Сергій Дацюк: Сценарії та джерела змін в Україні

По якому сценарію піде далі Україна – по позитивному чи негативному? Саме це зараз найбільше обговорюється, бо саме зараз робиться вибір. Потрібно зрозуміти ці сценарії та побачити джерела можливого їх вибору і здійснення змін в країні.

Позитивний та негативний сценарії для України

Позитивні сценарії різних гравців щодо України дуже розрізняються.

Позитивний сценарій для громади щодо України це відновлення територіальної цілісності, належність влади солідарній громаді (а не олігархам, Росії чи позиції зовнішнього управління), яка закріплена конституційно (завдяки легальним інститутам) та на рівні втримання соціальної структури (домінуючий середній клас) та всередині трансльованих та відтворюваних на рівні виховання молоді соціальних традицій свободолюбства та солідарності.

Позитивний сценарій для українських олігархів щодо України це збереження влади та статків за будь-яку ціну, в тому числі шляхом втрати частини територіального суверенітету, шляхом маніпуляції суспільною думкою та соціальною активністю громади, шляхом підпорядкування західному зовнішньому управлінню чи навіть шляхом укладення таємних домовленостей з Росією.

Позитивний сценарій для Заходу щодо України це сякі-такі реформи, прийнятний рівень корупції, мир з Росією, збереження позиції західного зовнішнього управління, а територіальний суверенітет за залишковим принципом – може бути цілий, може бути частково втрачений.

Позитивний сценарій для Росії це продовження колоніального режиму в України в той чи інший спосіб чи в комбінаторне їх поєднання: частковий територіальний, економічний та політичний суверенітет (концепція неоколоніального обмеженого суверенітету), економіко-політичний хаос, економічна залежність працюючої економіки від Росії, продовження млявої війни з Росією, федералізація України при прямому управлінні частинами території Росією, прямий вплив на українську владу та українських олігархів Росії.

У української громади немає союзників – ані Росія, ані Захід, ані олігархи не є прибічниками прямої демократії від громади та стійких громадянських традицій свободолюбства та солідарності.

Це в свою чергу відбувається через природу громадських процесів, які мають хвилеподібну властивість: радикальна активність, зниження активності на тлі позірних реформ, пасивний період (апатія, депресія і небажання соціальної роботи) і знову вибухоподібна активність.

Природа громадської активності та суть правлячого класу

Українська громада не здатна до тривалої стратегічної соціальної роботи – швидко радикалізується, швидко розчаровується і впадає в сплячку до наступної, такої ж несподіваної і швидкої радикалізації. Мотивації ж правлячого класу до влади та багатства – теж нестратегічні, але діють постійно. На них Заходу та Росії спиратися легше, бо ними легше маніпулювати, їх легше купувати.

Така хвилеподібна властивість соціальної активності української громади зумовлена фронтирним характером країни. Українська громада постійно перебуває під тиском як зовнішнього примусу, так і внутрішньої експлуатації. Тобто на пряму боротьбу українська громада піднімається, коли надто велика загроза для її існування виникає. Сам по собі внутрішні примус, здирництво та тиск не є мотиваціями для спротиву громади.

Тобто для фронтирної країни внутрішній тиск (щоденна експлуатація, здирництво за інфраструктурні послуги, мародерство в сфері соціальних та безпекових послуг, приниження в повсякденній політиці) не є самі по собі причиною протесту. Все це стає причиною лише тоді, коли цей тиск починають використовувати зовнішні сили (коли підкуплений правлячий клас стає на бік окупантів, коли окупанти повністю підкорюють собі політичну владу та забирають надто багато матеріального багатства країни і т.д.)

Відтак фронтирна країна у внутрішній політиці виявляється повністю залежною від зовнішньополітичних процесів, а її правлячий клас, час від часу винищуваний під час геополітичних і водночас хронополітичних розривів, неспроможний протистояти цим процесам мотиваційно, інтелектуально та моральним чином.

