Українська революція 1914-2021

Філософи вважають, що революція це їх предмет, бо вони її придумують. Політики вважають, що революція це їх предмет, бо вони її здійснюють або протистоять їй. Науковці вважають, що революція це їх предмет, бо вони досліджують її глибоко та системно. На суттєве говоріння про революцію претендують письменники, журналісти, митці. Насправді ж революція є суспільним чи загальногромадянським предметом, де позиція філософів, науковців, політиків, письменників, митців, журналістів може бути врахована, але не може диктуватися ними зокрема. Зрештою революція це консенсус, як під час неї, так і після неї.

Націоналізація революції 1917 року

До 100-річчя революції 1917 року є вже багато статей, телепрограм і навіть фільмів, які присвячені саме «Великій Руській революції 1917 року» – так її сьогодні називають і в Росії, і в світі. Але ці програми не враховують ту нову обставину, що в суспільній свідомості колишніх республік СРСР не існує більше «Великої Жовтневої Соціалістичної революції». Натомість в суспільній уяві росіян тепер з’явилася «Русская революция», де «Революция и гражданская война на Украине» є її частиною.

Окрім того, в російській Вікіпедії є також стаття про «Украинскую национально-демократическую революцию», яка співставлена статті в українській Вікіпедії про «Українську революцію» як про національно-визвольну боротьбу українського народу. Щоб якось пояснити цю суперечність, росіяни кажуть у передмові до статті про Українську революцію, що стаття «Революція та громадянська війна в Україні» це події, які були насправді, а «Українська революція» це стаття про історичну концепцію.

Представники англомовної західної цивілізації здебільшого навіть не підозрюють про проблему так званої «Руської революції», бо в їх мові «Russian Empire» та «Russian Revolution» походять з одного кореня. Вони часто навіть не знають, що «російське» та «руське» в російській мові розрізняються суттєвим чином. Тобто лише спеціалісти серед них знають, що імперія називалася «російська», а от революція в нинішній Росії називається «руська».

Суть розрізнення: «російське» спрямовано на імперський контекст, в якому об’єднуються різні етноси, а «руське» спрямовано на суто етнічний контекст саме «русской» нації. Так раніше «руське» було назвою в тому числі всіх народів імперської Росії, але це було лише всередині процесу імперської асиміляції колоній. З моменту антиколоніального процесу розпаду СРСР, ми не можемо робити вигляд, що це так. «Руські» стали лише нацією, ті ж етноси, що залишилися в складі Росії, стали «росіянами», а інші нації, що вийшли зі складу СРСР, скористалися власними назвами.

Мова тут йде про те, що довгий час в СРСР цю революцію називали за суттю та за часом – Жовтневою Соціалістичною. Відтак всі революції – 1905, лютнева 1917, жовтнева 1917 – є руськими за походженням. А от Соціалістичною Жовтневою була лише одна – жовтнева 1917 року революція. «Руською революцією» була скоріше лютнева 1917, бо вона була спрямована на спасіння країни.

Взагалі-то називати Жовтневу Соціалістичну революцію 1917 року «руською» це концептуальний абсурд. Адже це революція, яка була спрямована на реалізацію марксистсько-ленінської концепції та на виконання програми РСДРП (б). Марксистська революція мислилася і робилася більшовиками як всесвітня революція. Інтернаціонал займав важливе місце в історії революції 1917 року. Більше того, упокорення з боку СРСР Східної Європи після Другої світової війни здійснювалося саме в цьому контексті.

Націоналізація Росією цієї революції суперечить її суті та контексту історичного процесу минулого, бо вона ніколи не мислилася її ініціаторами та суб’єктами як національна «руська». В сталінському контексті СРСР постав вже як продовження Російської імперії з новою марксистсько-ленінською ідеологією. Але в такому разі імперський сталінський проект, у який виродився марксистсько-ленінський проект, тим більше не був національним руським.

