Громадянин для демократичної держави: стратегія виховання

Після здобуття незалежності держава Україна задекларувала власну прихильність цілям демократизації та європейської інтеграції. Цілком логічно, адже привабливі приклади розташувалися поруч: східноєвропейські та балтійськікраїни швидко, за історичними мірками, стали членами європейської спільноти. Проте, на відміну від них, Україна вже протягом чверті століття відтворює переважно наміри. Це цілком відповідає інтересу застарілих еліт, адже перехід від декларацій до реальних дій передбачає низку системних реформ.

Фундаментом і одним із ключових напрямків цих реформ має бути виховання громадянина в дусі принципів демократії, навчання вмінню їх дотримуватись і застосовувати у повсякденному житті. Якщо суспільству необхідні докорінні зміни, починати їх треба із системи освіти. Це не лише висновки інтелектуалів, але й досвід тих країн, яким довелося здійснювати масштабні реформи. Для того, щоб українці відчули себе європейцям, а європейці сприйняли нас як членів європейської спільноти, замало лише заяв про те, що ми є носіями європейських цінностей. Суспільство, яке понад 70 років жило за тоталітарного режиму і активно виховувалось у дусі комуністично-табірної ідеології не може «декомунізуватись» без цілеспрямованих і масштабних зусиль.

Декомунізація – це не тільки перейменування міст та вулиць, знесення пам’ятників. Це революція у свідомості суспільства, засвоєння іншої системи цінностей. Наочний приклад подолання у свідомості суспільства спадку тоталітарного минулого демонструє післявоєнна ФРН, де британцями та американцями була впроваджена тотальна політична освіта. І сьогодні Німеччина відрізняється зразково розвинутою системою політичної освіти та громадянського виховання. Східноєвропейські та балтійські країни також пройшли цим шляхом. В Україні, де свідомість суспільства значно більше заражена комунізмом, а зараз ще й «русским миром» — відсутні будь-які зусилля з боку держави і влади у напрямку перевиховання суспільства у дусі цінностей демократії, формування підґрунтя для політико-культурної ідентичності із європейською спільнотою.

Суть проблеми на європейському та глобальному рівні

За демократії народ є головним суб’єктом влади. Він формує і змінює владу шляхом виборів, за допомогою демократичних механізмів контролює її та впливає на процес прийняття рішень. Проте є дві одвічні проблеми демократії — пасивність та некомпетентність громадян. Уряди демократичних країн більш-менш усвідомлюють, що важливо не лише залучати громадян до управління, але й вчити робити це добре. Інакше — неефективність і виродження демократії. Останнім часом увага аналітиків та політиків до цієї проблеми значно посилюється. Причини зрозумілі — Brexit, президентські вибори у США, вплив «російського фактору» та радикалізація політичних настроїв у країнах ЄС.

Про некомпетентність виборців усе частіше згадують науковці, які досліджують проблеми сучасної демократії. Саме некомпетентні виборці формують соціальну базу політиків-демагогів та тих політичних сил, які, щоб прийти до влади, обіцяють «все й зараз». Але мало хто із таких виборців пов’язує шахрайство обранців із власною некомпетентністю. З огляду на сучасні реалії стає зрозумілим, що ця соціальна база вже небезпечно розширюється й у європейських країнах. В Україні ж вона традиційно є найбільшою.

Тобто, загроза деградації демократії стала реальною і усвідомлюваною навіть для тих країн, громадяни яких протягом століть відчували дух лібералізму, виховувались згідно принципів демократії. Відповідно, розумною реакцією стає посилення уваги до підвищення якості політичної освіти та громадянського виховання. Поки що фокус більше концентрується на протидії російській пропаганді. Однак все голосніше озвучуються думки про те, що ефективність виборів стає вкрай низькою через падіння рівня політичної компетентності громадян. Як наслідок, вони не можуть робити якісний вибір. Оскільки рівень демократії не може бути вищим за рівень виборців, єдиним засобом вирішення проблеми залишається підготовка компетентного виборця. В рамках останнього — обґрунтовується доцільність впровадження своєрідного освітнього цензу – як максимум, і необхідність підвищення загального рівня політичної освіти – як мінімум.

