Дебати Дацюка, Баумейстера та Арестовича на «UKRLIFE»: головні незбалансовані протиріччя

Прийнято вважати, що негативний вплив на психіку, психологічний стан, ментальність відбувається внаслідок подій, учасником яких людина стає вимушено. Це війна, теракти, насильство, цькування тощо. Однак, якщо не хронічне порушення психічного стану, то, принаймні, психологічний дискомфорт можна набути добровільно, наприклад, приймаючи участь в масштабних соціальних експериментах, цілком гуманних, прогресивних та таких, що розвивають особистість. Російський радянський проект був одним з таких.

Розвал СРСР та крах ідей, які його формували мав не стільки економічні, як психологічні наслідки для людей, котрі повірили і пішли за новою світською релігією. Але комунізм не лише заміняв бога чи релігію, він виривав з корінням, міняв природу. В результаті на пострадянському просторі залишилися мільйони людей, котрі втратили ґрунт під ногами і спокій в душі.

В особливо незручному та вразливому становищі опинилися ті, котрі були вимушені приймати участь в національних проектах на чужій землі з ментально іншими людьми, які можуть поступатися інтелектуально, але мають моральну перевагу, стоячи обома ногами на духовній опорі і будучи впевненими у своїй природній правоті.

Треба розуміти, що душевні страждання для тих, котрі увірували у вчення Маркса виявилися більш важкими, ніж економічні труднощі. У нас не прийнято про це говорити, але головною причиною депопуляції у пострадянській Україні були і є саме втрата життєвих орієнтирів та відмова від життя. І наймасштабніше ці процеси проявилися саме у більш заможному індустріальному південному сході країни. Алкоголізм і наркоманія – це лише симптоми і наслідки.

Цілком очікувано, що мільйони людей, котрі втратили КПРС і не змогли примкнути до ретроградної РПЦ чи ментально чужої греко-католицької церкви (або до інших подібних інституцій) почали самоорганізовуватись у світські духовні осередки, які народили своїх лідерів. Троє з них – Андрій Баумейстр, Сергій Дацюк, Олексій Арестович – зустрілись на чергову зустріч в студії «UKRLIFE» для того, аби обговорити свої проблеми.

Нескладно передбачити, що далеко не всі погодяться з такою «підводкою» до дебатів. Особливо незгодними будуть ті, хто очікує від філософських дискусій розв’язання внутрішньополітичних українських проблем, політико-філософських проблем Західної цивілізації, перемоги над освітньо-інформаційним Монстром, котрий не дає людям мислити (народ хоче мислити, а інформаційний монстр йому не дає) і так далі.

Ну, й можна собі лише уявити скільки незгодних виявиться з думкою, що, насправді, головною метою дискусії філософів є пошук духовної опори для пострадянських російськокультурних та російськомовних людей, передусім в Україні. Як на мене, то задача благородна, абсолютно не антиукраїнська і потрібна для молодої політичної нації.

Якщо з метою примирення спробувати об’єднати розв’язання українських та цивілізаційних проблем з пошуком духовної опори для пострадянських людей, то стають надто явними, як любить говорити Олексій Арестович, базові незбалансовані протиріччя. Тобто протиріччя існують окремо, об’єднання їх просто проявляє. Наявність протиріч, як відомо, не дає можливості досягати результату, тому про них треба говорити.

Пропоную почати зі справ духовних. Не секрет, що пострадянські люди переважно є фізикалістами чи матеріалістами. Примат матерії в противагу ідеям, які визначають властивості та «поведінку» матерії унеможливив в їх середовищі використання таких слів як «духовність», «бог», «ідеї» тощо. Повернення цих слів в лексику, мабуть, вважається неприпустимим, оскільки приводить у релігію та «мракобєсіє». Замість «духовності» і «бога» лідери думок намагаються запровадити певні еквіваленти. Але робиться це так хитро, щоб ні у якому разі про це не здогадалися.

