Уявні загрози під час реальної війни: тези до дискусії про мовне питання

Не претендуючи на звання «українських інтелектуалів» та не вважаючи «мовчання образою» будь-кого, у тому числі і українців, ми, разом з тим, вирішили скористатися люб’язним запрошенням Сергія Дацюка, озвученим ним наприкінці блогу, що є продовженням його цікавої та провокативної дилогії, яка складається з двох останніх дописів: «Українізація та вирішення російського питання» і «Галицький консенсус»– та висловитися з приводу «жахів українізації, заснованих на галицькому консенсусі».

Підставами для зазначених жахів, на думку пана Сергія, стали нова редакція Закону України «Про освіту» та ряд інтелектуально-іронічних дописів в інтернет-виданні «Збруч».

До того ж, на наше переконання, змістовну дискусію можна вести лише стосовно Закону України «Про освіту» через чітко окреслений предмет дискусії. Що ж стосується натхненних пошуків пана Сергія на ниві трансформації політичного режиму сучасної України, особливостей здійснення державної етнонаціональної політики на сучасному етапі, а також висловлених ним припущень щодо здійснення сучасного політичного процесу в руслі конспірологічної теорії, то тут полемізувати практично неможливо.

Адже, перш ніж вступати у дискусію, слід було б домовитися про поняття, якими ми в ній будемо послуговуватися. Ми ж повинні бути впевненими, що говоримо про одне і те ж саме. Якщо такої домовленості немає – ми виступатимемо солдатами інформаційної війни, пропагандистами-агітаторами, мета яких – не наближення до істини, а підрив інформаційної бомби, спрямованої на ураження почуттів читача для досягнення цілей гібридної війни.

Наприклад, для пана Сергія «галицький консенсус» — це змова «галичан і Порошенка» для українізації України в обмін на безконтрольну владу, а для нас «галицький консенcус» — це приїзд львів’ян вранці 20 лютого 2014 року на Майдан (якому залишалося «жити» буквально кілька годин) на автобусах, виділених львівськими підприємствами, в супроводі львівських міліціонерів, що фактично забезпечило перелом у тих буремних подіях.

Для пана Сергія «політична нація» – певний абсолют, а для нас – лише одна з теорій політичної науки минулого-позаминулого століть, яка до того ж переглядається сучасними дослідниками, зокрема С. Ханінгтоном. Та й, з точки зору формальної логіки, для того, щоб відмовитись від чогось (як, на думку пана Сергія, вчинили українці з концепцією політичної нації), треба спочатку це «щось» прийняти або принаймні отримати відповідну пропозицію про таке прийняття. Чи були такі події в «романі українців та політичної нації», історія замовчує.

Отже, щодо мови освіти. Дивно (і ніяково) погоджуватися з Президентом України, який 28 вересня на зустрічі з освітянами, напередодні Дня вчителя, заявив: «Звичайно, ми не могли не посилити роль української мови в освіті. Про що тут дискутувати? Людина, яка закінчує українську школу, має вміти говорити українською мовою».

Дослухаємося до Президента, але одночасно надамо кілька пояснень.

Перше.

Так склалося, що мовне питання є одним з найполітизованіших в історії сучасної України. Неодноразові нормативно-правові спроби його вирішення, як правило, супроводжувались гострими дискусіями та політичним протистоянням. Тривалий час окремими політичними силами плекалось штучне протиставлення україномовних та російськомовних громадян України, а захист «мовних прав» був одним з наріжних каменів політики шарлатанських партій, які вишукували «фейкові» проблеми замість того, щоб займатися змістовною політичною діяльністю.

При цьому саме мовне законодавство було надзвичайно толерантним та м’яким, в реальному житті ніякої гостроти мовна проблема не містила та не була пріоритетною для громадян.

