Легкий складний формат КДКД

Створити дискусійний клуб, або, радше, проголосити його відкриття – справа честі кожної інституції з суспільними амбіціями. Достатньо лише мати у своєму розпорядженні приміщення і, який не є, адмінресурс. А ще світські знайомства. Адже аудиторія прагне бути там, де є селебріті і – частування.

Чекайте, а дискусія, можливість висловитись і бути почутим, відчуття розуміння і ліктя? А примара істини, що народжується в суперечці? Щиро кажучі, така мотивація трапляється набагато рідше, ніж презентація чергового клубу. Вона взагалі рідкісна, в усі часи.

Заснування: перший призов

Презентаційний формат протипоказний пошуку істини. Це було усвідомлено на початках роботи Київського Дискусійного Клубу Дилетантів (КДКД). Тоді засновники взяли як стиль, як формат відмову від публічності. Відеозйомка засідань тут заборонена. Запрошення не передбачає додаткових шансів потрапити «в телевізор».

Ключовим в ухваленні цього рішення було спостереження, що публічність вбиває щирість (принаймні в тих, хто має випрацьовану соціальну роль). А без щирості дійти неочікуваних висновків неможливо. Якщо ж зараннє знати усі висновки, навіщо починати? Завдання самоствердження до уваги не беремо: засновники і промоутери КДКД не зацікавлені у ньому. Тому навіть у цій статті не будуть названі всі імена.

Але неможливо оминути ім’я Володимира Нікітіна, відомого також як «Африканович» (завдяки доволі екзотичному по-батькові). Доктор культурології, Президент українського педагогічного клубу, аналітик, один з відомих методологів всерадянського методологічного руху, автор поетичних збірок і, до всього, науковий керівник КДКД і засновник проекту FFF.

До нього звернувся вісім років тому Валерій Вакарюк, що й став на довгі роки організатором і модератором клубних зустрічей. Для нього неприйнятним був моторошний інтелектуальний застій в Україні. До їхнього, з Африкановичем, задуму приєднався і філософ Сергій Дацюк, блискучий філософський талант якого невіддільний від таланту полемічного. Сергію Аркадієвичу формат дискусійного клубу був близький, за досвідом зборів з однокурсниками-філософами. Серед тих однокурсників чимало «вибилось в люди» – від винахідника андрогін-аналізу Назіпа Хамітова до нинішнього директора Інституту Національних стратегій Андрія Єрмолаєва. Чимало філософів, відтак, поповнили лави щойно створеного КДКД.

Пізніше підтримати задум вирішили учасники Топ-Клубу – української спільноти управлінців і менеджерів. Зокрема, голова Топ-Клубу Сергій Роголь надав власні ресурси не лише для зборів Клубу дилетантів, але й для запрошень цікавих іноземних доповідачів. Така доброчинність зробила можливою організацію приїзду до Києва кількох доволі визначних інтелектуалів з-за кордону.

Дилетанти і авторитети

Тоді в Києві ще не розквітла мода на дискусійні клуби. До речі, генеза кількох з них веде відлік від КДКД, хоч цей клуб ніколи не прагнув бути на видноті. Але й не ховався: ніякої конспірології! Доводячи це, відразу розкриємо таємничий зміст назви: Київський Дискусійний Клуб Дилетантів. Чому дилетантів? Бо тут до розгляду завжди бралися ті питання, по яким взагалі нема професіоналів. До того ж найцікавіше було подивитсь на звичне з незвичних кутов зору. Звідси й дилетантизм, як алегорія безпосередності. Між іншим, найреволюційніші наукові відкриття були здійснені саме дилетантами, бо вони мали свободу від усталених доктрин, на відміну від професіоналів. Парадокс: ядро КДКД завжди складали саме професіонали, переважно з гуманітарної сфери: науковці, аналітики, викладачі, журналісти. Останнім часом коло учасників розширилося й дещо демократизувалося, долучилися студенти, блогери.

Кожен учасник має можливість заявити свою тему до загального розгляду. Але він попереджений (на досвіді!), що сприйняття не буде поблажливим. Буває, й поважні запрошені доповідачі наражаються на жорстку критику, як от заступник директора Інституту філософії Російської АН Олег Генисаретський, що спеціально приїхав з Москви на запрошення клубу у червні 2011. Але Клуб дилетантів тоді перетворився на справжній бойцівський клуб, при всій повазі до гостя, високочолого мистецтвознавця й методолога. Не менш завзато полемізували «дилетанти» і з філософом Гейдаром Джемалем, рік перед тим. В результаті дискусія стала основою для тексту, що конкурував за звання найінтелектуальнішої статті Росії 2010 року.