Крім того, виникає нова обставина розуміння післявоєнної Європи. Якщо ця революція вже «руська», то тоді упокорення Східної Європи з боку СРСР потрібно розглядати не як поширення марксистської доктрини, не як продовження проекту світової революції, а як поширення впливу «руської» нації як ядра російського імперіалізму за межі власне ареалу колишньої Російської імперії на нові країни Східної Європи.

Росіяни дуже хотіли вчинити з Великою Жовтневою Соціалістичною революцією в історичній пам’яті так само, як вчинили французи з Великою Французькою революцією. Але це в принципі неможливо. По-перше, французи не відмовлялися від концептуальних та соціальних досягнень своєї революції, що вчинили росіяни. По-друге, більшість країн світу, на які вплинула французька революція, теж не відмовлялися від її досягнень, на відміну від решти країн світу, на які вплинула так звана «Руська революція», бо всі ці країни вже відмовилися від її досягнень, окрім хіба що Північної Кореї.

Причому, зверніть увагу, мова не йде про значення марксизму як соціальної теорії. Ця соціальна теорія та практика для європейських країн значила чимало і стала згодом значним напрямком як всередині гуманітарної теорії, так і всередині їх соціально-політичної практики. Але Росія значним чином відкинула марксизм та неомарксизм не тільки в теоретичних напрямках роботи, але і в соціально-політичних практиках. Апеляція до історичної пам’яті сталінізму в часи СРСР, як це зараз відбувається в Росії, не має нічого спільного з марксизмом.

В будь-якому випадку націоналізація Росією соціалістичної революції це повний абсурд і відмова від її всесвітньо-історичного значення. Причому аналогія з Францією тут не працює, бо Франція не розрізняла імперських на національних контекстів у своїй мові так радикально, як це робить нині Росія, і не підміняла світовий ідеологічний контекст своєї революції імперським контекстом, як це робить Росія. Найкраща назва в такому випадку – «Російська Соціалістична революція».

Отже ми бачимо недолугу спробу Росії включити контекст Революції 1917 року в зміст «Русского Мира». З цієї спроби нічого хорошого не вийде, бо тут потрібно чітко і ясно розрізняти ідеологію (марксизм) та політичні установки мислення (імперські), а це можливо лише в рамках конструктивістської політології, яка дозволяє побачити, як політичні мислительні установки домінують над політичними ідеями.

Українська революція 1914-1923 років

Уявлення про Українську революцію утвердилось в історичному наративі України. В українській та російській статтях Вікіпедії Українська революція розглядається у зв’язку з російською революцією 1917-го року, перш за все, лютневою. В українсько-діаспорній та галицькій інтерпретації є окремій термін – «Визвольні змагання 1917-1921».

В англо-американській Вікіпедії ця революція називається «Ukrainian War of Independence» 1917-1921 («Українська війна за незалежність»). В іспанській та румунській традиціях «Ucrania después de la Revolución rusa» «Ucraina după Revoluția Rusă» («Україна після російської революції»).

Щоб зрозуміти самим свою історію та просунути її у світ, нам потрібно сконструювати українську історію наново. Особливо – сконструювати історію української революції. Якщо більш ширше поставити проблему конструювання української історії, то це буде схожим чином – конструювання історії Київської Русі, історії Козаччини, історії у складі Російської імперії, історії у складі СРСР. Мова йде про побудування власних українських історичних наративів та власних філософських та історичних концепцій цих періодів без домінування етнонаціонального контексту, але в дистанції від російських та радянських наративів.

Щодо Революції 1917 року мова йде про усуспільнення її в антиколоніальному контексті. Відтак мають бути усуспільнені: суть, назва, хронологічні рамки, загальна мета і різні спрямування різних територій та політичних сил всередині неї.