Так, під час чергового «мовного загострення», інспірованого Партією регіонів напередодні підриву своєрідного «мовного балансу» в країні літом 2012 року, відповідно до опитування, проведеного з 31 травня по 6 червня 2012 року Фондом «Демократичні ініціативи» ім. Ілька Кучеріва спільно з соціологічною службою Центру Разумкова, питання підтримки української мови були актуальними для 11,2% громадян, у той час як прихильників підвищення статусу російської мови було 3,9%. (Навіть в електоральній вотчині Партії регіонів статус російської мови цікавить людей менше, ніж підтримка української .

Друге.

Цей «мовний баланс» було порушено прийняттям Закону України «Про засади державної мовної політики», у якому хоча і повторювалась конституційна норма про українську мову як державну в Україні, але одночасно істотно розширювалось використання регіональних мов, та встановлювались штучні критерії для такого використання. При цьому сам перелік регіональних мов, визначений пунктом 2 Закону України «Про ратифікацію Європейської хартії регіональних мов або мов меншин», був збільшений з 13 до 18, у тому числі у Законі було винайдено так звану «русинську мову» (частина 2 статті 7 Закону).

Третє

З «легкої руки» вітчизняних журналістів цей Закон отримав назву «Закон Ківалова-Колесніченка». Однак на сайті Верховної Ради України ми можемо ознайомитись з етапами проходження цього нормативного документа через відповідні законодавчі процедури. У картці законопроекту наявний також і повний список його авторів. Окрім зазначених двох народних депутатів України, співавторами документа є: Монастирський А. І. – генеральний директор Всеукраїнської благодійної організації «Єврейський фонд України», Всеукраїнська громадська організація «Єврейський форум України»; Товт М. М. – почесний голова Демократичної спілки угорців України; Божеску А. – відповідальний секретар Міжрегіонального Об’єднання «Румунська Спільнота України»; Бортнік Р.О. – голова Всеукраїнської громадської організації «Правозахисна організація «Спільна Мета».

А тепер співставимо авторський колектив із основними «захисниками прав національних меншин» та одночасно – борцями з сьомою статтею Закону України «Про освіту» (Языковый вопрос. Чем недовольны Румыния, Молдова и Венгрия).

Як бачимо, «мовну карту» розігрують одні і ті ж політичні сили та одні і ті ж національні меншини. І мета їх полягає не в захисті порушених прав національних меншин (адже сьома стаття Закону України «Про освіту» нікому нічого не забороняє), а у збереженні зовнішнього впливу на внутрішню політику України шляхом використання «прав національних меншин».

У цьому контексті сьома стаття Закону України «Про освіту» – це і є те стратегічне рішення, на відсутність якого в мовній політиці України жалівся пан Сергій у своєму блозі, адже вона відповідає принаймні на три найзасадничіші питання:

1. Якою мовою буде віддавати накази командир ЗСУ своїм підлеглим під час бою, щоби бути впевненим, що наказ буде зрозумілий правильно, швидко та адекватно;

2. Якою мовою провідний з певної проблеми київський хірург буде спілкуватися з сім’єю з Луганщини та сім’єю із Закарпаття, коли вони привезуть до нього своїх дітей на лікування.

3. Якою мовою будуть спілкуватись між собою український німець та український в’єтнамець, український вірменин з українським євреєм.

Іншими словами, зазначеним рішенням розпочався процес мовної суверенізації України, який зробить неможливою ситуацію некерованості країни через незабезпечення функціонування державної мови. Не може в нормальній країні існувати ситуація, коли після виходу на пенсію секретаря сільради одного з сіл на Закарпатті комунікація цієї сільради з центральною владою опинилась під загрозою, оскільки інші працівники сільради, включно з головою, українською не володіли.

Посилення ролі державної мови не означає порушення прав національних меншин, оскільки стосується зовсім іншої сфери. І адекватні сусіди України це розуміють («Посол Болгарії: Закон «Про освіту» дає нові можливості, аби наші діти добре володіли як українською, так і болгарською»).

Четверте.

Чим ще небезпечні «мовні фейки»? Тим, що в умовах гібридної війни, яку веде проти нашої країни північний сусід, мовні страшилки використовуються ним для легітимації своїх агресивних дій. Так, поряд з потягами «Правого сектора» своєрідним виправданням появи «зелених росіянчиків» у 2014 році в Криму була і необхідність начебто захисту російськомовних, які повинні були б страждати після скасування згадуваного вже закону «Колесніченка-Ківалова». Іронія долі полягає в тому, що заначений закон чинний в Україні до цього часу.