Сучасні підходи до громадянського виховання

Права людини та виховання громадян згідно принципів демократії у демократичних країнах перебувають у центрі уваги урядів та неурядових інститутів. У період біполярного світу головним стимулом було ідеологічне протистояння із «соціалістичним табором». Його руйнування та наміри колишніх соціалістичних і пострадянських країн стати на демократичний шлях дещо змістили акценти у іншу площину – створення передумов для їх швидкої інтеграції, в тому числі й через західні інвестиції у їх демократизацію. Загострення низки глобальних проблем і, зокрема, проблем безпеки, змушує розглядати освіту як важливий превентивний засіб.

З кінця ХХ століття на глобальному рівні змінюються підходи до освіти, її ролі і завдань. Якщо досі метою було забезпечення потреб промислового розвитку, то сьогодні освіта визнається головним інструментом для створення гуманного, рівноправного та уважного до потреб людини суспільства. Низка всесвітніх та європейських форумів сформувала єдиний підхід провідних держав світу до освіти, відповідно до якого освіта є:

головним інструментом сталого розвитку;
базовим елементом трансформації суспільства;
можливістю для людини втілити у реальне життя свої уявлення про суспільство;
механізмом формування навички навчитися, пізнавати, жити та робити разом.
Сформульоване і головне завдання освіти – прищеплювати необхідні цінності і виховувати відповідну поведінку та стиль життя. Згідно нового підходу посилюється увага саме до політико-правової та громадянської освіти. На рівні ООН визнано, що громадянська освіта повинна пронизувати усі галузі, охоплювати усі вікові категорії, мати міждисциплінарний характер, здійснюватися не лише через заклади освіти, але й через інші соціальні інститути.

Рекомендації міжнародних інститутів

На міжнародному рівні прийнято низку документів, на які державам рекомендовано спиратися у процесі розробки національного законодавства та здійснення освітніх реформ. Ще у 1985 р. на рівні ЄС була прийнята «Рекомендація R (85) 7 Комітету міністрів державам-членам про викладання та вивчення прав людини в школах».

У 1993 році під час Всесвітньої конференції з прав людини була прийнята Віденська декларація і Програма дій, у якій країни-учасники закликали усі держави і заклади включати питання прав людини, демократії та законності у навчальні програми всіх навчальних закладів.

У 1999 році Радою Європи була прийнята «Декларація і програма виховання громадян у дусі демократії, заснованого на усвідомленні ними своїх прав та обов’язків». В ній громадянське виховання трактується як справа всього життя. Відповідно, воно має охоплювати усі вікові групи і усі суспільні верстви, розвиватися у сім’ї, у навчальних закладах, на робочому місці, у рамках професійних, політичних і неурядових організацій, у місцевих общинах, через ЗМІ. Більш того, Комітет міністрів Ради Європи закликає держави зробити виховання громадян у дусі демократії найважливішим компонентом усіх політичних програм і практичних дій, що стосуються сфери освіти, професійної підготовки, культури і молоді.

Наступними кроками, що засвідчили актуалізацію проблеми, стали: Резолюція «Європа 2000 – молодіжна участь: роль молодих людей як громадян» (1999 р.), «Рекомендації Комітету міністрів Ради Європи по вихованню демократичної громадянськості» (2002 р.), «Декларація європейських міністрів освіти по інтелектуальній освіті у новому європейському контексті» (2003 р.). На визнанні важливості освіти і виховання самих освітян акцентується увага у «Рекомендації по просуванню культури демократії і прав людини через освіту вчителів» (2008 р.).