Українська революція, яка відбувалася паралельно з так званою Руською революцією, має право так називатися через більш різноманітне ідеологічне спрямування Української революції: демократична, націоналістична, капіталістична, соціалістична, анархістська, козацька (гетьманська та отаманська) та більш строкаті держави: республіка, гетьманат, директорія (з її отаманщиною). Останній спосіб державності (директорія-отаманщина), рідкісний в історії, коли конкуренція в центральній владі проекціювалася на конкуренцію місцевих влад. В цьому сенсі діаспорний термін «визвольні змагання», який мені дуже не подобається, набуває двоїстого значення – не тільки в сенсі боротьби українців проти поневолювачів, але і як змагання українців між собою за владу.

Які ж хронологічні рамки Української революції?

Історики обстоюють різні датування (початок визначають у 1914 (Грицак) чи у 1917 (більшість), закінчення у 1921 (УІНП), у 1922 (Гай-Нижник, який виділяє власне революційний період з 1917 до 1918 року), 1923 (Дорошенко, Грицак).

Ці розбіжності означають, що під поняттям «Українська революція» кожен з істориків розуміє щось своє. Моя позиція – за хронологічними рамками Українська революція має відрізнятися від Руської революції, наприклад, так – 1914-1923.

Отже я пропоную наступну логіку. Україна заслуговує на те, щоб на рівні історії інтегрувати її як цілісну країну. Тобто, по-перше, я пропоную іредентистський підхід до періодизації Української революції: суть і хронологія мають збирати Україну докупи (в українській традиції це соборність). По-друге, я пропоную, суб’єктний підхід до Української революції – лише суб’єктні дії України (або якоїсь її частини) мають починати та закінчувати цю революцію.

Початок Української революції можна датувати 1914 роком. Це не просто рік початку війни (хоч війна, як відзначає Грицак, дійсно викинула Україну в модернізацію). Саме тоді українці в особі еліт розпочали дієву підготовку до незалежності. Вони розглядали Світову війну як можливість отримати незалежність від Російської імперії та від Австрійсько-Угорської імперії і зібрати докупи Україну. Тобто я розглядаю революцію як суб’єктний процес, а не як об’єктний. Відтак революція почалася 1914 року, тому що був сформований суб’єкт військової революційної дії – Січові Стрільці. Ця воєнізована структура, створена ще 1913 року, отримує орієнтацію на війну за самостійність та соборність України саме в 1914.

Тобто Галичина як найбільш демократична, найменш упосліджена (хоча і в складі іншої імперії), з кращим розвитком громадянського суспільства починає Українську революцію. Навіть будучи в складі Австро-Угорщини, Січові Стрільці складають присягу не їй, а українському народу. Цей момент настільки неакцентований навіть в Вікіпедії, що складається враження про певний умисел: не може центральна київська еліта, хоч минула, хоч нинішня, сприйняти думку, що не вона була ініціатором революції.

Лютнева 1917-го року революція в Росії паралельно відбувається в Україні і розпочинає демократичний етап революції. Потім – Центральна Рада, гетьманат (авторитарний етап революції), директорія, отаманщина (самоврядний етап революції) і т.д.

Коли ж можна закінчувати періодизацію Української революції?

1920 роком, коли укладається союз з Польщею? 1921 роком, коли відбувається листопадовий рейд Петлюри, безсмислений по суті? 1922 роком, коли створюється СРСР і значна частина України входить у його склад? Чи 1923 роком, коли екзильний уряд ЗУНР сам припинив своє існування?

Я би вибирав 1923 рік, коли Україна в особі останньої неупокореної своєї частини – Галичини – втрачає шанс на державність, але сама приймає рішення про припинення діяльності уряду у екзилі. Отже в моєму підході Галичина починає Українську революцію і закінчує її. Тобто, і початок, і кінець революції є суб’єктними активними українськими діями. Окрім того, в цьому випадку ще і на рівні дат Україна повністю відділяє свою «Українську революцію» від так званої «Руської революції».

