Ми всі -«укропи»? Чи таки українці?

Кожну війну породжує і живить ненависть між ворогами, і ця ненависть завжди виявляється в специфічних, переважно образливих назвах і словесних зворотах,

що ними супротивники характеризують один одного. Такі слова становлять важливий компонент «мови ненависті».

Не стала винятком у цьому плані й російсько-українська війна 2014-2015 років. Одночасно з її початком у середовищі сторін протистояння виникли образливі назви представників ворожого табору: з боку патріотичних сил – це «рашисти», «се(є)пари», «тери», «лугандони», «ватники»,«колоради» з боку російсько-сепаратистських банд – «майдауни», «нацики», «укри», «укропи» (останній вживається найчастіше в усному мовленні й на сайтах сепаратистів).

Як уже відзначалося, новостворені пейоративи (іронічні, зневажливі назви – лат.) «укри», «укропи» за своїм значенням певною мірою відрізняються від традиційного «хахли», що пов’язане з деякими змінами в сприйнятті української нації російсько-імперським колективним несвідомим, які трапилися в процесі поточної війни.

У свідомості росіян слово «хахол» асоціюється з таким собі етнічно неповноцінним типом зі смішною мовою, яка створює у них враження перекрученої російської. Хахол – тупуватий простак, хоча й хитрун, позбавлений почуття власної гідності. Він ідеально надається на роль блазня, здатний безкінечно терпіти глузування –і ніколи не ображається, бо є боягузом і захланником — усе стерпить заради матеріальної вигоди. Еталон такого хахла для росіянина – відомий сценічний персонаж Тарапунька.

Проте, коли цей Тарапунька у запеклих боях з агресором перетворюється на «кіборга», коли він героїчно захищає свою землю, міцно дає по зубах московській наволочі – називати його хахлом уже якось не випадає, бо цей колись безхребетний, безнаціональний хахол набув виразних національних рис українця – захисника своєї Батьківщини – України. Тому й глумливе ймення його («укр», «укроп») було утворене вже від офіційної назви його національності – «українець».

Зіграло тут свою роль і протиставлення сепаратистами себе решті України та її громадянам, серед яких є люди різного національного походження – українці, росіяни, молдавани, білоруси тощо, і які визнають законною чинну владу та поділяють ідеї унітарної соборної суверенної української держави.

Пейоратив «укроп» має додаткову негативну конотацію, оскільки викликає в свідомості російськомовних асоціацію з омонімічною назвою городньої рослини, а значення цієї рослини в побуті є доволі — таки тривіальним, навіть, можна сказати, нікчемним у порівнянням з основними городніми культурами (картоплею, огірками, помідорами тощо). Ця «нікчемність», малозначущість кропу як рослини посилює семантичну складову зверхності й зневаги, закладену вже в самому факті вживання ворогом пейоратива «укроп».

Найкумедніше, що створений в середовищі сепаратистів і російських окупантів образливий неологізм «укроп» припав до душі й нашим краянам по цей бік фронту. Навперейми «укропами» називають себе й інформаційні агенції, і депутатські об’єднання в парламенті, й арт-фестивалі , й окремі журналісти , а співочий гурт «Гайдамаки» записав кліп на пісню «Укроп», рефреном у якій звучать слова: «Ми всі — укропи». В усіх цих випадках слово «укроп» розшифровують як «український опір» або «українська опозиція».

І все б воно нічого, якби не оте хохляцьке відчуття меншовартості, вторинності, недоумкуватість, креативна безпорадність та лакейське запобігання перед чужинцем, затавроване ще геніальним Тарасом:

«…Німець скаже: «Ви моголи».

Моголи! Моголи!…»

Так і тут:

Сепар скаже: «Ви укропи».

• Укропи! Укропи!

Але хахол не був би хахлом, якби в своєму самоприниженні перед окупантом не намагався дійти до країніх меж, до абсурду. Недарма складено прислів’я, що коли в Москві стрижуть нігті, у Києві ріжуть пальці.

Маю на увазі шеврони із зображенням кущика кропу, створені в Україні, які дехто з прихильників «українського опору» чи «української опозиції», очевидно, сприймають як власний символ.

З кумедним ентузіазмом демонструють ці шеврони і Президент П.Порошенко, і волонтери, а добровольці з батальйону «Донбас» (може, й інших, не знаю) носять їх на рукавах своїх одностроїв.