Низка рекомендацій щодо громадянської освіти і виховання була розроблена й для країн, що пережили недемократичні режими. Держави, що заявляли про себе як про потенційних членів ЄС, змушені були адаптувати свою нормативну базу до цих вимог і рекомендацій, спиратися на них у здійсненні реформ у системі освіти. На глобальному рівні такі заходи визнавалися вкрай важливими для встановлення стабільних і гармонійних відносин між різними спільнотами, терпимості і миру.

Протягом останнього десятиліття увага до громадянської освіти і виховання дещо послабилась. Однак анексія Криму та війна на Донбасі забезпечили ефект «струсу мозку». Стало очевидно, що «новий світовий порядок» не гарантує безпеки, а норми міжнародного права можуть брутально порушуватись країною-агресором. Питання підвищення якості політичної та громадянської освіти знову актуалізувалось. Першими відреагували східноєвропейські та балтійські країни, які на власному досвіді знають, що таке агресія і окупація. Країни Західної Європи відчули внутрішню загрозу, передусім, від праворадикальних партій. Стали усвідомлюватись масштаби інформаційної експансії та її наслідки. До того ж демократичні цінності у свідомості громадян Європи, які довго жили в умовах безпеки і загального добробуту, дещо знецінилися. Тому виникла потреба про них нагадати. Така сукупність внутрішніх і зовнішніх факторів стала причиною того, що проблема освіти – зараз знову у центрі уваги.

Як змінюється філософія освіти

Визнання важливості політико-правових та громадянських знань змінило саму філософію освіти у США та країнах у Західної Європи. Відомий експерт з питань освіти сер Кен Робінсон, чий виступ «Sir Ken Robinson: Do schools kill creativity?» має понад п’ятдесят мільйонів переглядів, автор книги «Школа майбутнього» (у її презентації 2 грудня 2016 р. брала участь міністр освіти України Лілія Гриневич) сформулював чотири цілі освіти. У соціальному плані освіта має дати змогу стати активними і гуманними громадянами. У культурному – розуміти і складати свою думку про власну культуру та поважати багатоманітність інших культур. У особистісному – взаємодіяти не тільки із довколишнім, а й зі своїм внутрішнім світом. У економічному – стати економічно відповідальними і незалежними. Ключову роль автор відводить соціальній цілі. Виховання громадян включає бачення демократії як «всеохоплюючої, змістовної і перебудовчої». Для такої моделі необхідне суспільство, у якому більшість громадян братиме активну участь у виборах і в житті спільноти. Увага акцентується на виборах. Автор зазначає, що вибори є найгострішим інструментом демократії. Однак зараз цей інструмент став небезпечно тупим. Тому заклади освіти, як інститути соціалізації, мають відігравати ключову роль у вихованні активних громадян і у підготовці компетентних виборців.

Для цього недостатньо лише викладання теоретичних курсів з громадянського права. Діти повинні бачити, як права людини і принципи демократії реалізуються у повсякденному житті. Тому у США та в європейських країнах метою громадянської освіти є формування демократичних потреб і громадянських якостей. Впливати на владу, брати участь у вирішенні усіх питань, що стосуються власних інтересів – це ключові потреби. Бути активним і компетентним, вміти співпрацювати з іншими і користуватися демократичними механізмами – ключові якості. Теоретичні знання закладають необхідний фундамент громадянської культури. До освітніх програм включені спеціальні дисципліни: у німецьких гімназіях – «політика»; у французьких ліцеях – «громадянознавство»; у британських – «права і обов’язки громадянина» та «керівний курс». У японських школах є дисципліни «особлива діяльність» та «громадянознавство. Освітні заклади функціонують як інститути громадянського суспільства. Шкільна та університетська системи самоврядування за базовими параметрами відтворюють «дорослі» установи і виборчі процедури. Ті, хто прийшов отримувати освітні послуги, безпосередньо беруть участь у вирішенні всіх питань організації життя свого навчального закладу. Так забезпечується поєднання теорії та практики. Із початкових класів школи у свідомості дітей закладається не лише потреба впливати на владу і співпрацювати з нею, але і вміння робити це цивілізовано й ефективно.

