Українська національна ідея: зберегти етнічну ідентичність не виборюючи політичної суб’єктності

Відокремлення від московської метрополії донині супроводжується в Україні з’ясуванням стосунків між колишніми поневолювачами та поневоленими. Одним з принципових питань, яке намагаються з’ясувати сторони, – як слід трактувати московську експансію на захід – окупацією чи колонізацією? Поневолені відстоюють термін «окупація», оскільки вважають, що це дає їм моральне право формувати політичний порядок денний. Нащадки поневолювачів змагаються за термін «колонізація», оскільки він дає їм принципово інші перспективи у процесі побудови української політичної нації.

Однак у кожній мові є слова, котрі мають стійку негативну конотацію. «Колонізація», попри явну перевагу над «окупацією», також має токсичний підтекст, оскільки колонізація в біології чи колонізація у географії це зовсім інше, ніж політична колонізація. Колонія у політиці – залежна, несуверенна територія, володіння іноземної держави.

Але українці не були б українцями, якби не приходили вчасно на допомогу своїм опонентам. Поява інтелектуала, котрий би протягнув руку допомоги для подолання психологічного дискомфорту значної частини українського суспільства з метою, треба розуміти, зшивання України, чи встановлення справедливості (не так важливо), було питанням часу. І ось, нарешті, з’являється людина на яку чекали. Це відомий своїми проукраїнськими поглядами публіцист Сергій Грабовський. Реагуючи на «безапеляційну заяву Володимира В’ятровича про радянський період в історії України як про період більшовицької окупації» у статті «Україна радянської доби: окупація чи колонізація?», яка вийшла на сторінках газети «День» автор настільки оригінально роз’яснює ситуацію, що задовольняє інтереси всіх без виключення сторін.

Для націоналістів Сергій Грабовський повідомляє, що немає сумніву у тому, що в 1917-21 роках більшовики окупували Україну.

Для тих, хто вважає себе нащадками місіонерів, котрі прийшли сюди виконувати освітню програму з окультурення «братів хліборобів» пан Грабовський дає інший орієнтир, задаючи засадниче питання: а чим була Україна на час розв’язаної російськими більшовиками проти неї війни?

І відповідає на нього так: «Тут доводиться розглянути давніші часи і зробити висновок, що після ліквідації у другій половині XVIII століття автономних Гетьманщини й Запорозької Січі та козацького устрою на Слобожанщині українські землі у складі Російської імперії набули ознак колоніальних володінь. Причому у найширшому спектрі – від культурних до економічних. Із другої половини ХІХ століття, від початку бурхливого розвитку капіталізму в імперії, українські землі стрімко перетворюються на так звану «колонію європейського типу», яка за соціально-економічним рівнем може перевищувати метрополію, яка використовується останньою для своїх цілей (як-от це тоді ж було з польськими землями у складі Німеччини та Росії). При цьому імперська влада змушена сприяти модернізації колоній у разі, якщо це є її стратегічною потребою (що описав Карл Маркс у середині ХІХ століття на прикладі британського панування в Індії)».

Але, як витікає з думок пана Грабоського, у імперії є одна біда – невдячні колонії. Користаючись розквітом, як неминучим наслідком модернізації, васали розгортають антиколоніальну, національну-визвольну боротьбу – спершу у просвітницько-культурницьких, потім у соціально-економічних і політичних формах. Тобто крах імперії закладений в самій природі імперії – любові до «аборигенів» та/або «виробничою» необхідністю їх розвивати.

Можна навіть посилити ці аргументи думкою, що насправді Росія та російський народ за доби СРСР зазнавали національного гніту від хохлів, які проникали у вищі центральні партійні структури, аж до посад генеральних секретарів, і висмоктували ресурси на користь своїх «вишневих садків».

Цікаво, що після заяви про окупацію України, яку автор робить на початку тексту, Грабовський уже говорить, що «більшовицька війна проти України (хто б не був об’єктом цієї війни – Центральна Рада, гетьман Скоропадський чи отаманські «республіки») являла собою не що інше, як війну з приборкання норовливої, але стратегічно вкрай важливої для існування метрополії колонії (згадаймо, що Ленін, Сталін і Троцький говорили про українські хліб, метал і вугілля). Тобто – колоніальну війну під червоними прапорами «пролетарського інтернаціоналізму». А де така війна, там й окупація, там і «дружні» тубільці, там і – в більшості випадків – маріонеткова держава чи «самоврядна» область під повним контролем метрополії, але з декоративними тубільними ознаками».

