Модернізація України як впихування невпихуванного

В світлі реформ сучукрпреза найбільш вагомою виглядає дозвіл на продаж землі. В першу чергу тому, що ця «рехворма» не вимагає від нього жодного конструктиву, а також будь-якого розумового чи фізичного напруження: розпродати землю – це не з корупцією боротися, скажімо, тут «ломать – не строить».

Зрозуміло також, чиї інтереси тут за чим стоять, так що це мало цікаве для аналізу.

А цікавими є стратегічні наслідки такого «прориву».

Більшість експертів, вихованих на грантах відповідних держав та вивчених у вишах цих держав, вважають, що ринок землі в Україні притягне щедрий дощ інвестицій, а інвестиції, особливо іноземні – це шлях до заможності та багатства, культурності та процвітання.

Однак слід зауважити, що будь-які стратегічні інвестиції – це, насамперед, відповідні правила гри. Що у випадку «земельного питання», що в стартапи чи інфраструктурні проекти – це все вимагає певного бізнесового середовища з певними рамковими умовами. Як то: недоторканність приватної власності, безумовне дотримання законів, виконання міжнародних зобов’язань і т.п. А насамперед – певний інтегральний рівень інтенсивності праці та взаємозв’язок між цим рівнем та загальним добробутом людини.

Іншими словами: інвестиції йдуть туди, де люди працюють в поті чола, забезпечують відповідний рівень професіоналізму та лояльності, рахують кожну копійку й загалом зневажають всілякого роду хитрунів та, особливо, паразитів. Виявляючи таким чином свою повагу капіталу-працедавцю.

Саме так: в психології сучасних «цивілізованих» країн, особливо – «азіатських тигрів» – працю дає не «трудящий», а той, кого в Україні завжди вважали «експлуататором». Той, хто наживається на праці інших, весь час збільшуючи розрив між собою й тими, чиєю працею забезпечується його добробут.

В цій психології, традиційно, термін «простий народ» вживається для означення соціальних низів, малокомпетентних і малокорисних для суспільства, а «людина з народу» – це синонім невдахи, простака, неспроможного самостійно вижити та залежного від ласки працедавця. І в будь-якому випадку: думка цього простака ніяк не визнається авторитетною при вирішенні якої-небудь актуальної проблеми.

В «цивілізованих» країнах право авторитетного публічного обговорення суспільних проблем зарезервоване за тими, хто може ці проблеми вирішувати, а не за тими, хто їх породжує.

Відповідно, там основним системоутворюючим фактором виступають аристократи – ті, хто краще за інших здатен організовувати та провадити «простий народ», чи то в сфері політики, чи то в бізнесі, чи то в науці.

В Україні ніколи не було своєї аристократії, відповідно – ніколи не було ні державної еліти, ні продуктивного та потужного бізнесового середовища, ані, тим більше – національної науки. В Україні основну масу населення становив «простий народ» зі своїми простими забаганками та проблемами, і мало того, що він завжди домінував чисельно – він ще й завжди придушував всі аристократичні потуги що-небудь тут змінити в стилі класичної західної цивілізації.

В цивілізованих країнах рівень суспільної віддачі громадянина відбивається на його доході, соціальному статусі та повазі співгромадян прямо пропорційно, а в Україні – навпаки. Це так само дійсне і для «аристократії золотих мішків», яку там вважають опорою суспільства, а в Україні – паразитами.

І це – генетичне, його неможливо змінити.

Така ментальність – не пережиток совка, не відсутність розуміння чого-небудь, навпаки – українці дуже добре розуміють все, що стосується їхніх інтересів.

Для того, щоб мати успіх в капіталістичному суспільстві, потрібно бути активним, підприємливим та агресивним. В українців подібні риси трапляються лише як виняток. В силу чого українці ніде не виявляють себе як вдалі бізнесмени – ні там, ні тут.

І це – генетичне. Це ще раз потрібно підкреслити, щоб збагнути, чому ні гранти, ні «соросята», ні щедра допомога Заходу, ні прожектерства чергових презів не здатні не те що «відродити» українську економіку, але й просто зупинити процеси занепаду.

Нікого не дивує, що, скажімо, талановитий шахіст обов’язково потрапить в лузери, якщо намагатиметься протистояти на рингу професійному боксеру, й те саме станеться з боксером, якщо він намагатиметься переграти професійного шахіста в шахи.

Але всі чомусь дуже чудуються з приводу безпросвітного неуспіху «найталановитішого, найрозумнішого та найпрацьовитішого народу у світі» там, де в цього народу нема жодних природніх талантів. І, якщо нема на кого звалити, – валять все на власну «владу» чи заморських «імперіалістів», а найкраще – на «східного сусіда».

Ні, все значно простіше: «нечего на зеркало пенять, коли рожа крива».

