Контрплагіат

Боротьба з плагіатом повинна проходити за такими етапами: 1) публікація результатів розслідування, звернення до плагіатора та його наукового керівника / опонента з вимогою публічно відмовитися від наукових ступенів і вчених звань => 2) (у разі відмови) публікація вимоги до партії або організації, у якій працює плагіатор, дати оцінку діям їхнього колеги =>  3) (у разі відмови) звернення до НАЗЯВО з вимогою провести повне розслідування => 4) (у разі відмови / затягування процесу) звернення до суду.

Щоб виявити текстовий плагіат, не потрібно бути вузькопрофільним фахівцем. Це може зробити будь-яка особа, котра вміє читати українською мовою. Без участі волонтерів та суспільного інтересу до цієї проблеми всі розслідування, проведені державними органами, будуть вибірковими і, цілком імовірно, застосовуватимуться виключно проти політичних опонентів або адміністративних конкурентів.

_____________________________

Академічний плагіат гірший за звичайну крадіжку. Бо злодій зазіхає лише на матеріальну власність, а плагіатор намагається відібрати невід’ємне право авторства на винаходи, ідеї чи тексти, аби підвищити власний інтелектуальний статус в очах держави і закону.

Академічний плагіат небезпечний ще й тим, що його використовують для отримання певної кваліфікації — наприклад, кандидата або доктора наук. На важливі державні посади потрапляють самозванці з фейковими ступенями, які просто купили тексти дисертацій і наукових статей, необхідних для отримання кваліфікації, та заплатили членам ученої ради, аби після фіктивного захисту ті проголосували за наукову коронацію плагіатора.

Як можна довірити державні кошти, правоохоронну діяльність, контроль за сферами з корупційними ризиками особам, які збільшують свій професійний капітал за рахунок банальної крадіжки? Це нонсенс! Плагіатор і надалі порушуватиме всі можливі правила, знищуватиме суспільні інститути задля власного зиску. “Закон один для всіх, окрім мене та моїх родичів і друзів,” — це переконання логічно випливає з практики академічного шахрайства.

У цивілізованій частині світу науковий плагіат — це вирок для будь-якого політика чи державного службовця. Один із найяскравіших прикладів — міністр оборони Німеччини Карл Гуттенберг. У 2011 році його було звільнено з посади за академічний плагіат у дисертації. Відтоді минуло вісім років, і тепер можна з упевненістю сказати, що політичну кар’єру одного з найпопулярніших молодих політиків ФРН знищило розслідування німецьких науковців, які були критично налаштовані до всього тодішнього уряду Ангели Меркель.

Після цього випадку в Німеччині виник громадський проект VroniPlag, учасники якого почали системно перевіряти наукові праці політиків та чиновників на наявність академічного плагіату. У 2013 році в РФ з’явився аналогічний проект “Диссернет”, що викриває плагіаторів серед російських можновладців.

Запит на чесну науку та, за можливості, професійну політику існує скрізь. Україна теж не є винятком. Але з системністю поки що виникають серйозні проблеми.

Не на часі?

У 2016 році було започатковано антиплагіатну ініціативу “Дисергейт”. Українські науковці перевірили праці декількох державних діячів і довели наявність плагіату в кандидатській дисертації Арсенія Яценюка (викрила д.ф.н. Тетяна Пархоменко), у наукових статтях міністра освіти і науки Лілії Гриневич, а також у докторській дисертації Катерини Кириленко — завідувачки кафедри філософії КНУКіМ і дружини віце-прем’єра з гуманітарних питань В’ячеслава Кириленка.

Чи була реакція? З боку деяких ЗМІ — так, але з боку наукової спільноти, Міністерства освіти, владних інститутів — ні. Жодного з фігурантів не позбавили наукового ступеня, жодному не оголосили суворої догани з вимогою повернути до бюджету кошти, отримані в якості доплат до заробітної плати. Звісно ж, нікого не звільнили: ані високопосадовців, ані їхніх наукових керівників / офіційних опонентів, які “провели” ці роботи через захист.

І справа не в тому, що торгівля дипломами та дисертаціями стала надприбутковим бізнесом. Головною причиною є те, що решта політиків та чиновників, які мають наукові ступені, здебільшого теж є плагіаторами — покупцями неякісних наукових текстів. Ці люди не мають навіть мінімального уявлення про компетенції, навички та здібності, необхідні для роботи в академічній царині.

Саме тому Катерина Кириленко залишилася працювати в університеті, Лілія Гриневич — продовжила очолювати міністерство, а в Арсенія Яценюка ніхто не відібрав науковий ступінь. І це є промовистим сигналом для молоді: плагіат толерується. Головне обіймати високу посаду — тоді жодне розслідування тобі не зашкодить.

На жаль, “Дисергейт” поки що не перетворився на системну ініціативу з викриття академічних злочинів, скоєних чиновниками та політичними діячами. Перевірка торкнулася лише трьох високопосадовців, пов’язаних з партією “Народний фронт”. Праці представників інших політичних сил, представлених у парламенті, досі залишаються поза увагою наукової спільноти.

