Україна не Європа, або як Євромайдан заперечує свою сутність

Здійснюваний Віктором Януковичем євроінтеграційний курс виявився промовистою верифікацією крилатого вислову знаменитого американського економіста Джона Мейнарда Кейнса: „Неминуче ніколи не станеться, станеться несподіване”.

Вже здавалося б неминуче асоціативне членство України в ЄС так і не відбулося. Даючи політичний коментар напередодні вільнюського саміту, я був майже певен того, що асоціацію таки підпишуть навіть без звільнення Юлії Тимошенко. Але цього не сталося. Зате сталася неочікувана революційна ситуація в Україні у відповідь на зраду українським істеблішментом свого народу. Розмахи акцій протесту після „кривавої суботи” майже одразу досягли рівня „Помаранчевої революції”. Навіть сам перебіг „Євромайдану” створює ефект помаранчевого дежавю. Але є у цих протестах дещо відмінне, те, що суттєво дистанціює їх від революційної ситуації виборчої кампанії 2004 р.

По-перше, „Євромайдан” було організовано не політичним істеблішментом, а громадськими організаціями.

По-друге, він не підтримує конкретних політичних лідерів, а є боротьбою за інший спосіб життя, інші цінності. Тому можемо з певністю стверджувати, що цього разу українці вийшли на вулиці підтримати самих себе, а не певні політичні сили, що вже надає „Євромайдану” характеру свята українського громадянського суспільства, якого донедавна в нас не існувало. Безпосередній учасник цих акцій протесту історик Ярослав Грицак, даючи інтерв’ю із львівського майдану, зазначив, що нинішні акції протесту в Україні більше нагадують модерний рух „окупуй уолл-стріт” ніж традиційну революцію.

Ще ніколи українці так інтенсивно не підтримували європейські цінності та євроінтеграційний курс держави. Вперше за всю історію незалежності ми можемо спостерігати як поряд із національним стягом повсюдно майорить символіка ЄС, створюючи враження ніби ми вже є членом цього інтеграційного об’єднання. Гасло ж „Україна – це Європа!” стало modus vivendi для різних політичних сил. Здавалося б ми спостерігаємо за народженням української громадянської нації у її завершеному вигляді. Однак є у цьому русі дещо руйнівне і взаємозаперечне.

Перше, що вже з початком „Євромайдану” викликало осторогу, – це червоно-чорна символіка, яка майоріла поруч із європейською. Одразу постає питання: що робить символ тоталітарної ідеології (українського інтегрального націоналізму) поряд із стягом ЄС, адже він де-юре заперечує євроінтеграційні імперативи українців. Не можна інтегруватися до демократичної і толерантної спільноти європейців послуговуючись тоталітарними символами. Під цим оглядом було б набагато краще, якби „Євромайдан” використав вже партійну символіку. У ЄС і так чудово знають українську позицію щодо ОУН-УПА та недемократичну меморативну політику наших націоналістів. Не вистачало ще й під цими гаслами боротися за інтеграцію до європейського співтовариства. Якщо жовто-блакитну Україну в ЄС вітають, то червоно-чорної там однозначно ніхто не захоче бачити. Із такими кольорами нам ближче до Митного союзу, бо саме там глорифікуються тоталітарні цінності минулого. Тому від самого початку організації „Євромайдану” маємо його першу суттєву суперечність.

По-друге, у будь-якої людини, здатної на інтелектуальну рефлексію, жахливе здивування викликають „скандівки” Євромайдану. Чого варта хоча б ксенофобська гумореска „хто не скаче, той москаль”. Студенти, підтримуючи загальнонаціональний страйк, на свій манер перефразували її: „хто на парах, той москаль”. Допускаючи такі образливі висловлювання в бік представників російської нації ми забуваємо, що, не дивлячись на усі складності взаємовідносин, представники російського народу зовсім не є нашими ворогами. Можемо критикувати імперську політику авторитарного режиму В. Путіна, нинішню російську державу, але не потрібно ширити свій невдоволений націоналізм на всіх росіян, застосовуючи принцип колективної провини. Це останнє свого часу здійснювали ті представники істеблішменту, які прагнули до організації етнічних чисток. Ми, здається, забуваємо, що інтеграція до ЄС передбачає виховання в собі етнічної толерантності, яка поширюється не лише на представників інших націй, але й на „москалів”, яких, як бачиться, вже не рахують повноцінною етнічною меншиною України. Такий шлях є особливо небезпечним у зв’язку з тим, що українські націоналісти часто помилково зараховують до складу „москалів” і російськомовних українців, яких у східних та південних регіонах країни переважна більшість. Як же ми хочемо об’єднати всіх мешканців країни у громадянську націю, якщо шельмуємо ворогом найбільшу етнічну меншину держави.

