Уявімо світ у 2050 році. Кліматично нейтральна економіка. 100% відновлюваних джерел енергії. Колонізація Марсу дозволяє забезпечувати Землю всією таблицею Менделєєва в необхідних обсягах. 10 мільярдів людей населяють Землю. Всі відходи переробляються. Те, що ми зараз називаємо Промисловою революцією 4.0, займає 30-50% у структурі економіки розвинутих країн. Усе це знаходиться на відстані життя максимум одного покоління. Якщо комусь важко в це повірити – згадайте, при якому рівні технологій народжувалися ті, хто сьогодні в розквіті молодості. Якщо хтось сумнівається на рівні логіки – почитайте аналітичні та стратегічні документи провідних мозкових центрів світу.

Де в цьому образі Росія? Немає. Просто її ключові конкурентні переваги стрімко втрачають актуальність. Перша з них – природні ресурси. Російські ресурси будуть змушені вести жорстку боротьбу за місце на глобальному ринку. У них буде стільки конкурентів, що країни-споживачі матимуть змогу вибирати постачальників не на основі ціни, а на основі цінностей, які, м’яко кажучи, в Росії відрізняються від багатьох. Енергія буде настільки дешевою та настільки екологічною, що російські нафта, природний газ та вугілля стануть нікому не потрібними.

Друга конкурентна перевага – пропаганда. Хоч вона і деструктивна, але за останнє десятиліття була відшліфована до ідеалу й допомагала Кремлю досягати багатьох цілей. Росія стала імперією брехні, яка є не просто поетичною назвою тамтешньої реальності, а основою державної політики. Зараз видно, що ця перевага перетворюється на головну проблему. Адже через брехню Росія повірила в можливість бліцкригу в Україні й жорстко отримала по зубах. Через брехню Кремль вірив у високий технологічний рівень своєї армії, а той виявився куди нижчим, ніж очікувалося. Через брехню держава не може ухвалювати адекватних управлінських рішень ні на стратегічному, ні на тактичному рівнях. Тому її розвиток і перехід на новий рівень в епоху нанопроцесів і гіпершвидкостей практично не можливий.

Третя конкурентна перевага – силові структури. Вона теж деструктивна, але це один із небагатьох елементів системного спадку СРСР, який Росія не просто зберегла, а й розвинула. За останні кількадесят років російські силовики вирішували дуже багато внутрішніх і зовнішніх завдань, які виникали перед Кремлем. Але зараз і ця перевага перетворюється на проблему. Бо в суспільстві, де домінують силовики, панує страх. Це неодмінний суспільний осад переважання права сильного. Він буває різним, але в усіх його проявів є одне спільне – на рівні простої людини страх блокує творче начало. Щоб увійти в майбутнє, Росії треба творити, видумувати щось нове, винаходити нові технології. А росіяни на це не здатні, бо бояться. Ось вам доказ: серед майже 70 компаній з індексу Московської біржі тільки одна (Яндекс) працює в галузі інформаційних технологій. За останні десятиріччя всі більш-менш помітні досягнення російської економіки були або копією Заходу, або безпосередньою роботою західних компаній, які приходили працювати в Росію, бо їх приваблював цей величезний ринок, накачаний стероїдами нафтодоларів. Не буде ринку – не буде кому творити. Перехід у майбутнє стане неможливим. Нинішня хвиля націоналізації активів західних компаній, які відмовляються працювати в Росії, закінчиться відомою історичною аналогією: за весь період після Другої світової війни глобальний автопром пішов далеко вперед, але вигляд і якість російського автомобіля ВАЗ, скопійованого свого часу не то з італійських, не то з американських моделей, практично не змінилися.

Четверта конкурентна перевага – культура (література). Вона радше надумана, бо нових смислів, цікавих для світу, Росія не має й не генерує. А якщо послухати телефонні розмови російських полонених з рідними та простежити їхню поведінку під час цієї війни, то стає зрозумілим, що і про старі смисли здебільшого ніхто нічого не читав і не знає. Звичка смітити всюди, куди ступає нога росіянина, стає світоглядно шкідливою в епоху жорсткого глобального контролю за екологічністю людської діяльності. Життєва установка «всі люди - вороги» абсолютно хибна в епоху, коли світ здатний вирішити величезні глобальні проблеми лише шляхом кооперації.

П’ята конкурентна перевага – велика територія. Для неї може знайтися місце в майбутньому в умовах перенаселеності Землі. Але приклад Аляски свідчить, що на торгівлі територіями довго не протягнеш. Скоріше цими територіями доведеться розпоряджатися вже іншим суверенітетам, ніж Кремль зможе виторгувати за них бодай гривню.

Де в цьому образі Україна? Ми там як мінімум на рівні світогляду. Ідеться не стільки про волелюбність, здатність до самоорганізації в децентралізовані мережі та безкомпромісне відстоювання цінностей, на яких будувався цивілізаційний успіх Заходу. За вісім років після Революції гідності Україна довела, що, хоч у нас і залишається багато комплексів, внутрішніх перешкод і вузьких місць державного управління, але ми відкриті для світу, готові співпрацювати, інтегруватися у глобальний ринок, займатися тим, що цікаво світові. Тобто ми готові інтегруватися й конкурувати, хоча через наше минуле іноді нам це вдається доволі важко й кумедно. Доказом цього є зовсім непоодинокі історії новітнього корпоративного успіху України, до яких належать доволі великі за сьогоднішніми мірками компанії Grammarly, Petcube, нещодавно збудовані заводи-виробники комплектуючих до автомобілів, без яких європейський автопром зупинився на два тижні після початку війни, численні агрохолдинги, які працюють відповідно до останнього слова глобальних агротехнологій, навіть ті ж авіабудівні заводи, успадковані від СРСР, які знайшли в собі сили перевести левову частину комплектуючих із російських на західні.