Вітчизняні науковці частіше стають лекторами КДКД: доповіді тут читали Вадим Менжулін, Євген Головаха, Любов Бевзенко, Наталія Шульга, Анатолій Ішмуратов, Лариса Гармаш, Назіп Хамітов. Виступали на КДКД відомі вітчизняні полемісти й публіцисти Густав Водічка, Ігор Гаркавенко, Дмитро Видрін, Олег Покальчук. Навіть особи духовного сану – протоієрей Олег (Мельничук) та буддійський лама Ачарья Гонбо Дордже. І, звичайно, періодично КДКД слухає доповіді засновників клубу, які виявляються найбільш популярними (про це свідчать показники відвідуваності). Перебіг зустрічі зазвичай такий: доповідь, питання, згодом дискусія і співдоповіді. Зрештою, це класичний сценарій вченого засідання. Відкриті семінари в Інституті філософії проходять так само. Хіба можливості паралельно випити чаю чи кави там нема.

Тяглість традицій

Днями КДКД буде святкувати своє 10-річчя. Це поважний вік для клубу. За ці роки відбулося 198 засідань, а було б і більше, якби не перерви у його роботі. Від започаткування КДКД лишився незмінним час зібрань (кожний другий вівторок, о 19.00). Новини клубу можна дізнаватися на блозі КДКД у Живому журналі  або на групі у Фейсбуці. Там же можна знайти докладні репортажі з усіх засідань за останні три роки. Між іншим, робота клубу від початку фіксується в записах, і майже всі вони розшифровані. Це величезний архів.

Тяглість традицій клубу забезпечується характерним інтелектуальним дискурсом і випрацьованими принципами. Формулювання цього дискурсу веде початок від заснування клубу у 2003 році згадуваною групою осіб, що мали стосунок до гуманітарних і соціальних технологій. Для них це був не лише фах: кожен з них шукав свої шляхи осмислення засад людського співжиття. Таке осмислення відбувалось на перетині інтелектуальних трендів сучасности й особистісного, екзистенційного виміру. Адже перше без другого – пізнання і практика без переживання, гола функція, що може бути корисною як фах, але є недостатньою для самоусвідомлення і самовизначення.

А перебіг політичних подій підкидав щораз свіже пальне у топку самовизначення. Ейфорія Майдана з приводу демократичних перспектив України практично не зачепила КДКД: дехто з «дилетантів» мав досвід близької спрівпраці з командою Віктора Ющенка і, відтак, не мав підстав для оптимізму. Одним з принципів КДКД стала заборона на обговорення і оцінення актуального політичного моменту. Але майбутнє України тривожило. Доповідачі пропонували візії цього майбутнього, на кожному засіданні – іншого: ліберального, консервативного, тоталітарного, технологічного, православного, багатоустрійного. Сутнісне відокремлювалося від поточного, і лише сутнісне ставало темою дискусій. В їхньому перебізі консерватори отримували нове розуміння позицій прогресистів, запеклі ліберали втрачали свою запеклість.

Такі трансформації відбуваються не раптом – протягом років. Адже нашвидкоруч можна ухвалити лише просте рішення. А складний світ потребує рішень чимдалі складніших. Лише вони спроможні змінювати світ, а не гасла революцій, що виводять на політичну арену нових маніпуляторів.

Трохи історії

Далі від беззмістовної конкретики української політики, ближче до світових трендів, і глибше у сутність людського єства спрямовується з часом увага Клубу дилетантів. Протягом 2010 року рамочною для доповідей була тема «Конфлікти». Діапазон тлумачень – від доповіді священика про протистояння Бога і Денниці, до розгляду неперекладених іншомовних джерел з новітніших технологій ведення війн, й далі, до опису війн майбутнього, як у доповіді пітерського футуролога й військового теоретика Сергія Переслєгіна.