Отже, в Україні існує неоране поле для розслідування порушень академічної доброчесності, пов’язаних із торгівлею дипломами та діяльністю “фабрик дисертацій”. Ці факти треба відстежувати систематично, а не вибірково.

Нам слід пам’ятати, що європейський вектор розвитку держави недарма вимагає нещадної боротьби з будь-якими проявами академічної недоброчесності. Бо якщо політичні еліти не спроможні генерувати власні ідеї — це проблема, але якщо вони не здатні використовувати чужі ідеї з відповідними посиланнями, то це вже тяжкий діагноз. Ось чому Україна повинна взяти на озброєння принцип Гуттенберга: над кожним, хто вдається до наукового плагіату, має висіти дамоклів меч політичної смерті.

Формальність і ганьба

Стаття 42 чинного ЗК “Про освіту” чітко визначає поняття академічного плагіату:

Академічний плагіат — оприлюднення (частково або повністю) наукових (творчих) результатів, отриманих іншими особами, як результатів власного дослідження (творчості) та/або відтворення опублікованих текстів (оприлюднених творів мистецтва) інших авторів без зазначення авторства.

Це визначення дуже важливе для наших подальших розслідувань. Адже будь-які обвинувачення мають ґрунтуватися на доказах. Якщо йдеться про визначення наукової новизни чи некоректне запозичення ідей, то з таким завданням може впоратися лише експерт у певній сфері. Отже, глибинну експертизу наукових розвідок повинні проводити фахівці з відповідної галузі знань.

Проте якість більшості сплагійованих праць настільки низька, що мова йде виключно про прямі текстові запозичення. Як показує досвід — запозичення переважно з російської наукової літератури. Цей дисертаційний сурогат готують випускники ВНЗ, аспіранти або навіть кандидати наук, які дуже часто самі погано володіють іноземними мовами, а тому копіюють тексти з тих джерел, які можуть проаналізувати.

Такий ганебний рівень виконання пов’язаний з тим, що автори-найманці працюють за копійки. В Україні наукові роботи коштують не надто дорого: агентства пропонують кандидатські дисертації приблизно за 5 тисяч доларів, докторські — за 20-25 тисяч доларів. Розрахунок з автором відбувається лише після того, як агенція відрахує комісію за свої послуги,  відсоток за публікацію статей та заплатить “смотрящім” від науки.

У найкращому випадку з тих 5 тисяч автор отримає 20-30%. Чи можна за тисячу доларів здійснити дослідження й написати сильну кваліфікаційну роботу? Ні, це нереально. Тому й робиться все так-сяк — аби виглядало більш-менш пристойно.

Фронт контрплагіату та стратегія боротьби

Якщо є Національне агентство із забезпечення якості вищої освіти (НАЗЯВО), то навіщо науковцям, журналістам, блогерам та всім небайдужим контролювати дотримання академічної доброчесності?

Тому що немає жодних незалежних організацій, головним завданням яких є пошук плагіаторів. НАЗЯВО (комітет з етики) може реагувати на публічні повідомлення про плагіат (це ще треба пожити та подивитися, як воно буде насправді). Проте самі розслідування повинні проводитися у громадському секторі, бажано — кількома незалежними одна від одної групами.

Бюрократична  логіка така, що до комітету з етики мають доходити лише ті випадки плагіату, з якими не змогли впоратися університети, адже саме університети повинні здійснювати основний контроль за дотриманням наукової етики. А от хто займатиметься пошуком таких випадків — це поки що ніхто не визначив.

Крім того, з роботою НАЗЯВО пов’язано багато скандалів. Одна з модераторок “Дисергейту” Світлана Вовк повідомила мені, що наразі цей орган є фактично залежним від МОН через процедуру виборів, тому невідомо, чи буде він приділяти системну увагу фактам академічного плагіату. З цього можна зробити висновок, що навіть у науковій площині інституційна практика боротьби з корупцією, як завжди, будуватиметься знизу.

Ну і нехай. За даними Романа Радейка, кандидата юридичних наук із “Львівської політехніки”,  з усього складу Верховної Ради восьмого скликання наукові ступені мають 107 народних депутатів. Враховуючи, що найближчі вибори — парламентські, саме вони можуть стати майданчиком для жорсткої фільтрації кандидатів за ознакою академічної доброчесності.

До початку виборів необхідно перевірити якомога більше чинних депутатів-науковців і домогтися максимального розголосу випадків плагіату, щоб змусити політичні партії дистанціюватися від скомпрометованих осіб і підтримати подальші перевірки власних кандидатів на предмет академічної недоброчесності.

Увесь керівний склад міністерств та інших виконавчих і судових органів влади також має проходити такі перевірки під контролем громадських та наукових експертів.

Майбутні публікації “Контрплагіату” — це скромний внесок у розбудову руху за прозору та професійну владу, на яку насправді заслуговує Україна.

Подписывайтесь на страницу автора в Facebook,  канал автора в Telegram,  «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook