Відповідальність за майбутнє. Український вимір

Російсько-українська війна вступила в фазу умовної рівноваги. На сьогодні обидві сторони виклали на стіл усі наявні карти й уже не мають прихованих козирів, здатних стрімко змінити статус-кво на фронті. Рівновага умовна, бо в кожну мить її можуть порушити певні рішення ключових геополітичних гравців, які суттєво підсилять чи послаблять одну зі сторін. Але таких рішень поки немає, передумови для них поки не з’явилися. І цього достатньо, щоби почався новий раунд закулісних переговорів, дипломатичної боротьби, спроб перегрупуватися та протиснути певні сценарії розвитку подій, бажані для тих чи інших сторін, залучених до цієї війни. У таких умовах украй важливо навести фокус і чітко окреслити ситуацію, в якій ми зараз знаходимося, та пріоритетні проміжні цілі, яких ми повинні досягати.

Емоційний вау-ефект

Давши бій росії в лютому минулого року, Україна створила глобальний емоційний вау-ефект. Очевидно, що світ зовсім не був до цього готовий. По-перше, він не вірив, що Україна взагалі зможе зорганізуватися та спромогтися на будь-який опір. По-друге, він не вірив, що навіть якщо ми зорганізуємося, то в нас вийде дати бій «другій армії світу», вистояти й воювати на рівних. І отут слід читати уважніше: розвинений світ не був готовий до цієї війни. Значить, він не мав прогнозів, як вона вплине на світ, сценаріїв розвитку воєнних дій, дипломатичних, геополітичних та геоекономічних її наслідків. Світ, який звик до повної визначеності, не мав жодних планів для цього сценарію. Зокрема, не було й не могло бути плану післявоєнного глобального устрою. А це означає, що зараз ми перебуваємо в моменті інтенсивної глобальної імпровізації: на наших із вами очах із тисяч ідей, просіяних крізь сито інтересів, в режимі реального часу народжується план глобального післявоєнного устрою. Україна має всі шанси намалювати та пролобіювати свій план, якщо він буде адекватним та влаштує ключових геополітичних гравців. Завдяки своїй стійкості ми отримали потенціал грати за одним столом із найпотужнішими країнами світу та визначати глобальний порядок денний сьогодення та майбутнього. Унікальність цього шансу важко переоцінити.

Глобальний емоційний вау-ефект знайшов відгук у серцях виборців усього світу. Тому обрані ними політики - керівники розвинених держав не кинули Україну на поталу ворогові, почали нас підтримувати, щоб задовольнити внутрішні соціальні запити й подивитися, що буде далі. А далі виявилося, що своїми стійкістю, незламністю, героїзмом та кров’ю Україна не просто забезпечила собі виживання, принаймні поки що, а зазіхнула на кардинальне переформатування світового порядку. Однак, на жаль, поки що ніхто ні в Україні, ні у світі чітко не бачить, яким він повинен бути. А поки тривають інтелектуальні пошуки його конфігурації, глобальний емоційний вау-ефект потроху вичерпується. Як кажуть мудрі люди, хто ввечері сильно сміється, той зранку сильно плаче. Тому суспільства розвинених країн уже почали втомлюватися від російсько-української війни та її наслідків і починають висловлювати незадоволення. Їхні керманичі це віддзеркалюють: вони дедалі частіше говорять про те, щоби посадити сторони війни за стіл переговорів. У цьому контексті час грає проти України.

Щоби забезпечити та підсилити підтримку Заходу на тривалу перспективу, гарантувати собі безумовне отримання всього, що необхідне для виходу на кордони 1991 року, Україна повинна запропонувати світові щось потужне замість цього глобального, але тимчасового емоційного вау-ефекту. Ми маємо показати розвиненим країнам, які нас підтримують, навіщо їм усе це. Навіщо їм інвестувати в перемогу України, навіщо їм наша перемога, чому вона відкриє для них кращий сценарій розвитку подій, ніж наша поразка. Іншими словами, ми повинні запропонувати світові загальноприйнятний план післявоєнного устрою, що буде запроваджений після нашої перемоги, окреслити своє місце в ньому та своїми діями довести готовність його реалізовувати.

Усі масштабні війни завершуються зміною системи міжнародних відносин. Ця війна не виняток. Щоб вижити, Україна має її виграти. Щоб виграти, ми маємо провести внутрішню роботу над собою та залучити достатньо зовнішньої підтримки (тут важливі обидві складові). Щоб залучити належну підтримку, ми повинні сформулювати таку систему повоєнних міжнародних відносин, при якій усі, хто нас підтримує, (можливо, не тільки вони) будуть у виграші. І поки для ключових глобальних гравців не буде ясності в цьому питанні, ніхто не поспішатиме завершувати цю війну, тим більше забезпечувати в ній перемогу України. Таким чином локальне питання виживання України перетворюється на глобальне питання кращого майбутнього для світу, принаймні тої частини світу, яка нас підтримує. У цьому контексті Україна несе відповідальність за майбутнє світу. І це цілковито відповідає інтересам українського народу.

Економічний фундамент

Щоби сформувати привабливе бачення майбутнього, передовсім потрібно врахувати наявні світові тенденції, які вже проявилися та з часом лише розвиватимуться. Очевидно, що базис усіх нинішніх глобальних процесів лежить в економіці, а точніше в новітніх технологіях на кшталт штучного інтелекту, безпілотників чи роботизованої техніки, які протягом наступних років вивільнятимуть значну кількість робочої сили в тих країнах, що володіють такими технологіями. Чимало аналітиків вважають, що це призведе до різкого зростання безробіття у глобальних масштабах. Але собака зарита не там, бо історія економіки нас учить, що після кожної промислової революції вивільнена робоча сила з часом знаходить собі робочі місця, хоча й не у традиційних, а в новостворених галузях. Насправді суть у тому, що саме завдяки зазначеним технологіям у виробництві товарів та послуг обмежувальним чинником стане не робоча сила, а сировина.

Імовірно, розвинені країни вже не матимуть системного дефіциту робочої сили, який існував останніми десятиліттями та зумовлював глобальні міграційні потоки. Вони можуть обмежити імміграцію та зробити кордони жорсткішими для перетину іноземцями. Водночас розвиненій країні буде замало володіти лише технологіями: їй потрібна буде ще й сировина, щоб за допомогою наявних технологій виробляти (порівняно) надзвичайно дешеві товари та послуги й забезпечувати ними своїх громадян. Звідси випливає два наслідки.

По-перше, глобальна торгівля у звичному для нинішніх часів форматі втрачає сенс. 40-50 років тому США почали переносити виробництво за кордон, у країни Азії – Японію, Південну Корею, КНР, щоби здешевити робочу силу, а відтак і сам товар. Тепер робочої сили треба буде менше, її затрати у виробництві будуть нижчими, тому не буде смислу шукати настільки радикальних способів її здешевити далеко за кордоном. Усе необхідне можна буде виробляти наявною робочою силою за умови наявності достатньої кількості сировини. Усі країни, які володітимуть відповідними технологіями, стануть самодостатніми. За умови наявності достатньої кількості ресурсів. Навколо таких країн утворюватиметься коло сателітів, за глибинною суттю – колоній, із якими вони торгуватимуть дешевими товарами та послугами в обмін на ресурси. Таким чином світ, як і глобальна торгівля, гіпотетично може стати багатоядерним. Це свого роду неоколоніалізм, який, однак матиме принципово інші акценти порівняно з тим колоніалізмом, який ми знаємо з історії.

Однак оскільки кількість та ресурсний потенціал колоній обмежені у пропорції до кількості метрополій, у яких будуть наявні відповідні технології, то, очевидно, виокремиться кілька найпотужніших метрополій, які «зарезервують» собі колонії в безпеково-військовий спосіб та стануть форм-фактором при створенні єдиного простору для зарезервованих колоній та дружніх метрополій, інтегрованого в безпековому, економічному, геополітичному та, можливо, навіть культурному вимірі. Так буде доти, поки людина не освоїть космос у контексті промислової розробки наявних там корисних копалин.