Досвід «молодих демократій»

Досвід постсоціалістичних і пострадянських країн містить приклади швидкої переорієнтації системи освіти згідно стратегії виховання громадянина демократичної держави. У Польщі активна робота у галузі політико-правової освіти почалася у 90-х рр. ХХ ст. Вона включала:

залучення освітян до широкої дискусії з громадянського виховання;
цілеспрямовану підготовку освітян до організації життя навчального закладу на демократичних засадах;
проведення конкурсів на кращу конституцію закладу і кращий захід у галузі захисту прав людини;
конкурси проектів організації самоврядування.
Для учнів початкових класів, а згодом для середньої і старшої школи та студентів були розроблені нові навчальні курси. Програми цих курсів включали широке коло питань функціонування демократичної держави, прав і свобод громадянина, практики їх використання і захисту.

Громадянська освіта та виховання громадянськості стали безперервним процесом. Сьогодні держава є його ініціатором і активним учасником. Виділяється кілька головних напрямків діяльності держави у цьому напрямку:

встановлення чітких принципів і критеріїв дотримання прав дітей і молоді у навчальних закладах;
аналіз статутів закладів на предмет дотримання прав учнів та студентів;
постійний моніторинг дотримання прав згідно визначених критеріїв;
створення комісій правового розслідування фактів порушень і вирішення відповідних конфліктів;
тренінги для освітян;
розробка проектів всеохоплюючої громадянської освіти для різних типів навчальних закладів.
Ця система доповнюється громадськими заходами і контролем.

У Литві з початку 1990-х рр. також відбувається кардинальна модернізація стратегії і концепції громадянського виховання. Це закріплено в усіх головних нормативних актах, які регламентують державну політику у сфері освіти (Закон про освіту, Довгострокова програма національного та громадянського виховання, Програма правової освіти, Програма соціалізації дітей та молоді). Цими програмами передбачено:

впровадження спеціальних дисциплін у школах та ВНЗ;
включення політико-правових питань до курсів з історії, етики, філософії та ін.;
організацію позашкільних заходів;
проведення спільних заходів для учнів різного віку і дорослих;
стимулювання діяльності у різних учнівських та молодіжних організаціях.
Заходи фінансуються Міністерством освіти і науки Литовської Республіки. Крім того, спільно із міжнародними партнерами було розроблено і видано низку посібників. У них пояснюються завдання громадянського виховання, суть і зміст прав людини та механізми їх реалізації, даються методичні поради щодо викладання дисциплін. Освітні програми спрямовані не лише на розвиток громадянського мислення і формування демократичних потреб, але і на набуття досвіду громадянських дій. На особливу увагу заслуговує програма правового і громадянського виховання дорослих через їх залучення до дитячих заходів. Кінцевою метою програм і заходів є посилення демократичної системи і закріплення демократичних механізмів управління державою. Це досягається шляхом закріплення демократичних цінностей у свідомості громадян.

Анексія Криму та війна на Донбасі відкоригували підходи до проблеми у європейських країнах. Оскільки головною зброєю війни стала інформаційна агресія, постала проблема відповідного захисту і протидії. Одним із засобів стала медіа-освітня вакцинація.
Українські реалії

Зміст документів щодо громадянської освіти, прийнятих на рівні світових та європейських організацій, дає уявлення про гостроту проблеми та підходи до її вирішення. Досвід постсоціалістичних та пострадянських країн вказує на масштаби заходів. Вони є важливим орієнтиром для України як держави, що декларує напрям європейської інтеграції. Однак фактична ситуація в Україні суттєво відрізняється:

Свідомість українців, особливо мешканців південних і східних областей, значно більше «комунізована».

У свідомості великих спільнот домінують ностальгічні настрої. Вони підсилюються як із зовні, так і з середини.