В ХХ столітті Україна декілька разів потрапляла у серйозний хронополітичний розрив між Росією, Польщею та Німеччиною. І є принципова різниця України та інших країн протягом першої половини ХХ століття. В цей період в Україні постійно і неперервно знищувався власний правлячий клас. І Росія, і Польща, і Німеччина мали періоди протягом першої половини ХХ століття на відновлення своїх правлячих класів, які встигали відтворитися демографічно та повернути втрачені традиції інтелектуалізму та стратегічності.

«Петлюрівщина» та «Волинська різня» є прямим наслідком колоніальних політик Німеччини, Польщі та Росії щодо України. Це фактично реакція громадянської історичної рефлекторності на повсюдну колоніальну зовнішню політику щодо України. Коли правлячий клас постійно знищується, громада робить дуже прості речі – фізично знищує окупантів.

«Петлюрівщина» та «Волинська різня» це рішення української громади без суттєвого впливу українського правлячого класу, який кожного разу не мав ані критичного демографічного об’єму, ані достатньої інтелектуальної потуги, ані бодай якоїсь стратегічної спроможності.

Українська незалежність це продукт роботи української еліти, яка встигла відновитися у 60-ті роки ХХ століття. Але відсутність тяглих традицій інтелектуалізму та стратегічності не дозволив українській еліті закріпитися на рівні інститутів та освоїти компетенції володіння багатством.

Драма правлячого класу в Україні

Ольга Михайлова у своїй статті «Еволюція владарювання» показує чотири типи владних еліт з точки зору їх ставлення до громади: «хижаки», «паразити», «пастирі» та «еліти рівня Бог».

У наших з нею дискусіях ми розглядали різних зайд на українську територію, які окуповували її частини. Найближче до рівня «пастир» щодо України були: чехословацьке панування на Закарпатті та австрійське панування на Західній Україні. А решта все – то «паразити» та «хижаки». Жодної спроби чи позірного намагання вийти на рівень Бога ніхто з українських окупантів ніколи не робив.

Серед окупантів в Україні не було жодного правлячого класу, який би декларував хоч б рівень «пастирів», як це робили британські джентльмени вустами Редьярда Кіплінга. (У буквальному перекладі «Тягар білих» Є.Сверстюка втрачається чи розмивається той культурно реконструйований зміст, який є у перекладі В.Топорова – «презирство рідної держави та злоба пастви» – «The blame of those ye better; The hate of those ye guard»).

Але навіть серед «паразитів» та «хижаків» є історичні особливості, які потрібно розглядати та досліджувати дуже серйозно.

Перша історична особливість – це цивілізаційна позиція Росія щодо колонізованих народів. Дивна річ – сьогодні росіян українці ненавидять набагато більше, ніж тих же німців, які двічі воювали в Україні, чи поляків, яких різали на Волині в минулому столітті. Чому так?

Причина, потрібно думати, в тому, що війна це річ погана, але зрозуміла. Той, хто йде війною, виступає в процесі війни як «хижак». Але той, хто позірно претендує на рівень «пастора», хай навіть він є «паразитом», не має права ставати «хижаком», бо втрачає сенс вся схема.

Зараз схема російського імперіалізму в публічній комунікації реконструюється зі шматочків – щось з фільму «Вінчання зі смертю», щось з фільму «Гіркі жнива». Але найбільше матеріалу для реконструкції знаходиться вже в новітніх українських дослідженнях, проте це вже для тих, хто цікавиться.

Ця схема – «хижак» в подобі «пастиря». Суть схеми – вести таємну війну проти найбільш пасіонарних та інтелектуальних представників поневолених народів: масово вбивати цих протестувальників, зачищати свідків цих убивств, а потім зачищати тих, хто зачищав свідків.

Тобто якщо німці відкрито вчиняли геноцид і відкрито каялися за свої злочини, то росіяни здійснювали масові убивства таємно і не бажають каятися і досі. Росіяни знищували сліди масових убивств в Україні настільки старанно, що історики досі дивуються демографічним провалам в Україні протягом всього ХХ століття.