У 2011 відбувався розгляд теми «Самовизначення в сучасному світі». Велика спокуса відмахнутися від подібних проблематизацій в часи, коли постмодерн проголошує припустимим що завгодно, а нью-ейдж закликає визнати себе таким, як ти є. Аж тут раптом Володимир Африканович нагадує одвічний перебіг усвідомленого людського розвитку. Цей розвиток починається з ідентифікації з чимось зовнішнім, а далі драматично проходить через відторгнення і конфлікт (або не проходить, і повертається на вихідні позиції). Лише тоді настає час само-стійності і само-руху, тобто форм само-визначення. Одиниці з тих, хто самовизначився, підступають насамкінець до само-зречення…

Обрана як рамкова для 2012 року тема «Фіналізм» ледь не стала фатальною для самого КДКД: організаційна криза клубу співпала з фінансовою восени того року. Культурно-просвітницький Центр О. Прогнімака, де КДКД збирався довгий час, відмовив у прихистку. Насамкінець незмінний модератор Клубу Валерій Вакарюк заявив намір покинути Київ, і, відповідно, склав повноваження організатора. Відтак їх поділили між собою засновники Сергій Дацюк та Володимир Нікітін. Перш, ніж шукати фінансові ресурси, вони вирішили визначитися з принципами роботи КДКД. Ці випрацювані принципи звужували коло потенційних спонсорів, бо окреслювали межі, за які КДКД не мав вийти: категорична відмова ставати прибутковим підприємством або рупором якоїсь політичної сили. Ці принципи ніколи не були порушені в роботі КДКД, і в перспективі не можуть бути конвертовані в бонуси ані для одноклубників, ані для засновників.

Але інша проблема постала в межах самого клубу. Тут виокремилася «опозиція» — група, що наполягала на демократизації засад роботи КДКД. Йшлося про перехід до вільнішої тематизації, про відмову від критикованого лекторського формату, про змінну модерацію, але найголовніше – про рівноправ’я усіх членів у вирішенні стратегії роботи клубу. Засновники клубу такого підходу не сприйняли. Вони відстоювали своєрідний інтелектуальний авторитаризм: вважали, що носій рефлексивної позиції має повноваження керувати дискусією, на відміну від інших учасників дискусії, нехай навіть мислячих и компетентних. Установка клубної «опозиції» на демократизацію спонукала її до заснування іншого клубу – «Постінтелектуал». Його існування виявилось, на жаль, недостатньо довгим, аби зробити висновки щодо ефективності обраних засад.

А Клуб дилетантів, переживши добу суперечок і коливань, відродився. Свій внесок у це відродження зробив рух «Завтра» на чолі з Олександром Чубатенком. Новим модератором став Сергій Дацюк. Інший засновник – науковий керівник клубу Володимир Нікітін – зараз меншою мірою бере участь у роботі клубу, ніж раніше. Відчутнішою стає полемічна складова зустрічей Клубу. Ширшає аудиторія, зокрема та, що орієнтована на текстуальний доробок – на репортажі.

Сенс існування

Втім, розумні тексти (у світ) і усвідомлена позиція (для себе) не вичерпують сенсів існування такої спільности як Клуб дилетантів. З багатьох інших, виокремлюється сенс клубу як культурного феномену. Розуміємо культуру, звісно, не як мистецтво і творчість (хоч ця помилка є узвичаєною в Україні), а як зразки, еталони, норми. І мусимо нині визнати занепад культури риторики. А що вже казати про культуру мислення?

Політика, принаймні в демократичному форматі, має являти зразки ораторського мистецтва – та хіба у Франції, з її традиціями інтелектуалізму еліт, але не в Україні. Спосіб висловлювання і аргументації, трансльований телевізійними шоу, демонструє жахливе здрібнення зразків. В освітніх закладах забули вчити, як донести думку до аудиторії, як почути опонента, щоб влучно відповісти, як отримати задоволення від змістовної дискусії. А вона лише тоді стає змістовною, коли учасники володіють змістом, мовою, собою. Здавалося б, нездійсненна утопічна мрія?

Але на Клубі дилетантів змістовна дискусія таки час від часу трапляється. Дискусія стає живильним середовищем, в якому виникає специфічна форма людських взаємин – побудованих на комунікації різних позицій, на їхньому співвіднесенні. І не за рахунок поблажливої і байдужої толерації, а за рахунок ускладнення уявлень і формування відповідних мисленнєвих установок. Власне, це і є шлях, яким генеруються нові ідеї.