Як побачимо далі, аматори цього символу мають дуже мало спільного з українською мовою й національною українською культурою. Адже абревіатура «укроп» співзвучна з російською назвою рослини («укроп»), яка по-українському називається «кріп», і в контексті української мови в своєму звучанні нічого спільного не має з «укропом» як рухом опору . Це є свідченням певної амбівалентності, роздвоєності свідомості прихильників «укропної» самоназви, що характерне, на жаль, для російськомовних українців.

По-друге, у традиційній українській символіці кріп відсутній, будучи рослиною в естетичному плані абсолютно невиразною, нікчемною.

Традиційним символом боротьби за українську незалежність є популярний у національному фольклорі, естетично насичений образ червоної калини, використаний, зокрема, у відомій стрілецькій пісні-гімні «Ой, у лузі червона калина».

Є ще чимало інших опоетизованих народною художньою традицією рослинних символів, що вже протягом століть служать естетичним ідеалом для українців. Це – дуб, сосна, верба, вишня, тополя, барвінок, мальви, чорнобривці, рута, материнка, братки тощо.

А тепер порівняйте кріп з цими вишуканими народними символами і скажіть, символом чого він міг би бути? Мужності, стійкості, твердості, витривалості, як дуб? Краси, гармонії кольорів, як калина в пору цвітіння й узимку, струнка тополя чи сосна, тендітні мальви й чорнобривці?

Відповідь очевидна, як очевидним є й те, що обрати собі за символ кріп могли люди естетично сліпі й далекі від українських національних традицій.

Або ще одне порівняння. Символом охоронців рідної землі, славних лицарів Війська Запорозького був войовничий козак з мушкетом, а символом сучасних охоронців України, що з таким самим завзяттям, як і козаки, боронять рідну землю й проливають за неї свою кров, є…крислата парасолька кропу, непоказна городня рослина, майже бур’ян. Відчуваєте різницю?

Тому ідеологам «українського опору» треба було б добре подумати, яку символіку обирати для одностроїв захисників Вітчизни – традиційну національну чи безбарвно-штучну, неоковирну та ще й створену за асоціацією з образливим, російським за походженням прізвиськом українців.

…На одному із сепаратистських форумів я надибав ще й на таку зневажливу назву українців, що являє собою подовжену лексичну форму «укропа» — «укропітек» (від гр. «пітекос» — мавпа).

Боюся тепер, щоб не знайшлися «патріоти», які й це слово захотіли б змавпувати та переосмислити на кшталт «українського опору».

Гадаєте, тут уже зась щось утнути? Не скажіть! Ось, наприклад, один із варіантів. Оскільки слово «пітек» співзвучне із гуцульським діалектним словом «петик», що означає поясну шкіряну хутрову безрукавку, хтось із «укропів»міг би, не дай, Боже, запропонувати називати «укропітеками» добровольців із Західної України, а на шевронах їхніх одностроїв зображати шимпанзе у вишиванках і петиках .

Якщо ж уже без жартів повести далі мову про український дух національного опору, то не можна не оминути й такої дражливої теми, як використання російських матюків у протестній риториці.

Маю на увазі, передусім, слоган «Путін – х…ло», що часто можна почути на мітингах і демонстраціях, переважно в Центральній та Південно-Східній Україні, які сильно постраждали від російщення. Не можна стримати почуттів суму й огиди, коли бачиш, як українці, старі й молоді, чоловіки й жінки, ведучи за руку дітей, хором співають матірну пісню. Звичайно, Путін – погань, але хіба немає українських слів для осуду його ганебних учинків, що ми мусимо послуговуватися люмпенськими «кричалками» наших зденаціоналізованих співгромадян?

Те саме стосується й абревіатури «ПТН –ПНХ», яка багатьом нашим співвітчизникам видається дотепною, хоча вона не має нічого спільного з українською культурою, є цинічною й образливою для українців. Згоден, вона, як і згадана вище матірна «кричалка», може подобатися позбавленим національного коріння «укропам» на ймення «какаяразница», українцям же –ніколи.

Тож вільно Президентові, « Гайдамакам» та іншим «укропам» тішитися із цієї принизливої самоназви, ми ж несімо й далі у віки неспотворене горде ймення «українець», будьмо вірними нашим одвічним традиціям і швидше вичавлюймо із себе раба-малороса, бо світ поважає не рабів, а панів власної долі.