Щирість нашої ненависті

Українське суспільство і влада застигли в щирій ворожості одне до одного. Катастрофа літака під Смоленськом досі звучить в Польщі національною трагедією. Ооо, якби щось подібне трапилось у нас! Пересічному українцю навіть важко уявити, що стільки щастя водночас взагалі можливо.

Звісно в реакції на оприлюднення е-декларацій люмпен-пролетарська заздрість присутня, але не вона є головною нотою. Було б добре, якби так – і саме цей дискурс намагаються розгорнути декларанти, яким пощастило з медіа-ресурсом. Це би легітимізувало мощі, церкви і мільйони. А ще – заспокоїло. Бо заздрість не рухає коліївщину, а ненависть – так.

Але, погані новини: це все ж таки вона. Насичена, мов ранкова кава, ненависть до правлячого класу, чиї статки позахмарні, а результати правління – жалюгідні.

Був час, коли експертне середовище невірно оцінювало владу. Існувала думка, що вони «не знають як треба». І що треба взяти успішний зарубіжний досвід, перекласти його українською мовою – і ось вам стратегія розвитку, давайте 25 тисяч доларів. Але років вісім-десять тому все стало зрозуміло. Вони знають. Результати їхнього правління жалюгідні для країни, але мега-успішні для самих правителів. Треба віддати належне експертному середовищу: воно не розгубилося і тепер пише ті самі стратегії розвитку для створення правильної інформаційної завіси.

Ми живемо в пізньому Середньовіччі цифрової ери. Наші феодали не воюють – замість них на донбаських полях гинуть рядові представники народу. Феодали не правлять – перегонку державних активів і адміністративної ренти в приватну власність важко назвати правлінням. Але незважаючи на це, вони прагнуть користуватися всіма перевагами свого стану.

«В народу немає хліба? Ну то хай їдять тістечка!».

Еволюціоністи вірять в поступовий розвиток української еліти. Віра хороша, але навряд чи виправдана. Африка і частина Латинської Америки «еволюціонують» вже понад сторіччя. Результати? Досі далекі від єврооптимістичних.

Наші цивілізовані західні сусіди по континенту еволюціонували лише після того, як створили необхідну для цього стартову площадку. Тобто, винищили попередню формацію, яка чіплялася за свої соціальні щаблі та привілеї, ігноруючи виклики часу і потреби власних держав. Карл І і Людовик XVI шлють українцям свої вітання з ешафоту.

Ульріх Цвінглі був вражений масштабами моральної деградації суспільства, в якому бог призначив йому народитися і де він мав починати релігійну реформацію. Вірогідно, навіть сучасна Україна не справила би на нього такого депресивного враження. Але нічого: пара громадянських воєн прочистила паростки, відділивши елітарні зерна від плевел і створивши ту Швейцарію, яка нам сьогодні так подобається.

Втім повернемося до наших баранів. Вони думають, що ми не зможемо. Ми – не думаємо, що зможемо. На третій рік війни досі не видно кандидатів ні на Ататюрка, ні на Наполеона. Це дещо засмучує, але як воно є насправді покаже час.

Все, як завжди, почнеться з якоїсь малопомітної дрібниці. Великі історичні події зазвичай промовляють до нас цим тихим голосом, який мало хто чує. А тому – не встигає зробити правильних висновків. Ну а потім вже які висновки посеред палаючого палаццо.

«Ти чуєш, Карле?»

«Ти чуєш, Людовику?»

«Ти чуєш, Вікторе?»

Ні, вони не чули. Не почують і ці.

Изображение: польский иллюстратор Игорь Морски