Всі уряди, які виводили свої країни з третього в перший світ, робили це жорстко, криваво і всупереч інтересам, як мінімум, значної частини своїх громадян. Без лояльної самовіданності іншої частини своїх громадян це було б в принципі неможливо.

Однак самовіданність тих, що підтримували жорстку політику «влади», базувалася не на пустому місці – ці люди бачили для себе в діях влади власну перспективу, розуміли, що реформи відкриють їм шлях до власної самореалізації, що прогнозовані зміни розширять, насамперед, їхні власні можливості. В тих, що підтримували жорсткі переходи від традиційного коротання життєвого часу до динамічного та виснажливого життя в умовах модерного цивілізованого суспільства, затиснутого в суворі рамки ненастанного використання кожної копійки, кожної секунди, були генетично закладені потенції до продуктивного життя в умовах такого суспільства.

Відповідно, ті країни, які бурхливо розвивалися, просто приводили у відповідність генетичний потенціал своїх народів з можливостями актуального науково-технічного прогресу.

Ті ж корейці завжди славилися своєю працелюбністю й не те що навіть наполегливістю, а пристрасністю у досягненні мети, що межувала з жертовністю. Корейська жорсткість та дисциплінованість – загальновідомі. Свої ж продуктивні риси вони виявляли завжди – і в середні віки, і в часи японської окупації. Ті самі риси, хоча і в деяких варіаціях, були присутніми і в японців, і в китайців.

І коли в них виник шанс застосувати свої національні переваги в міжнародній конкуренції – ці народи негайно цим шансом скористалися.

А ті народи, в яких подібних рис не було, як ті ж жителі Індонезії, скажімо, чи аборигени Південної Африки – і сьогодні сидять на узбіччі, клянуть експлуататорів та чекають на допомогу «світового співтовариства», паралельно його щиро ненавидячи.

Отже, будь-які інвестиції, лібералізація, вільні ринки й т.п. – це, насамперед, відповідні правила гри, якщо їх не впровадити – жодні інвестиції не прийдуть, від чого від усіх реформ не буде жодної користі. А прийшовши, сильні світу цього вже самі диктуватимуть свої умови.

В цьому сенсі всякі популістичні обіцянки про «обмеження продажу іноземцям» вартують того самого, що запевнення базарного шахрая про виключно високі якості реалізовуваного ним ширнепотребу.

В країні, де контрабандисти вільно їздять на незареєстрованих автах, і ще й насильством примушують «владу» легалізувати це (у світі безпрецедентно, якщо хтось не в курсі), де злочинців призначають, а врожай збирають ті, хто не сіяв, питання того, кому реально належатиме земля, вирішиться дуже швидко й безпроблемно на користь тих, кому обіцялися це заборонити.

Однак нас цікавить не лише земля, вірніше – нас, за великим рахунком, не цікавить земля, бо це в даному випадку всього лише один з видів товару, а нас, як людей знайомих з соціально-економічними процесами, цікавить саме суспільний ефект від всього цього.

А цей ефект буде дуже простий: в країні, де 90% населення володіє нижчесередніми здібностями до капіталістичних стосунків, впровадження цих стосунків викличе деградацію цього населення.

Отже: якщо не забезпечити домінування капіталу – то інвестицій не буде, як на Кубі чи в Північній Кореї. Якщо забезпечити – то не буде того благоденства, на яке розраховують гранто-реформатори.

Так, ВВП зросте. Він навіть може значно зрости. Відсотків на двадцять за двадцять років. До Польщі Україна ніколи не добереться, але якщо за двадцять наступних років в Україні хтось доб’ється двозначних відсотків зростання економіки – це буде великий успіх.

Так, відповідно зростуть доходи українців. Тих, хто себе знайде в новій системі. Таких буде менша частина населення, й більшість з них будуть не зовсім українцями, але загалом, в «середній температурі по лікарні», зростання доходів таки матиме місце.

Радикально зростуть ціни. Просто тому, що вони завжди зростають, коли в Україні пожвавлюється економіка. Власне, левова частка зростання ВВП в Україні – це зростання доходів в торгівлі внаслідок зростання цін. І ще й тому, що оформляться вищі кола «еліти», попит яких диктуватиме рівень цін, а решта населення, в силу своєї непродуктивності, не зможе створити платоспроможний попит на якісні товари вище їхньої собівартості.

Відповідно, притік інвестицій в Україну значно погіршить життя більшості її населення, на фоні формального покращення економічних показників.

Чому ж так?

Причину цього я вже окреслював в статті «Жорстка незворотність еволюції«, вона є проблемою загальносвітовою: прогрес наук та технологій не лише різко збільшує економічні можливості людства, але й підвищує вимоги до робочої сили, середньостатистичний генетичний потенціал якої, на противагу, в силу об’єктивних, чисто біологічних законів, невпинно погіршується.