Україна безпосередньо межує із «русским миром» і потерпає від різних форм агресії. При цьому громадяни із свідомістю «homo sovieticus» та прибічники «русского мира» не усвідомлюють та заперечують факт зовнішньої агресії.

Військовій агресії передувала десятирічна фаза активної інформаційної експансії. Зараз вона лише певною мірою обмежена.

Зміни у свідомості суспільства відбуваються надто повільно. За усі роки незалежності ані держава, ані жодні соціальні інститути не докладали помітних зусиль для подолання тоталітарної спадщини.

Частина території України окупована. Громадяни, які забезпечували легітимізацію агресії вимогами федералізації та заявами «Донбас не чують», зараз проходять посилений курс виховання в дусі «русского мира». Особливо це стосується дітей. Після деокупації постане проблема забезпечення їх самоідентифікації як громадян України. До того ж у прифронтових областях, з мешканцями яких найбільше контактують жителі ОРДЛО, теж є значні проблеми із громадянською самоідентифікацією. Велика питома вага і сепаратистських настроїв.

Вказані фактори вимагають ще більш масштабних програм і заходів з громадянського виховання, ніж бачимо на прикладі європейських країн. Воно має бути усвідомлене як окрема галузь державної політики. Не менш важлива, ніж економічна чи соціальна політика. Держава повинна виховувати громадян у дусі принципів того суспільства, яке хоче мати у майбутньому.

А що в України для цього вже є? На теперішній час нормативна база для системної політико-правової освіти та громадянського виховання відсутня. Усвідомлення необхідності відповідної державної політики присутнє лише на рівні наукових публікацій. 29 листопада 2012 року Міністерство освіти і науки, молоді та спорту України повідомило про оприлюднення проекту Концепції громадянської освіти та виховання в Україні. Експерти Центру освітнього моніторингу надали їй експертну оцінку. Однак жодних подальших кроків не спостерігається. У жовтні 2015 р. Указом Президента України затверджена «Стратегія національно-патріотичного виховання дітей та молоді на 2016 — 2020 роки».
Президентський указ декларує, що в Україні національно-патріотичне виховання дітей та молоді має стати одним із пріоритетних напрямів діяльності держави та суспільства щодо розвитку громадянина як високоморальної особистості. Однак окремі згадки про громадянина знаходимо лише у контексті формування високої національно-патріотичної свідомості, почуття відданості своїй державі. При цьому, як показує аналіз змісту концепції, її розробники не усвідомлюють взаємозв’язків між громадянськими і національно-патріотичними якостями. Втім, між готовністю і здатністю до реалізації громадянських прав і свобод та відданістю ідеям суверенітету і територіальної цілісності держави є прямий зв’язок.

У документі зазначено, що Стратегія розроблена відповідно до положень Конституції України, законів України «Про освіту», «Про правовий статус та вшанування пам’яті борців за незалежність України у XX столітті», «Про засудження комуністичного та націонал-соціалістичного (нацистського) тоталітарних режимів в Україні та заборону пропаганди їхньої символіки», «Про увічнення перемоги над нацизмом у Другій світовій війні 1939 — 1945 років», Постанови Верховної Ради України від 12 травня 2015 року № 373-VIII «Про вшанування героїв АТО. Про жодні міжнародні документи, що стосуються громадянського виховання, не згадується. Не йдеться також про наміри щодо розробки концепції громадянського виховання. Відповідно і очікувані результати не передбачають формування громадянських якостей.