Можна розглянути ще сюжетний підхід до революції. Якщо сюжет революції незавершений, вона триває. Тому Українська революція не закінчується в 1923. Вона продовжується через діяльність ОУН та УПА аж до 1953 року. А потім відновлюється вже в незалежній Україні – Революція на граніті (жовтень 1990), Помаранчева революція (листопад – грудень 2004), Революція Гідності включно з російсько-українською війною (2013-2016 – перший етап, …-2021 – другий етап).

Відтак можна різні революції звести в одну – «Довгу Українську революцію» як серію революцій та війн України за свою незалежність довжиною більше 100 років. Коли вона закінчиться – невідомо. Але згідно теорії часових циклів Переслєгіна (цикл Лірі), це може статися в 2020-2021. Відтак Революція Гідності: 2013-2020-2021.

Довга Українська революція 1914-2021 років

А тепер давайте поставимо запитання? Не дивлячись на той вплив, який Велика Жовтнева Соціалістична революція чи так звана сьогодні «Руська революція» справила на світ, яка все-таки революція спричинилася до більш потужних цивілізаційний наслідків – «Руська революція» чи «Українська революція»?

Що дала «Руська революція» світові окрім гекатомби та імперського поневолення народів всередині тоталітарного режиму? «Руська революція» найбільш яскраво спричинилася до наукових звершень СРСР в 1960-70-ті роки та до космічних завоювань того ж періоду. Але історія США і Європи того ж періоду та Китаю більш пізнього періоду показують, що це не унікальні цивілізаційні досягнення. Тобто, досягнути того ж самого, що досягнув СРСР, можна було без таких жертв тоталітарного режиму.

Що залишилося в Росії після трагічного проекту Великої Жовтневої Соціалістичної революції? Авторитарно-імперська традиція влади, вже вкотре зруйнована економіка, слабке громадянське суспільство, соціальний патерналізм, фундаменталізоване православ’я зі зруйнованою традицією старців, громадська нетерпимість до інших релігійних конфесій, антизахідна зовнішньополітична позиція та світозлоба в соціальній психології. І все це лише тому, що більшість цивілізаційних тенденцій всередині Росії були знищені через тоталітарне домінування примітивного в своїй цивілізаційній основі марксизму-ленінізму-сталінізму, який зводив умови успіху цивілізації винятково до розподілу матеріальних благ та класової боротьби з установкою на класову ворожнечу.

На відміну від «Руської революції» за своєю суттю «Українська революція» була різноманітною, тобто містила різні ідеологічні спрямування – демократичні, націоналістичні, анархічні, козацькі (гетьманські та отаманські), капіталістичні та соціалістичні. Незважаючи на історичну невдачу самої революції на початку ХХ століття, всі ці зародки традицій ставали нам в нагоді протягом всього ХХ століття.

Націоналісти продовжили цю революцію в першій половині та в середині ХХ століття та заклали потяг до незалежності у майбутніх поколінь українців. Демократи стали основою творення української державності у часи краху СРСР та розвитку громадянського суспільства, що дозволяє досі реформувати Україну та сподіватися на краще. Нові капіталісти забезпечили перехід від державного монополізму СРСР до олігархії, відтак ми маємо сьогодні директорат у вигляді нинішньої так званої «стратегічної сімки», як і отаманщину на місцях в регіонах України, де олігархи виступають як місцеві князьки. Анархісти стали основою антиолігархічної боротьби зараз як альтернатива державній владі. Навіть гетьманат як традиція козацької аристократії проявляється на тлі війни з Росією в таких мало помітних для українців рисах, які росіяни все одно називають нині «хунта».

Давайте ще підкреслимо цю важливу обставину – кожна політична традиція сама по собі є слабкою – демократична, націоналістична, капіталістична, соціалістична, анархістська, козацька (гетьманська та отаманська). Але цивілізація полягає в тому, щоб використовувати всі ці політичні традиції на деякому більш складному рефлексивно-конструктивному рівні.