Очікувано, що на статус найпотужніших метрополій, навколо яких об’єднуватимуться інші країни, на сьогодні претендують США та Китай. Міжнародна торгівля між ними може втратити сенс суто внаслідок дії описаних економічних механізмів. А наявний між ними ціннісний розлом (горизонталь проти вертикалі, авторитаризм проти демократії тощо) лише підсилить ці тенденції.

Таким чином, найвірогідніше, світ немов поділиться на дві глобальні клітини, у кожній із яких буде ядро (США та Китай), що буде центром і арбітром усіх процесів, що відбуваються в межах клітини, зокрема й міжнародної торгівлі. Чимось ситуація нагадуватиме біполярний світ періоду Холодної війни, але з огляду на рівень технологій внутрішні кордони в межах клітини будуть значно прозорішими, ніж тоді, а зовнішній її контур – значно чіткішим. Про те, що події розвиваються саме за таким сценарієм, свідчить багато фактів, зокрема дублювання Китаєм міжнародних організацій, створених із прицілом на увесь світ після Другої світової війни, на кшталт МВФ та Світового банку, перетворення юаня на другу, альтернативну резервну валюту через перевід Китаєм розрахунків за нафту на юані, створення системи міжнародного кредитування в юанях тощо, а також розвиток практики застосування санкцій, яку з часом можуть використовувати саме для чіткішого формування контурів двох глобальних клітин. Межі між двома клітинами можуть бути гарячі, тобто на них постійно триватимуть війни, або холодні, якщо доцентрові міграційні процеси просто вимиватимуть із них життя, або жорсткі, прокачані, якщо кожна із клітин матиме на своїх зовнішніх кордонах свої міцні країни-форпости, що виконуватимуть солідний перелік функціоналу.

По-друге, оскільки сировина стає ключовим обмежувальним фактором, то до встановлення певної стійкої рівноваги між двома глобальними ядрами розпочнеться інтенсивна боротьба за «резервування» колоній, які постачатимуть сировину. Саме тому зараз росія та Китай кардинально збільшили зусилля для того, щоби схилити Глобальний південь на свою сторону. Саме тому у країнах Африки із дивною регулярністю почалися перевороти. У цьому пасьянсі голос України стає золотим, бо наші ресурси підсилять будь-яке з ядер не тільки прямо, а й як засіб для отримання енергоносіїв з арабських країн та неенергетичних корисних копалин із країн Африки.

Оскільки до освоєння людством космосу сировина буде в дефіциті, то боротьба за неї між двома ядрами може стати перманентною. І якщо якась країна з багатими запасами сировини буде неспроможна інтегруватися в систему клітини як одне ціле, то різні деструктивні зовнішні сили розриватимуть її як, тіло на органи. При такому економічному базисі ризик виникнення таких розривів, які в підсумку перетворюватимуть країни з держав на території, величезний. Особливо по периметру зовнішніх кордонів між глобальними клітинами.

Сценарії для України

У цьому контексті для України існує кілька сценаріїв, які прямо визначатимуть результат російсько-української війни.

1. Сценарій «Максимальна завантаженість». Україна стає повноправним партнером Заходу у створенні одної із глобальних клітин. Якщо ми візьмемо на себе таку роль, то в силу нашого потенціалу нам доведеться виконувати кілька стратегічно важливих функцій у клітині, зокрема бути східними безпековими воротами Заходу (клітині доведеться відбиватися від припливу мігрантів з неблагополучних країн – це буде наша функція), енергетичним хабом Заходу (з передовсім відновлюваної енергії, але також і з традиційних її джерел), регіональним логістичним центром, полігоном для новітніх технологій, постачальником сировини тощо.

Цей сценарій передбачає нашу перемогу в російсько-українській війні. Для Заходу такий сценарій привабливий, він готовий швидко інвестувати в нього достатньо грошей і зброї, щоби Україна перемогла у цій війні. Але поки що він не бачить, з ким в Україні можна такий сценарій реалізувати, бо – будьмо відвертими – дотепер Україна систематично демонструвала неспроможність якісно реалізовувати довгострокові проєкти та бути надійним партнером. А тут саме про це йдеться. Для українців реалізація цього сценарію – це те ж саме, що для алкоголіка кинути пити та з часом пробігти марафон. Можливо, але надзвичайно малоймовірно. Утім, усе в наших руках і на нашій відповідальності. Захід чекає, поки ми її проявимо.