Таким чином формується ситуація, коли скористатися найновішими технологіями можуть, в принципі, лише відсотків 10 людства. І українці – не серед найбільш обдарованих в цьому сенсі народів.

В цивілізаційній парадигмі, де доходи індивіда визначаються його економічною діяльністю, а успіх у цій діяльності обмежується його природнім потенціалом, ця ситуація зумовлює лише наростання майнової нерівності.

Свого часу шалений притік іноземних інвестицій в Україну вже мав місце. Це сталося в другій половині ХІХ ст. та призвело до необхідності жорсткої політики зі зламу традиційного устрою життя. Що, в свою чергу, спричинило 1917 рік (для розуміння тодішніх настроїв «простого народу» варто докладно ознайомитися з історичними фактами та працями тодішніх діячів, а не слухатися сучасних заморських «експертів», щоб не виникало міфів про те, що соціалізм і комунізм в Україну занесли зі Сходу, а противниками НЕПу були виключно московські комуністи).

Друга спроба сталася вже в 1920-30 роках у вигляді сталінської індустріалізації. Іноземні інвестиції тоді переходили у власність Радянської держави, але взаємовідносини людини та техніки підкорялися згаданим вище об’єктивним законам. Мавпа з гранатою – вона і в Африці мавпа з гранатою (ключові слова в Google: «кадры решают все»).

Обидва ці періоди відзначені дуже кривавими подіями, як, втім, і всі подібні періоди в історії всіх інших держав. Адже тягнули за собою докорінне переформатування соціального устрою з усіма відповідними впливами на долі окремих громадян.

Специфікою України було відчутне падіння життєвого рівня її населення чи, принаймні, рівня його задоволеності життям в кожному згаданому випадку. Саме в силу того, що вихід на вищий рівень стосунків не мав опори на генетичний потенціал населення, й відчутна його частина ставала просто зайвою, а решта – мусіла виходити з зони комфорту.

Це теж не є чимось унікальним: свого часу бурхливий економічний розвиток на основі іноземних інвестицій призвів до революції на Кубі та падіння апартеїду в ПАР. І в обидвох цих країнах результатом було падіння рівня економіки до рівня природніх потенцій населення – і кубинцям, і чорним жителям ПАР значно комфортніше стало жити у відносній бідності, але при цьому не надто напружуючись в боротьбі за виживання з більш природньо обдарованими до капіталізму «цивілізаторами».

Тому єдиним прогнозованим наслідком зусиль з приведення України до «європейських стандартів» буде або нова соціалістична революція та консервація комфортних для «щирого українця» умов «не бий лежачого», або виведення на маргінес та вимирання автохтонного населення без такої, й природнє заміщення його прийшлими народами із відповідною зміною генетичного потенціалу.

Очевидно, що навіть найбільші українські патріотки віддадуть перевагу палким парубкам з хорошими доходами, але без «щирого» українського родоводу, перед «щирим» українцем, але без засобів до життя.

Чи можливо відвернути таке майбутнє, заборонивши продаж землі, скажімо, та встановивши перешкоди для інвазії іноземних інвестицій?

Практично – ні.

Еволюція етнічних генотипів – це природній процес. Без нього людство застрягло б в печерному віці. І основним способом її реалізації є витіснення примітивніших генотипів більш досконалими.

Людство невпинно розвивається, і якщо на шляху цього процесу стають якісь окремі маргінальні групи – процес їх чавить, як комбайн – гнізда перепілок.

Свого часу цей об’єктивний процес розчавив навіть таку країну як Німеччина.

Можна, звичайно, оголосити Україну заповідником для українців, але така ідея є мало перспективною насамперед тому, що українці самі вірять у створений ними ж міф про «велику європейську націю», й навряд чи добровільно згодяться визнати себе неповносправними аборигенами. А ще й тому, що нація такої чисельності на території такого розміру в ролі червонокнижного автохтона буде першим прецедентом в історії, і юридичне визнання цього вимагатиме більше ресурсів, ніж ООН наразі згодна надати.

Хоча, в реальності, це вже давно доконаний факт: сучасна Україна, при всьому своєму занепаді та фундаментальній деіндустріалізації, в принципі є неспроможною вижити без допомоги, прямої чи у вигляді заробітчанських грошей, світового співтовариства. Якщо відкинути цей ресурс, а також взяти до уваги невідтворюваний знос енергетичних, інфраструктурних, природніх та всіх інших потужностей, які українці самостійно відбудувати не можуть в принципі; а тим більше – прогресуюче вимирання населення при негативному дрейфі генів – то стане очевидним, що актуальна «криза» – це, насправді, вершина національного розквіту.

З чого й потрібно виходити усім, хто мріє про побудову якогось перспективного суспільства…