Виховання громадянина — поза межами освітніх реформ

В усіх вищезгаданих міжнародних документах акцентується, що політико-правова освіта та виховання громадянина є справою держави. Держава реалізує її через інститут освіти. Заклад освіти виступає інститутом громадянської соціалізації молоді та інститутом громадянського суспільства. В ньому діти отримують базові правові, політичні та громадянські знання, вчиться застосовувати їх. Якщо учням розповідають про права дитини чи учня, то вони мають бачити, що ці права на практиці поважають і вчитель, і директор. Школа має жити згідно цих принципів. Сьогодні в Україні цього немає. Тому випускники йдуть у доросле життя носіями подвійних стандартів. Вони чітко усвідомлюють, що написане у статутах, положеннях та на шкільних стендах не стосувалося їхнього повсякденного шкільного життя.

У Законі України «Про освіту» визначено, що метою освіти є: всебічний розвиток людини як особистості та найвищої цінності суспільства; розвиток її талантів, розумових і фізичних здібностей; виховання високих моральних якостей; формування громадян, здатних до свідомого суспільного вибору. Формулювання є доволі загальним, не наповнюється конкретним змістом у статтях закону. Йдеться про наукову і загальнокультурну підготовку. Завдання, які б стосувалися громадянської освіти і виховання, громадянської соціалізації не визначаються. Сформульовані головні принципи: гуманізм, демократизм, пріоритетність загальнолюдських духовних цінностей. Однак про пріоритетність прав людини і дитини не згадано. Вочевидь, ця проблема не сприймається як актуальна для української школи. Тобто, усе, що стосується політико-правового і громадянського виховання і соціалізації члена суспільства залишено поза межами закону.

Проектом нового Закону «Про освіту» за номером 3491-д від 04.04.2016 року також не передбачено жодних змін у цьому напрямку. У формулюванні мети та ж згадка про виховання відповідальних громадян, здатних до свідомого суспільного вибору. Єдине доповнення стосується підвищення освітнього рівня громадян задля забезпечення сталого розвитку України та її європейського вибору. Політико-правова і громадянська освіта не розглядаються у якості необхідної передумови для сталого розвитку України та її європейського вибору. Згідно ст. 5, державна політика у сфері освіти формується і реалізується на основі наукових досліджень та порівнянь, міжнародних зобов’язань та міжнародного досвіду. Однак пропоновані проекти не спираються на жодну із вищезгаданих складових. На найвищому рівні влади відсутнє усвідомлення необхідності виховання громадянина демократичної держави, тому і відповідні принципи державної політики у сфері освіти не визначені.

14 грудня 2016 р. уряд схвалив «Концепцію реалізації державної політики у сфері реформування загальної середньої освіти «Нова українська школа» на період до 2029 року». В ній як головну проблему визначено погіршення якості освіти. Про відсутність громадянської освіти не згадується взагалі. Якщо відсутнє бачення і усвідомлення проблеми, відсутня і необхідність шукати шляхи її вирішення. Тому і досвід країн Східної Європи згадується лише у контексті впливу освітніх реформ на розвиток економіки та конкурентоспроможність освіти на міжнародному рівні. Але ці ж країни демонструють не лише масштаби зусиль, спрямованих на виховання молоді, але і реальні результати цих зусиль.

Згідно Концепції, випускник нової української школи має бути цілісною всебічно розвиненою особистістю, здатною до критичного мислення; патріотом з активною позицією, здатним приймати відповідальні рішення, поважати гідність і права людини. Про громадянина і громадянські якості, окрім поваги до гідності і прав людини, не йдеться. Прописані якості залишаються суто формальною згадкою, оскільки освітні ресурси для їх формування не передбачені.

Висновки

«Бачення без завдань залишається лише мрією. Завдання без бачення — важка, нудна праця. Бачення та завдання – це надія світу». Це напис на стіні старого монастиря в Англії. Він дуже точно характеризує стан справ з реалізації задекларованої Україною стратегії демократизації та європейської інтеграції. Є бачення бажаної моделі держави, але відсутні завдання по вихованню громадянина цієї держави. Є бажання бачити свою країну частиною європейської спільноти, але не поставлені завдання щодо забезпечення ідентифікації з цією спільнотою. За такої ситуації мрії не мають шансів перетворитися на реальність. Перехід із площини мрій у площину руху у визначеному напрямку може відбутися лише тоді, коли і влада і суспільство усвідомлять необхідність духовної, культурної ідентифікації. Першим кроком у цьому напрямку є визначення конкретних завдань по вихованню громадянської культури та шляхів їх реалізації.

