Разюча розбіжність між паспортним та соціально-філософським віком представників сьогоднішньої влади за іронією збіглася з обраним політтехнологами діючого Президента зеленим кольором. Складно сказати, що намагалися повідомити майстри піару через довжину хвилі 510-550 нм, але сьогодні зелене органічно поєднується з незрілим.
Україна є аграрною країною, громадяни якої добре розуміють причини передчасного збору незрілих плодів. Задовольнятися плодами технічної стиглості доводиться тоді, коли природне визрівання поєднується з гниттям та псуванням продукції. Щоб уникнути потрапляння гнилі у вищу політичну владу 2019 року ми пішли на експеримент доставки в урядовий квартал незрілих політиків з розрахунку їх визрівання у штучних та комфортних умовах кабінетів.
Поява «зелених» у владі викликана необхідністю запобігти появі «гнилих» – це перше, що важливо зрозуміти. Гниття зеленого незрілого замість його визрівання у штучних умовах пов’язана з тим, що зараження «плодовою гниллю» відбувається на етапі зав’язі – це друге, що важливо зрозуміти.
Двадцятого серпня у Києві на Васильківській,5 зібралася група досвідчених у політиці людей різних поглядів, але об’єднаних бажанням дати бій «зеленим» задля здобуття перспективи для українського проекту, щонайменше на наступні тридцять років. Воювати з незрілістю і некомпетентністю це, безперечно, правильно. Тільки треба розуміти, що насправді бій треба дати не «зеленим», а «гнилим». А для цього потрібно бачити, що в Україні процеси фахового становлення, здобуття практичних навичок чомусь поєднуються з моральною деградацією. Чомусь перепусткою у професійне середовище є аморальність. Ви не станете хірургом, якщо щонайменше не станете рабом, а краще одразу моральним уродом. Про державну службу чи політику годі й говорити. Це все потрібно не лише бачити, але й артикулювати для того, щоб оформити претензію на владу, відмежувавшись не лише від гнилих та зелених, але й від «професійних».
Екс-міністр екології та природних ресурсів Ігор Шевченко в дискусії задав просте запитання, яке завжди цікавить всіх під час подібних зустрічей: що далі, який наступний крок після «діагностики»?
Попри всю складність запитання, відповідь на нього проста. Наступний крок – етичний вибір. Вибір між ідеєю, мораллю, романтизмом з одного боку та профітом, доцільністю, розрахунком з іншого. Тобто наступний крок це не інтелектуальне напруження для аналізу ситуації чи обрання технології, а етичний вибір, який полягає у відмові від правил ринку (конкуренції та прибутку).
Інтелектуалами за тридцять років проаналізовано багато подій та окреслено безліч трендів. Але повз чомусь постійно проходить головний тренд – ринковість. В усі сфери нашого життя зайшов ринок. У тому числі туди, куди він не повинен заходити. Проблема ринку у тому, що він завжди спрямований на зняття «вершків». Не добросовісна конкуренція і важка праця є головними характеристиками ринку, а виокремлення вигідного і його привласнення – ось головне правило ринку.
Одна з коменетаторок з медичною освітою під політичним постом Юрія Романенка дуже влучно написала: «в політиці все дуже нагадує медицину – відкрито безліч діагностичних та лабораторних центрів, всі хочуть діагностувати та консультувати, але ніхто не бажає лікувати та виходжувати після лікування».
Чому так відбувається. Тому що діагностика і консалтинг – це вершки ринку – мінімум вкладень та максимум прибутку. А лікування в медицині чи суспільно-політична дія в політичному житті – це невдячна рутина, яка не дасть ні грошей, ні слави. У політиці рутина це не просто ризик неотримання прибутку, це відмова від прибутку. Тому всі суспільно-політичні процеси протягом тридцяти років у нас орієнтувалися не на суспільну користь, а на зняття з соціуму вершків. Так було 2004-го, так було 2014-го. Роль сепаратора для збивання вершків виконували обставини, політики та політтехнологи. Політики аналізували та діагностували, технологи консультували як краще підбурювати.
Після кожного такого циклу ми отримували зажирілих на вершках бенефіціарів та виснажене й апатичне суспільство, яке можна порівняти з молочним перегоном. По мірі того як жирність суспільного молока покращувалася завжди активізувався колективний політтехнологічний сепаратор, який приводив в рух суспільні процеси. Щось подібне готується і на цю осінь. Тільки треба розуміти, що після війни, локдаунів і «зелених» не та «жирність молока», і збити нічого не вдасться.
Якщо ми хочемо відкрити для себе перспективи на наступних тридцять років доведеться відмовитись від ринкових підходів у політиці і припинити збурювати чи використовувати суспільні процеси для отримання прибутку.