Тож ментально Україна готова до майбутнього. Далі виникає питання, чи достатньо галузевого потенціалу в нашої економіки? Як мінімум, ми можемо заробляти на продовольстві. Європа вважає, що ми повинні заробляти на відновлюваній енергії та чистому водні (тому про нас згадують у водневій стратегії ЄС). У нас потужний пласт ІТ-інженерів, що дедалі глибше інтегрується у світову економіку. Його можна масштабувати за допомогою непоганого рівня освіти в галузі точних наук, успадкованого з радянських часів. Україна має неабиякий транзитний потенціал, актуальність якого кардинально зростає з огляду на перспективи багаторічної міжнародної ізоляції Росії. Так рекреаційний потенціал української землі далекий від повної реалізації. Ми можемо бути цікавими світові, ми готові вриватися в майбутнє, а за деякими показниками маємо такі конкурентні переваги, які згодом будуть більш актуальні, ніж зараз.

З цього всього випливає, що Росія воює з Україною не за територію, і тим більше не за шість пунктиків, озвучених Путіним, а за існування. За своє існування в новій епосі. Для Росії ця війна екзистенційна. Так історично склалося, що шлях, обраний і пройдений нею в минулому, унеможливлює її здатність пристосуватися до майбутнього. Тому в ідеалі Росія хотіла б, щоб майбутнє не настало. Але це неможливо, бо прогрес ніхто не може спинити, тож їй потрібна Україна, щоб, розчинивши бочку дьогтю ложкою меду, скидатися на щось цивілізоване та хоч якось зачепитися в майбутньому.

Тобто в російсько-українській війні минуле воює з майбутнім. Старезна, бліда від старості баба Яга, замотана в триколірну хустку, лежить у домовині на кладовищі історії. Вона ще не вмерла: простягає руку й хапає за ніжку маленьку дівчинку, із русявими косами, заплетеними жовто-блакитними стрічками. Це не просто страшно й аморально. Це виклик самому життю. І зараз маленька Україна змушена приймати цей виклик та відстоювати життя за всіх, для кого воно є цінністю, хто вважає, що прогрес неминучий.

Звідси випливає кілька висновків:

1. В екзистенційній війні боротьба буде до кінця. Пан або пропав. Росія не може відпустити Україну, бо без неї вона не зможе увійти в нову епоху й бути достойним, потрібним світові її учасником. Двері майбутнього повільно закриваються, тож Росія змушена діяти зараз, бо пізніше буде важче, втрати будуть більші, а перспективи – гірші. Україна не може йти на тимчасове перемир’я, інакше доведеться в тій чи іншій формі везти на собі Росію в нову епоху, а це ще принаймні одне втрачене століття. Жодні компроміси посередині не відповідають стратегічним національним інтересам України.

2. Оскільки для Росії війна екзистенційна, то вона не перебиратиме засобами. Якщо спробувати вирубати ведмедя з одного разу, особливо із прямою участю НАТО, то нема жодних сумнівів, що він застосує ядерну зброю. Ведмедя потрібно приспати, бажано навіки. Його схильність до життя в самообмані грає нам на руку. Хоча кожен додатковий день війни обходиться Україні величезними людськими та матеріальними втратами, але, імовірно, за кожен день війни ми купуємо роки або й десятиліття свободи в майбутньому. Це цивілізаційне протистояння, що триває століттями. Ми повинні бити росіян довго, щоб вони назавжди запам’ятали біль і ганьбу поразки на генетичному рівні.

Популярные статьи сейчас

Обновлены социальные нормы потребления газа: что теперь должны знать потребители

The Times: Зеленский и Путин готовятся к мирным переговорам под эгидой Трампа – детали возможных компромиссов

В Украине ужесточили правила брони от мобилизации: зарплата 20000 гривен и не только

Путин скорректировал условия прекращения войны с Украиной

Показать еще

3. Росія хоче знищити українську державність, підкоривши собі наші ресурси. Тому якщо різко не нападати, а в захисті потроху перемелювати zомбі, Кремль до останнього тішитиме себе ілюзорним самообманом, що завоює Україну, й не намагатиметься перетворити її на випалену, радіоактивно забруднену землю (мовляв, для сєбя ж стараємся). На цьому треба грати.

4. Балансуючи між необхідним і достатнім опором, Україна разом із постійною допомогою Заходу повинна виснажити Росію, як рибалка - величезного сома, що клюнув, ведучи його протягом кілометрів, аж поки той не втомиться й не здасться. Для цього ми повинні фактично в умовах війни побудувати нову, ефективну економічну систему, яка забезпечуватиме армію безперервним потоком переважної більшості необхідних їй ресурсів. Без новітньої економічної системи таку стратегію ведення війни буде вкрай важко реалізувати.

5. Із попереднього пункту випливає, що ця війна надовго. Що швидше ми це усвідомимо, то скоріше переможемо. Країна повинна налаштуватися на марафон, щоб, борони Боже, не вкласти всі ресурси у стометрівку, не видихнутися на виході з неї, та не потрапити в руки протверезілому, оскаженілому ведмедеві, який за визначенням переважає нас у чисельності.

6. Оскільки війна надовго, то головна задача тих, хто в тилу, - реформувати економіку та оптимізувати процеси в державі. Що швидше Україна опиниться в майбутньому, то менше шансів буде в минулого нас з'їсти. Ми повинні диференціюватися від Росії, стати принципово іншими, країною, яка формуватиме майбутнє або навіть буде його уособленням за багатьма параметрами. Зараз не можна марнувати час. Усі процеси в державі повинні почати рухатися швидше.