В Україні відсутня державна стратегія виховання громадянина згідно духу і принципів демократії. Не розроблена і нормативна база для системної політико-правової освіти та громадянського виховання. Інститут освіти не виконує функцію соціалізації громадянина демократичного суспільства. Презентовані проекти і концепції реформування освіти не включають жодних завдань щодо політико-правової освіти та громадянського виховання. Фрагментарні згадки про свідомого громадянина у контексті постановки мети та завдань освітніх реформ не мають відображення у змісті пропозицій.

Нехтування громадянською складовою освіти призводить до негативних наслідків. Відсутність (формальна присутність) тих дисциплін, які формують критичне мислення, політико-правову та громадянську культуру унеможливлює виховання громадянина демократичної держави. За таких умов і демократизація, і європейська інтеграція, і подолання розколу в українському суспільстві та становлення політичної нації залишатимуться намірами без реальних можливостей їх втілення. Без усвідомлення сутності і принципів демократії, без вміння взаємодіяти у суспільстві згідно цих принципів усі наявні інститути демократії та прийняті на вимогу ЄС закони створюватимуть лише демократичний фасад. А потрібно закладати фундамент.

Симулятивний стиль діяльності влади, слабкість інститутів громадянського суспільства, відсутність ефективної комунікації між владою і науковцями, пасивність інтелектуалів-гуманітаріїв є суттєвими факторами гальмування розробки і реалізації стратегії виховання громадянина демократичної держави.

Рекомендації

Розробка та реалізація стратегії демократизації та європейської інтеграції має розпочатись із масштабної роботи над адаптацією вітчизняної нормативної бази до європейської, зокрема і стосовно громадянського виховання.

Посилення уваги до проблем громадянського виховання є тенденцією не лише європейською, а й світовою. То ж Україна, яка декларує відданість «європейським цінностям», але має доволі слабкі демократичні традиції, пережила тоталітарний режим, інформаційну експансію «русского мира» має не лише забезпечити відповідність вітчизняної нормативної бази європейській та врахувати рекомендації міжнародних інститутів. Варто приділяти значно більше уваги практичному вирішенню цієї проблеми з огляду на низку специфічних обставин.

Розробити стратегію виховання громадянина та впроваджувати їх через систему освіти й інші соціальні інститути – справа держави. У жодному випадку держава не може відмежуватись від політичної освіти і виховання громадян. Також не може делегувати закладам освіти повноваження вирішувати, потрібно чи не потрібно вчити і виховувати громадянина. То ж держава має розробити стратегію політико-правової освіти та громадянського виховання на основі європейських норм і рекомендацій, забезпечити нормативну базу для її реалізації через інститути освіти. Для цього вкрай важливо використовувати досвід постсоціалістичних та пострадянських країн.

На рівні влади відсутнє розуміння необхідності розробки та реалізації стратегії громадянського виховання. То ж інтелектуали-гуманітарії мають здійснювати постійний тиск на державу та брати безпосередню участь у розробці і впровадженні такої стратегії. В Україні склалася ситуація, за якої влада фактично наздоганяє громадянське суспільство та його інститути, які формують вимоги до влади. Враховуючи такий стан речей, інтелектуали-гуманітарії, які хочуть долучитися до справи виховання громадянина, мають йти у громадський сектор, формувати та задовольняти потребу у політичній і громадянській освіті на рівні громадян та асоціацій.

Тому що усі країни, які дійсно шли шляхом демократизації, починали із перевиховання громадян.

Матеріал підготовлений у рамках проекту, який реалізується за фінансової підтримки Європейського фонду демократії (EED) та Уряду Канади