Чому Україна має державу та значні права та свободи? Бо у неї є демократична традиція. Чому Україна спричинилася до декомунізації та українізації? Бо у неї є націоналістична традиція. Чому Україна продовжує бути хоч і нерівномірно, але багатою, не дивлячись на безпрецедентне розкрадання її природніх ресурсів, держбюджету, муніципальних та місцевих бюджетів? Бо у неї є капіталістична традиція у вигляді, перш за все, олігархату, але і зародків середнього класу. Чому українці змушують владу підвищувати соціальні стандарти та боротися проти олігархів? Бо у них є соціалістична традиція. Чому українці здатні поза законодавчим полем вести боротьбу проти корупції, олігархічного здирництва, свавілля влади, спроб власного правлячого класу торгувати конституційний суверенітетом? Тому що у них є анархістська традиція. Чому українці змушують центральну владу до так званої децентралізації? Бо у них сильні територіальні громади як прямий наслідок отаманщини. Чому українці виявилися спроможними опиратися ворогу навіть без армії та здатними до швидкого відтворення армії у російсько-українській війні, що почалася 2014 року? Бо у них є козацька та анархістська традиції.

Отже цивілізація це не коли домінує якась одна політична традиція, а коли є змога використовувати їх усі. Тобто рівновага цих традицій і є справжній цивілізаційний поступ.

Всі ці наративи по-різному ставляться один до одного. Тоталітарні наративи (націоналістичний та соціалістичний) намагаються витіснити решту наративів і один одного. Авторитарні наративи (анархістський та козацький (гетьманський та отаманський)) можуть обмежено толерувати один одного, критикуючи демократичний, націоналістичний та соціалістичний наративи за етатизм та централізацію, а капіталістичний – за жадібність та несолідарність. Капіталістичний наратив здатен паразитувати на інших наративах, просуваючи свою владу через пропаганду споживчих цінностей в ЗМІ та через маніпульовану ними політику. А демократичний наратив (в Україні) дуже сильно захоплюється етатизмом та впорядкованим самоврядуванням, йому не вистачає спонтанності та інноваційності.

Відтак гуманітаристика (історія, політологія, філософія, соціологія, психологія і т.д.) має толерувати і узгоджувати всі ці наративи на рівні цивілізаційного дискурсу.

Проблема сьогоднішньої України в тому, що місце тоталітарного соціалістичного наративу прагне замістити тоталітарний націоналістичний наратив, який здебільшого сам є архаїчним. І все це на фоні того, що капіталістичний (олігархічний) наратив паразитує на ньому і використовує його. При цьому інші наративи – анархістський, козацький і навіть демократичний – є значним чином упосліджені. Так, так, демократичний наратив упосліджується, бо розмова по суті розчиняється у несуттєвому порядку денному та скандалах на ТБ, що спеціально генеруються сучасними капіталістами, тобто олігархами.

Цивілізація це коли всі традиції мають місце в соціально-політичній та культурній практиках і коли всі вони присутні в гуманітаристиці як наративи. Це не постмодерністське сполучення різних ідеологій чи різних істин, бо за жодною з них окремо істини немає. Складна істина постає лише у вигляді цілої цивілізації, тому цивілізація ніколи не має свого наративу – лише дискурс. Сконструювати таку цілу цивілізацію важко. Але ніхто і не говорив, що цивілізація це легко.

Отже в цивілізаційному плані Українська революція, хоча і не була настільки успішною в короткостроковій перспективі, як «Руська революція», все ж дозволила зберігати різні цивілізаційні тенденції, які зараз, тобто в довгостроковій перспективі, дали можливість Україні рухатися в різних напрямках одночасно, розвиваючись саме цивілізаційним чином.

Зараз українцям є чим пишатися – їх революція була в цивілізаційному плані більш універсальною і довгостроковою, ніж «руська».

Я молю Бога, щоб українці не спокусилися якоюсь однією традицією, а змогли використати їх усі і створили зрештою свою цивілізацію.

Джерело: Блог Сергія Дацюка на УП