Самоусвідомлення є ознакою людини мислячої та людини духовної. З часом, після відповідей на запитання «хто я?», «де я?» «куди прямую?», виникає наступне: куди рухається світ, у якому ми живемо? Людина хоче дізнатися: світ прямує до добра чи до зла? Цікаво, що це почало тривожити полтавчан, які звернулися до українських інтелектуалів за відповіддю. З думками мислителів у наш час цифрових технологій можна легко познайомитись на «YouTube», якщо ввести у пошук українською: «Куди рухається світ і про місце України в світі».
Відповідь про напрямок руху світу залежить від обраної філософської парадигми та понятійного апарату, яким користуються інтелектуали. Найкраще зрозуміти чи ми прямуємо до зла чи добра можна в моделі «архаїка-модерн-постмодерн». Ця модель має спеціальний словник, терміни якого претендують на точність, вичерпність та влучність. Від цієї моделі можна відмовитись, але якщо запропонувати кращу з кращим глосарієм. Намагатися дати відповідь поза системою якісних узагальнень можна, однак результату це не матиме, а такі намагання є. Спроба не зв’язувати себе оціночними категоріями добра і зла робить будь-які розмірковування з цього питання безсенсовими. Загалом, пошук напрямку руху світу з ретроспективним аналізом минулого без спроб оцінити теперішні ідеї декарбонізації, імунізації, емансипації тощо є малопотрібним зайняттям в суспільному плані.
Повертаючись до полтавської ініціативи можна сказати, що найближче до відповіді на запитання «куди рухається світ?» в етичному контексті підійшов харківський філософ Олександр Філоненко, який нагадав, що у другій половині ХХ століття бути модерністом було непристойно і підло. Модерн – це аморальний вибір, а не ідеологічна помилка.
Зрозуміло, що після жахів Другої світової війни іншого і не могло бути. Але мало назвати ідеї модерну великими утопіями, які виконували функцію своєрідного клею для суспільства і що ці ідеї, і цей клей призводив до гуманітарних катастроф. Це не пояснює всього модерну і причин переходу до постмодерну, навіть, якщо представити постмодерн як майданчики для комунікацій, які виконували функцію клею замість звичних великих вертикальних ідей. Це дещо спрощений погляд на людину та світ, який приховує головну віддалену проблему: намагання розв’язати попередні незбалансовані протиріччя без розуміння їх природи рано чи пізно призведе до появи таких самих незбалансованих протиріч та гуманітарних катастроф. Предтечу цих катастроф сьогодні не бачить тільки короткозорий.
Отже, ідея модерну – це ідея людини, спрямована на задоволення її утилітарних та метафізичних потреб. Ідея людини замінила ідею бога. Ідея модерну – це життєстверджуюча ідея прогресу, яка поступово витісняла напруженість і тривожність пов’язані з очікуванням кінця світу і необхідністю спасіння душі. Модерн – це бути тут і зараз.
Водночас модерн це також вертикальні ідеї та лідерство, це індоктринація суспільства – наповнення свідомості широких мас населення вигідними для правлячого прошарку змістом масової свідомості в соціальному, ідеологічному, політичному й психологічному плані у формі системи переконань, образів, установок і стереотипів.
В середині ХХ століття чомусь вирішили, що всі кошмари модерну пов’язані виключно з лідерами та їх великими соціальними утопіями. А народ ніби тут як ні до чого. Насправді, все що відбувалося поганого і жахливого (комунізм, нацизм, фашизм) – це обопільна провина і суб’єктних лідерів і несуб’єктних мас. Народ не виконував свою «експертну» функцію, суть якої дуже проста – слідувати за власним сумлінням. Якщо ідеї лідера співпадали з відчуттями сумління особи, тоді можна були йти, а якщо ні, то не треба було йти. Але пересічні слідували за чим завгодно, але не за сумлінням. Ось і все.
Неправильний «діагноз» очікувано потягнув за собою неправильне «лікування» – інтелектуали середини ХХ століття прийняли доктрину, яка передбачала відмову від великих вертикальних ідей. У постмодерні всім дозволено висувати ідеї. Всі стали лідерами. Як сказав Президент Зеленський: тепере ви всі президенти. На сьогодні лідерів готують де завгодно, починаючи від тренінгів, закінчуючи академіями лідерів. Таким чином постмодерн на відміну від модерну дав суб’єктність всім.
Це все, звичайно, добре – всі стали лідерами, всі стали суб’єктами, тільки люди як не йшли за власним сумлінням, так і не йдуть. Взагалі, виникає парадокс. Постмодерн дозволив бути суб’єктом кожному, дозволивши кожному відчувати. Але замість совісті люди відчувають власну ущербність з якої вигадують собі все нові і нові ідентичності. І ось з цим букетом ідентичностей, будучи унікальним лідером людина постмодерну готова спокійно уніфікуватися та знеособитися QR-кодом.
Мені пощастило цими днями познайомитись з рукописом майбутньої монографії українського автора «Утилізація модерну». У ній цікаво сформульована головна проблема реальності. На думку автора проблема не в ілюзорності нового світу, а утому, що у новій реальності, яка витісняє знайомі нам смисли, ми не встигаємо давати власні імена та означення. «Наша мова і наше мислення стають фрагментованими та ситуативними. У нас більше немає мови як дому нашого власного буття (Л. Вітгенштайн), якому ми могли б дати лад і осмисленість».
Що я думаю з цього питання. Модерн – це бути. Так, не всі були, але суб’єкти були. Постмодерн – це не бути. Гітлер, Сталін, Черчилль – були. Мілованов, Макрон, Кіра Рудик, Ангела Меркель – їх нема. Всі ці люди примари. Відсутність імен і назв – вторинне. Того чого нема – не потребує назв. У цьому другий парадокс постмодерну, тому що його ідея – надати суб’єктність усім, усі мали бути, і непросто бути, а бути президентами, як сказав колись Володимр Олександрович.
Отже, які висновки ми уже можемо зробити. Ще донедавна ми хоча б знали прізвища винних неправильних ідей і розуміли неправильності. Сьогодні ми не лише не знаємо джерела ідей та не встигаємо давати власні імена та означення, ми не розуміємо неправильностей. І це є прямою дорогою до нової катастрофи.
Ось як буває, коли намагаються виправити порок не осягнувши природу цього пороку.