2. Сценарій «Випалена земля». Україна нічия, вона не входить до жодної із двох клітин. Але оскільки наявні в ній ресурси занадто цінні, щоб віддати конкуруючій клітині, то в інтересах обох ядер підтримувати тління на нашій території будь-яких воєнних дій. Тоді Україна перетвориться на точку розлому, другий Афганістан, який намагатимуться захопити то одні, то інші, але який у підсумку не дістанеться нікому, бо його буде простіше спалити, ніж взяти під контроль. На нашій території то спалахуватимуть воєнні дії, то затухатимуть, поки всі українці не вимруть чи не виїдуть за кордон, щоби в підсумку асимілюватися. Згадайте про нещодавній вихід США з Афганістану й не тіште себе ілюзіями про те, що, мовляв, Захід уже вклав сюди занадто багато, щоби просто так від нас відмовитися. Час, політичні цикли та перманентна неадекватність української влади можуть зробити свою справу.

Цей сценарій передбачає ні не перемогу, ні не поразку для України як держави, а війну до останнього українця, а відтак – остаточну поразку українського народу. Не беруся стверджувати, що в розрахунках США та Китаю цей сценарій займає хоча б трішки вагоме місце, але так складаються обставини, що зараз ми йдемо саме по ньому. Мало того, що більше глобальні події розвиватимуться в бік двоклітинного світу, то більшою ставатиме ймовірність цього сценарію. І треба визнати, що унікальна зажерливість української влади слугує визначальним чинником його реалізації у стратегічній перспективі, бо як тільки та якщо Захід усвідомить фактичну недієздатність української влади, він махне на нас рукою та розчарується в будь-яких перспективах побудувати з нами на нашій території щось вартісне.

Буде помилкою вважати, що в результаті «необхідних нам» переговорів Україну поділять по якійсь лінії розмежування (корейський сценарій) й це буде рівноважний варіант, який влаштує всіх, бо при цьому Захід нібито зможе розвивати ту частину України, яка йому залишиться. Росію такий варіант не влаштує, бо вона не матиме критичної кількості ресурсів, щоби впливати на порядок денний у східній глобальній клітині, тому з часом де-факто перетвориться на деградований сировинний придаток. Отже, вона боротиметься за контроль над Україною до кінця, що робить потенційно можливим третій сценарій.

3. Сценарій «Назад до СРСР». Україна повертається під вплив росії, стаючи сировинним придатком сировинного придатка. При цьому мільйони українців потрапляють під каток репресій, їх фактично винищують, інші мільйони емігрують подалі від винищення, а територію України контролюють бурятські та чеченські поліцейські, які методично винищують той мільйон, який піде в партизани. Ми нібито входимо до китайської «клітини», але не прямо, а через росію, яка тимчасово посилюється, бо контролює значну кількість необхідних світові ресурсів, але так і не спромагається стати ядром третьої клітини, бо неспроможна акумулювати необхідні технології. Відтак Китай поступово підминає Україну під себе, але не як цілісне державне утворення, а як тіло, розібране на органи.

Такий сценарій передбачає спочатку поразку України у війні, а відтак і поступову, тліючу остаточну поразку українського народу. Поки що він видається найменш імовірним, хоча для росії його реалізація – питання виживання як глобального гравця, який має право голосу. Утім, досить статися значній зміні влади в США, як нас мажуть почати розглядати як предмет на обмін на щось інше. Відтак унаслідок певного збігу обставин імовірність такого сценарію може значно зрости.

