіки, з театру, і питаємо малечу: «А чи треба було пробачати хитру лису? – Треба (відповідає він). — А чому? Тому що так тьотя зі сцени сказала? — Так. – Ні, синку, не «так». Є речі, які не пробачають. Запам’ятай це. Заради твоїх дітей».

Фото: Нікіта Панісов, «Хвиля»