Зустріч в студії дала підстави підозрювати, що «іноє», навколо якого обертається філософія Сергія Дацюка, є аналогом духовного, можливо його і треба перекладати як «духовноє», але точно не як «інше» чи «інакше». На даному етапі «іноє» взагалі краще не чіпати. Воно як німецький «дазайн». Можливо це «дзен» - просвітлення від внутрішнього перетворення і перехід на вищу сходинку свідомості. Важко сказати. Але якщо це якось не прояснити, то навіть для цільової аудиторії, «іноє» буде як «фіолєтовоє». Андрій Баумейстр просив приклад «прєображєнія», але пропустив опонента далі в дискусії. А дарма, Сергій Дацюк не пропускав.

Те саме стосується мислення. Здавалося б очевидна річ – якщо ми спостерігаємо масову відмову від мислення, але немислячий народ спокійно живе, то це свідчить про те, що мислення не є обов’язковим для фізичного виживання, кар’єри, успіху в житті й так далі. Інакше більшість людей би мислило. І ніякої таємної сили, змови олігархів, впливу постмодерністів тощо, які б заборонили мислити не існує. Відмова від мислення – це етичний вибір, добровільний. Важко сказати для чого було стільки часу «мірятись» визначеннями, але не вказати ключову характеристику мислення, яка явно виходила з контексту розмови – мислення – процес діяльності ЦНС, який не пов’язаний з індивідуальним фізичним виживанням. Часто навіть навпаки. З колективним виживанням – так, пов’язано. Тобто хтось один має почати мислити, пожертвувати собою для інших немислячих. Якщо це перекреслює академічне чи наукове розуміння мислення, тоді треба думати над неологізмом, який би відображав філософське розуміння. Все-таки філософи, як-не-як.

Рухаємося далі по базовим незбалансованим протиріччям. Деградаційні перетворення основи соціальної піраміди в Україні дивним чином виявилися конгруентними з «прогресивними» постмодерністськими перетвореннями еліт Західної Європи. Від пізнього СРСР Україна успадкувала культуру неелітності. В Україні ніхто не бажає бути прикладом для інших і не хоче приймати внутрішнє рішення бути зразком, але всі хочуть управляти масами, вчити їх і стригти з них вовну. Ідеальні умови для реалізації постмодерністської ідеї «горизонтального» управління і безвідповідального масового лідерства на догоду світовим фінансовим групам. Для того, аби це не виглядало абстракцією, як у випадку з «іним», наведу приклад.

Нещодавня смерть 35-и річної дружини екс-міністра охорони здоров’я Сандро Квіташвілі є прямим наслідком небажання еліт бути зразком та прикладом для інших. Саме це небажання стало причиною занепаду всіх інститутів внутрішніх службових розслідувань в медицині. Медична верхівка не хотіла помічати спочатку помилок, а потім і грубих промахів колег для того, аби залишити для себе можливість помилятися і звільнитися від зобов’язань шукати істину. Консультативно-експертні комісії уже давно не збираються добровільно з ініціативи медичної еліти, а виключно на вимогу родичів потерпілих від промахів медиків. Тобто, якщо родичі не задоволені, то проблема є, а якщо вони не помітили промаху, то і проблеми нема. Проте, в середовищі ескулапів спонтанно виникають ініціативи страхування професійної відповідальності лікарів і з’являються черги бажаючих збирати та акумулювати внески.

Сергій Дацюк публічно відмовляється бути зразком та прикладом для інших. Це проявляється як очевидними речами на зразок небажання апелювати до російськомовних простолюдинів (чого не скажеш про україномовних, там Сергій дуже уважний, ретельний і доступний для розуміння), так і прихованими речами на зразок добровільної цілеспрямованої маргіналізації.

Олексій Арестович не просто робить все можливе для того, аби не бути зразком і прикладом, він уже давно перестарався у цьому напрямку, вийшов за граничне і осягнув «іноє».