Дві України

На сьогодні в ментальному плані існує дві України. Одна демонструє дива героїзму, стійкості та безстрашності, її посадили за стіл разом із найпотужнішими державами світу, їй дають право говорити, до неї дослухаються. Це дає величезні можливості впливати на глобальний порядок денний. Друга Україна наклала в штани після початку війни, виїхала за кордон, а коли побачила, що ситуація стабілізувалася, то повернулася сюди, принаймні на папері, щоби безбожно красти: гроші на рівні державного та місцевих бюджетів, досягнення першої України на рівні ментальному й ідеологічному, результати роботи відповідальних українців на рівні боротьби за перемогу. Різниця між ними проста: ті, хто належить до першої України, подолали бар’єр страху, а ті, хто – до другої, - ні. Оскільки кордон між двома Українами пролягає глибоко в серці кожного українця, то ніхто не знає, де точно він проходить. Тому обидві ментальні України якось дивовижним чином уживаються на одній території. Їх неможливо відділити одну від одної, тому жодний поділ географічної України по будь-якій лінії розмежування не вирішить проблеми.

Факт подолання чи неподолання страху часто проявляється в певних індивідуальних особливостях конкретних людей. Ті, хто перестав боятися, часто більш відповідальні, проактивні, порядні, патріотичні. При спілкуванні з ними здається, що вони дорослі, дуже дорослі. Ті, хто не пройшов через бар’єр страху, здаються якимись напрочуд інфантильними, незрілими, дітьми в поганому значенні слова, які спотикаються на кожному кроці – і в моральному сенсі теж. Біда в тому, що поки перші пішли воювати, бо чітко відчувають свій громадянський обов’язок, другі, немов діти без догляду дорослих, влаштували вакханалію в тилу. І це явно загрожує Україні стратегічною поразкою.

Я не знаю, як виглядає ситуація з ракурсу наших західних партнерів і наскільки в них вистачить терпіння йти разом з Україною, зокрема із другою її версією, до реалізації першого сценарію. Але точно розумію, що гарячий фронт і вся серйозність подій, які на ньому відбуваються, відтягнули значну частину «дорослих» українців фізично та й елементарно на рівні місця, до якого прикута їхня увага. Виходить так, що, з одного боку, війна добре підсвітила, хто є хто. І це добре, бо в багатьох випадках стало очевидно, хто в цій країні є «дорослим» і кому можна довірити лідерство над нею. З іншого боку, чимало тих, хто лишився в тилу, зокрема керує країною зараз, через послаблення контролю витворяє дикі речі. Вони часто просто не налазять на голову, але водночас добре підсвічують «інфантів».

Здається, наші західні партнери поступово розуміють усе це та хто є хто в Українській державі. Вони попросили нинішню владу позбутися «інфантів», якщо вона хоче продовжувати отримувати їхню допомогу. Але наша влада вже понад пів року впирається та принципово не хоче самоочищуватися. І цим викликає побоювання, що доведе країну до прірви, а водночас підтверджує закиди тих, хто вважає, що саме ця влада має намір воювати до останнього українця.

Картина похмура, але не безвихідна. Просто зараз з’являється ідеальна можливість діяти для дорослих українців. Це наша відповідальність не тільки за всю Україну, але й за майбутнє всього світу. Якщо влада проявляє інфантильність, на неї потрібно тиснути (якщо ми її зметемо – а в історії прецеденти були – це тільки зіграє на руку росії). Якщо у владі є дорослі, їм треба допомагати. Інфантів у владі потрібно міняти, суспільний тиск на них повинен бути непідйомним для них. Значну частину дорослих потрібно забирати із фронту на важливі ділянки роботи в тилу. Я розумію, що завдання ускладнюється тим, що Україна має успадковану з радянських часів гнилу систему державного управління, яка гасить будь-які адекватні ініціативи та сприяє розвитку інфантилізму серед чиновників. Але щоб її нейтралізувати, дорослі українці повинні об’єднуватися, щоби в разі чого допомагати один одному і свідчити на користь один одного в разі, якщо система захоче когось із нас вимкнути.

Так складаються обставини, що дорослим українцям доводиться вести війну на кілька фронтів – внутрішньому (бездіяльність та саботаж), воєнному (з екзистенційним ворогом), дипломатичному (за підтримку від партнерів) і глобальному (за реалізацію першого з названих сценаріїв у максимально сприятливому для Заходу на України ключі). Завдання нелегке. Але нас зараз уже багато. Просто треба перегрупуватися й почати наступати.