По-п’яте. Україна, як і інші пострадянські республіки, послідовно проводять політику суверенізації. В усіх сферах нашого життя. Насамперед, для захисту від зовнішніх загроз.

Інші проблеми, які піднімає у своїх блогах пан Сергій, не можуть бути продискутовані, оскільки вони не містять предмету для аналізу. Вони містять нагнітання, пересмикування, штучні протиставлення. Тобто працюють з емоціями читача і є постправдою. Вони є елементами інформаційної війни.

Якби ми не знали пана Сергія як знаного пошуковця «смислів», учасника відповідного філософського дискурсу, ми б обов’язково зарахували його до солдатів цієї війни.

Реальна політика відрізняється від філософського дискурсу і вимагає відповідального ставлення до слів та дій.

Українізація не тотожна українському питанню.

Вирішення російського питання – це як? «Хімія в Черкасах», Сибір, розстріли чи щось інше? Ми не бачимо виданого Президентом України указу, аналогічного Надзвичайному указу № 9066 президента Франкліна Рузвельта, підписаного 19 лютого 1942 року Надзвичайного указу, згідно з яким понад 120 тисяч японців, 62% яких являлись громадянами країни, були переселені в спеціальні «військові центри переміщення».
Навпаки, ми бачимо толерантність як до етнічних росіян, так і до російськомовного населення України.

Що таке «етно-націоналізм» (в автора саме так – через дефіс) і яким чином, якими висловами та діями його підтримує Президент?

Із чого випливає звинувачення України і українців (що за конструкт? хто його уособлює?) у прагненні депортації етнічних росіян, їх ліквідації, дискримінації, ізоляції тощо?

Яким чином Андрухович, Прохасько, Винничук, Левко Лук’яненко та Олег Скрипка вливають на реальну українську політику?

Які саме українці «хочуть бути хитрими», чи тотожні вони українцям, які «відмовились від української політичної нації»?

Які саме галичани «уклали від імені всіх українців» без решти українців консенсус із Президентом, від імені всієї держави без решти правлячого класу?  І чи брала участь у цьому консенсусі одна відома парламентська партія на чолі з найвідомішим українським мером провідного міста Галичини, якого після успішно проведеної «сміттєвої піар-кампанії» (Адміністрацією цього ж Президента) в певних колах інакше як «Андрієм Мусоргським» не називають? ( відповідь на це питання прекрасно дав Тарас Стецьків у розмові с Юрієм Романенко, див «Тарас Стецьків: Ми запросили Кучму до себе — типу посидіти, випити, погомоніти» — прим. «Хвилі»)

Ну як це коментувати і як з цим дискутувати?

Однією з перших спроб осмислення нової інформаційної реальності, в якій ми всі опинилися під час та після Майдану, була прекрасна стаття соціального психолога Олега Покальчука «Поздравляю, вы убиты».

Ми процитуємо її мовою оригіналу:

«Информационная атака обывателю представляется как сцена из триллера, где мрачные и зловещие специалисты москальских спецслужб в шапочках из фольги смешивают в мутных чанах слова, буквы и двадцать пятые кадры. А в коридоре стоят потные от алчности продажные журналисты с пустыми бидонами и ранцевыми опрыскивателями. И им туда наливают информационных ядов, попутно запихивая деньги за резинки их кружевных трусов.

Все гораздо проще. Как в любом сеансе массового гипноза, обывателя можно напугать лишь тем, чем он уже изначально испуган по причине своего скудоумия, или же наоборот – высокой образованности».

Пан Сергій висловив шляхетне бажання бути «найбільшою сволотою, яка під час війни захищає право росіян Росії та російськомовних в Україні на гідність та майбутнє».

Він не справився. Тому що в цитованих блогах немає нічого про права росіян. Вони взагалі про інше. І тому, мабуть, він не сволота.