Винятком, причім загальнонаціональним, залишається Андрій Баумейстр, який явно має внутрішню установку на зразковість і є прикладом для інших. Але! На відміну від Дацюка та Арестовича Баумейстр не демонструє ознак оригінальності. Це явний дисонанс в команді філософів – бути оригінальним і не мати бажання бути зразком і прикладом, або прийняти рішення бути зразком, але не працювати над оригінальним продуктом. Зрозуміло, що сама претензія на оригінальність і наявність оригінального продукту ще ні про що не говорить, але «зайти» в маси може тільки оригінальне, а навернути до мислення інтелектуала може лише зразок і приклад. Ніяка спеціальна освіта, спеціально відібраними людьми тут не допоможе. Тим більше, без таких чеснот та інтелектуальних напрацювань не може бути створена духовна основа, ґрунт на який можна опертися обома ногами, тобто те, над чим, власне, і працює група.

Дуже сильно аудиторію дезорієнтують незбалансовані протиріччя у вигляді політичних завдань, які чомусь на себе взяли філософи. Учасники дебатів помилково вважають, що вони знаходяться у «політичному» (політичне не у розумінні Шмітта, тому в лапках). Це не хитра спроба навернути учасників дискусії до української мови, але «політичне» в Україні україномовне. Про це дуже добре знає Сергій Дацюк, тому все, що стосується політики він публікує українською в блогах на «УП». Це швидше спроба пояснити, що не варто визначати політичні цілі, перебуваючи поза «політичним» без шансів у нього потрапити, народжуючи надлишкові очікування. Причім важливо розуміти, що оригінальне в Україні зі старту має творитися українською, якщо, звичайно, є бажання потрапити в український контекст. Робити переклад оригінального контенту Арестовича і Дацюка – нема сенсу. Це не пропозиції до податкового кодексу, які можна напрацювати російською, а потім фіналізувати українським перекладом для того, аби потрапити в політичний процес. «Іноє», «отказ от мишлєнія», «смисли», «Русь-Україна», «п’ятий проект» і так далі або не перекладається, або не сприймається. Це з одного боку. З іншого боку – «духовний» російський контент не потрібний людям, які індоктриновані в Західний християнський проект і стоять обома ногами на духовній основі, міцно тримаючи в руках макітру з кутею на Різдво.

Занадто вже відважними виглядають спроби з України, перебуваючи поза політикою і під впливом Західних концептів нанести інтелектуальний удар по демократії, лібералізму, постмодернізму та іншим неподобствам. Володимир Ленін та його «молода команда», бажаючи вплинути на сенси імперіалістів діяли зовсім не так, і дуже ефективно. Вони стартували з власної країни. Для початку «Троцкій, Камєнєв і Зіновьєв» визначили рушійну силу та суб’єктів «політичного» в Росії. Ними, як відомо, були обрані не скривджені та освічені євреї, не працьовиті українці чи прогресивні громадські активісти Західної Європи, а задрипані і малограмотні росіяни. Тому «Троцкій, Камєнєв і Зіновьєв» продукували свої смисли, гасла, слогани та узагальнення не на ідиш, українською чи французькою, а російською. До речі, вони не примушували маси мислити. Тягар мислення взяли на себе ті, хто прийняв установку бути зразком та прикладом. Мисленням вони намагалися викликати почуття у мас.

В Україні якось все відбувається занадто оригінально. Чомусь основною рушійною силою для вирішення українських проблем шляхом нанесення удару по об’єднаному західно-російському Монстру обрано пострадянське, політично не суб’єктне російськомовне населення, розпорошене по всьому світові, яке має почати мислити і руйнувати Монстра брехні та маніпуляцій. Ну, по Монстру, звичайно, не гріх вдарити, і є за що, але виникають великі сумніви, що це вдасться зробити за допомогою цих людей. Взагалі є підозра, що підважити західних «ліберастів» для українського блага мають «нормальні» росіяни – ліберали Хакамада та Ілларіонов, наприклад.

Ну а так, загалом, все було добре. Можливо розчарованими залишилися інтелектуальні серфінгісти, які розраховували прокататись на високій морській хвилі створену кимось, натомість спостерігали лише за тремтячими кругами води, які розходились по плесу озера, то це таке. Перефразовуючи народну мудрість: любиш серфінгувати – люби і хвилю піднімати.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, страницу «Хвилі» в Instagram.