Україні потрібно переглядати концепт Другої світової війни в контексті виокремлення особливого її змісту для України – Антиколоніальної війни України проти Росії, Німеччини та Польщі. Тільки так нам вдасться концептуально відстояти наших героїв та наші жертви. Тільки так нам вдасться осмислити традицію Української революції (1914-2017) через проект військового опору від Коновальця (ОУН, УПА) і аж до нинішньої війни з Росією, конфліктної взаємодії з Польщею та союзу з Німеччиною.

Все це можна було б списати на історичне минуле, якби не повторення цієї схеми протягом нинішньої війни Росії в Україні – «нас там немає». Це та ж сама схема «хижак» в подобі «пастиря».

Друга історична особливість – це позиція власного правлячого класу України. Герої-дисиденти «шістдесятники» – зовсім не рівня нинішнім представникам правлячого класу в Україні. Інтелектуали, патріоти та здатні до самопожертви тоді і невігласи, зрадники та здирники і хабарники зараз. Чому так сталося? Чому еліта 60-их за півстоліття скурвилась до статусу нинішнього правлячого класу, який чи то «паразит», чи то «хижак», але аж ніяк не «пастир»?

Візьмемо лише один нездоланний та ніяк некоментований в олігархічних ЗМІ факт: станом на середину 2017-го року рівень олігархічних боргів державі та українській громаді вчетверо більший, ніж Україна просить у МВФ. Тобто олігархи через законні та незаконні преференції вкрали у України 40 млрд. доларів, в той час як сума траншів МВФ, які Уряд України розраховує залучити від МВФ до 2019-го року, становить 9,9 млрд. доларів.

Тобто в Україні відбувається широкомасштабна афера – власний правлячий клас обкрадає громаду та державу. Причому через різні фінансові механізми ці борги двічі вішаються на бюджет: по-перше, як борги власне їх здебільшого системних та інфраструктурних підприємств, яких вони позбуваються шляхом націоналізації, банкрутства чи прямого дофінансування НБУ, по-друге, як борги власне МВФ за транші на фінансування поточних бюджетних видатків, оскільки перетік фінансів з держбюджету до олігархів спричиняє фінансовий дефіцит.

В багатьох статтях в Україні сьогодні можна знайти думку, що олігархи чи корупція державних чиновників більш страшніші для України, ніж навіть зовнішній загарбник. Але давайте згадаємо основну причину протестів фронтирної України – внутрішній фактор тиску має стати зовнішнім фактором тиску. Ані держава, ані самі олігархи неспроможні обслуговувати борги олігархів. Цих боргів можна позбутися за різними схемами – починаючи від викупу Росією боргів олігархів через треті руки чи шляхом здачі олігархами українських активів Росії через посередників, хай навіть це будуть західні посередники.

Така логіка економіки і ніяких сентиментів тут немає.

Інститут стратегічних досліджень мовчить з цього приводу, РНБО ніяких проблем не бачить, олігархічні ЗМІ замовчують сам факт. Громада тільки лається і кричить «зрада!» Але в публічній комунікації рішення не тільки немає, воно навіть не шукається.

Достойний рівень протистояння «хижакам» це звичайно «пастир» для «пастви». Але коли власний «пастир» теж «хижак», вибору у «пастви» не лишається.

Ситуація в Україні все більше прямує до «петлюрівщини» чи «Волинської різні».

Тобто вибір негативного сценарію завжди робиться пасивним чином – на позитивний всезагальний сценарій немає соціальної енергетики у громади та немає мотивацій у правлячого класу.

Позитивний сценарій, що пропонується експертами, журналістами та публічними інтелектуалами, не отримує поки що дієвої громадської підтримки.

Ще раз і вкотре повторюю. Конституанта від громади та цикл 3 перевиборів (щодва або щотри роки) Президента та Парламенту на перехідний період – єдиний позитивний мирний сценарій для України. Інші сценарії в тій чи іншій мірі є негативними.

Джерело: УП