Але будучи в душі, мабуть, противником російського, Грабовський приходить до висновку, що, насправді колонія, це ще страшніше за окупацію: «колоніальна спадщина, її наслідки в постколоніальний період – це куди більш складна, суперечлива та важча до подолання сума проблем, аніж наслідки окупації. Приклад держав Балтії, де домінували окупаційні, а не колоніальні політичні технології, це наочно засвідчує – їм об’єктивно було відчутно легше, ніж Україні, стати на шлях нормального розвитку, попри куди менші людські й природні ресурси».

Складається враження, що автор пропонує наступне: давайте скажемо москалям, що вони не окупанти, а колонізатори. А собі скажемо, що колонізація є значно гіршою за окупацію. І москалям приємно, і ми станемо злішими у своїй боротьбі із ними. Цікаво, що не окупація пропонується одним, а колонізація – іншим. І навіть не «колонія» у гарному розумінні цього слова для одних і у поганому розумінні цього слова для інших, а колонія як добро і зло в одній українській голові. Хочу сказати, що це навіть не постмодернізм.

Саме з цього «неопостмодерністського» феномену, походить наша національна ідея: зберегти етнічну ідентичність не виборюючи політичної суб’єктності.
Найбільш вражаючим у тексті Грабовського є піднесення себе до рівня стратегічно вкрай важливої для існування метрополії колонії. Мені здається, що обґрунтування колоніальної «величі» робиться не лише для того, щоб догодити тим, хто залишився у Москві, або тим, хто намагається здомінувати у Києві. Це підготовка до наступного етапу колоніального життя з високо піднятою головою та самонавіюванням своєї важливості. У рамках об’єднаної Європи, додаткового штату США чи провінції Канади. Це не так важливо.

Саме звідси походять захоплення різного роду роксоланами та жінками у вишитих сорочках в уряді Канади. Це і є українська мрія – стати Роксоланою. І не треба думати, що ці мрії є якоюсь далекою перспективою. Вони уже здійснюються. Уляна Супрун, Наталя Яресько, Катерина Чумаченко – це все наші роксалани, які уже тут й реалізують політику метрополії. У вишитих сорочках і з повним відчуттям стратегічної важливості. І таких роксолан, в США, Канаді, Австралії – армія. Повірте, вони нічим не кращі від московських роксолан на зразок Ірини Ярової чи Валентини Матвієнко.

Можна у черговий раз пояснювати, що метрополія завжди переслідує виключно свої інтереси і що соціальні ліфти, які організовувала тут Москва нічим не відрізняється від соціальних ліфтів, які для євреїв організовував Берлін у концентраційних таборах Третього рейху. І що видача зерна навесні 1933 року, яка врятувала українське село від фізичного вимирання була продиктована не стратегічною важливістю чи якоюсь унікальністю українських селян, а необхідністю виживання росіян.

Можна вчергове пояснювати, що система освіти та охорони здоров’я яку ми успадкували від Москви збудована не для колоній внаслідок їх стратегічної важливості, а для метрополій. Захищаємо ми їх сьогодні не тому, що вони національні, а тому, що ми не можемо створити власних систем. А те що нам пропонує технічна місія МВФ призначено для країн Африки.

Але все це абсолютно немає ніякого сенсу для васалів, котрі шукають сюзерена. І наявність на верхівці соціальної піраміди Порошенка-Гройсмана-Яценюка є віддзеркаленням цього пошуку. Не у них причина.

А вся наша боротьба з москалями, насправді, є абсолютною бутафорією. Бутафорією, тому що ми психологічно не готові до домінування і нав’язування своєї волі. І для нас насправді немає ніякої різниці чи ми були окуповані чи колонізовані. Саме тому наші люди не проявляють волю до влади, а виїжджають за кордон для того, аби стати роксоланами в уряді Канади.

З іншого боку, нинішнє керівництво держави, розуміючи цю базову потребу українців, її реалізує: забезпечує етнічну ідентичність і ліквідує політичну суб’єктність. Так все показує, що за для цього і відбулися дві українські революції 2004 та 2014 років. Проблема лише у тому, що політичні поводарі не можуть виконати волю народу і завести його у вишитих сорочках новою колонією під владу нової метрополії, оскільки пручаються деяким умовам.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.