Символічно маркуючи ворога в особі „москаля”, український Євромайдан на рівні свого дискурсу конкретизує і його подальшу долю після перемоги так званої революції: „Слава нації! Смерть ворогам!”. Європейська спрямованість цієї „скандівки” вражає. Панове, ми не туди дивимося, нам не до ЄС, а до Азії, навіщо протестуємо проти інтеграції в Митний союз? „Смерть ворогам!” – це одне із тих гасел, яке навіть не потребує коментарів. Тут і так все чудово зрозуміло із європейськими цінностями українців та нашого Євромайдану.

І, насамкінець, справжній шок у будь-якої освіченої людини викликає скандоване біля Кабінету Міністрів гасло „зігуючої” молоді: „Пам’ятай, чужинець – тут господар українець!”. Постає закономірне питання: відколи неонацистські цінності стали символом європейської інтеграції України? До чого ще дійде Євромайдан? Думається його лідерам вже зараз варто задуматися над тим, щоб очиститися від європейської символіки і озброїтися свастикою. Тільки тоді все стане на свої місця і всім буде зрозуміло за що і проти кого ми боремося. Можна ще взяти до рук мачете і повторити руандійський сюжет 1994 р. з українськими тутсі (читай „москалями”). Таким буде цілком логічне завершення Євромайдану. Вже навіть дивує той факт, що на фоні вищеокресленого не чуємо гасла „Україна для українців”.

На фоні цих гасел вже зовсім безневинно і, навіть, демократично виглядає типове націоналістичне привітання: „Слава Україні! Героям слава!”. Інтелектуальна імпотенція мітингуючої студентської молоді потверджується і тим фактом, що антиінтеграційний штамп „гей-Європа” замінено недолугим для публічних мітингів українським тостуючим гаслом застільного чаркування „Будьмо! Гей!”. Молодь, ви здається щось переплутали, вам не на майдан, а до ресторану споживати спиртні напої.

Сплеск ксенофобії на рівні дискурсу Євромайдану якось затінив той факт, що чи не вперше за всю історію незалежності держави на бік титульної нації відверто і нонконформістськи став Конгрес національних громад України та Асоціація єврейських організацій і громад (Ваад) України (мається на увазі їх однозначна критична оцінка розгрому мирної демонстрації на Майдані незалежності у Києві 30 жовтня). Першопочатково складалося враження, що нарешті Україна отримала шанс на формування громадянської нації. Але дружній голос етнічних меншин було загублено у пануючому дискурсі невдоволеного ксенофобського націоналізму.

Українці славлять штампи інтегрального націоналізму, а не громадянську націю, тим самим потверджуючи факт її відсутності. Свого часу Г. Кон типологізував націоналізм на західний і східний. До першого він відніс ліберальну ідеологію, що пошановує цінності свободи, гуманізму і толерантності, тоді як другий – виявився модернізованим різновидом імперіалізму. Можливо тоді і про громадянське суспільство, яке формується в Україні, варто зазначити, що воно східного типу, оскільки жорстко заперечує етнічну толерантність. Однак таке громадянське суспільство не буде сприйняте в ЄС, воно суперечитиме самій сутності цієї категорії.

На завершення варто констатувати, що серед проєвропейської української громадськості продовжує превалювати інструменталістське розуміння євроінтеграції та демократизації: розгляд цих процесів виключно як способу покращення свого добробуту. Ми повинні позбутися цього пострадянського стереотипу бачення Заходу як суспільства споживання бо це в жодній мірі не відповідає дійсності. Інтелектуально примітивній українській молоді, яка скандує ксенофобські гасла тримаючи в руках символіку ЄС, варто раз і назавжди затямити, що європейська інтеграція передбачає щось набагато більше ніж підняття рівня добробуту, вона неможлива без трансформації цінностей.

Автор —доц. кафедри політичних наук Рівненського державного гуманітарного університету

Изображение: Никита Панисов, «Хвиля»