Українське гетто чи патріотичний фронт?

Микола Рябчук прочитав у Харкові цікаву лекцію, гловні тези якої законспектував та оприлюднив "Збруч". В ній він розвиває "єресь" про мову як простий засіб комунікації, що для сили-силенної людей не має сакрального значення, і пропонує переосмислити термінологічний апарат, яким звикла користуватись українська гуманітарна інтеліґенція.

В основі головної тези Миколи лежить цікаве спостереження, що від 2012 року більш як 80% українців вважають себе патріотами України. Підтримка незалежності України підскочила 2014-го року і стабільно сягає більше 75% (останні 2 роки – більше 80%). Додам від себе, що згідно зі свіжими соціологічними замірами, більш як 70% вважає українську мову важливим атрибутом незалежності України. Так само абсолютна більшість українців (80%) згодна з тим, що всі керівники держави та державні службовці повинні у робочий час спілкуватися державною мовою. Статус української як єдиної державної від 2014-го стабільно підтримує 75-80% українців.

За статус російської як другої державної, приєднання України до інтеграційних утворень на чолі з Росією, виступають в Україні 15-25% українців. Тобто базовий розподіл тих, хто за незалежну Україну та кому незалежність муляє душу й очі приблизно 80% на 20%. За іронією долі ці цифри точно віддзеркалюють пропорцію американських колоністів, що повстали за свободу та незалежність далекого 1775 року, та лоялістів, які підтримували панування Британської імперії у Новому світі. На відміну від України, в результаті війни за незалежність та перемоги у ній повсталих колоній американські лоялісти мусили емігрувати в Канаду: п’яту колону у новоствореному союзі ніхто терпіти не збирався.

Наведені цифри переконливо свідчать: "бінго" – Україна відбулась!!!

А далі починається те, що нас розділяє. Статус російської як регіональної – мінус 15% від вісімдесяти. Прихильники позаблокового статусу України — мінус 26% (за підтримки вступу до НАТО в районі 50%). При тому, що на референдумі про вступ до ЄС «за» проголосували б майже 60% громадян України, лише 27,5% з них вважає, що нам потрібно домагатися членства в Євросоюзі, а 41,7% – стверджує, що Україні слід «визначати свій власний шлях розвитку і спиратися виключно на свої ресурси» (і це за цьогорічним опитуванням СОЦІСа, афілійованого через Гриніва з партією «ЄС»!)

Ми об’єктивно розмовляємо в побуті різними мовами: від 97% українською в Івано-Франківську та 95% — у Львові до 97% російською в Маріуполі і 95% – у Сєвєродонецьку, хоча майже всі добре володіємо обома. І наша фактична двомовність нікуди не подінеться, бо ми розуміємо один одного без перекладача і знаємо про це, а це означає, що наш фактичний білінгвалізм цілком задовольняє комунікативну функцію мови. Для виконання символічної функції достатньо статусу української як єдиної державної: шанування державного прапору не передбачає, що він має висіти на стінці у кожній хаті, і майоріти на кожному подвір’ї та балконі.

Нас також розділяє ставлення до радянської (та імперської) спадщини: це був злочинний колоніальний режим чи трагічна, але наша історія, яку творили наші батьки і в якій є як те, чим варто пишатися, так і те, від чого слід жахнутись та засудити? Нагадаю, що згідно з опитуваннями «Демініціатив», ставлення українців до засудження СРСР як комуністичного тоталітарного режиму, що здійснював політику державного терору, фактично розкололо націю навпіл: 34% ставляться позитивного до такого засудження і 31% – негативно. Так само 30% українців схвалюють перейменування населених пунктів та вулиць, названих на честь комуністичних діячів, тоді як 44% ставляться до цього негативно. Решті – байдуже.

І тут починається українська версія "прокляття ідентичності", яку людині, за слушним спостереженням Френсіса Фукуями, властиво весь час уточнювати, а отже асоціювати себе з меншими й меншими спільнотами. Замість створювати широкий патріотичний фронт на підвалинах цінностей, які нас єднають: незалежність та її символічні атрибути, включно з державною мовою, ми розбігаємось по партизанських загонах, кожен з яких прагне більше прав та привілеїв для свого хутору коштом сусіднього села. Попри те, що широкий суспільний консенсус полягає у статусі української як державної (що це означає чудово розтлумачив Конституційний суд України ще далекого 1999-го, але збереженні вільного обігу російської та інших мов нацменшин у приватній сфері, частина українців з енергією вартою кращого застосування нав’язує країні наратив про російську як «мову агресора». Хоча кадрировці на Донбасі розмовляли російською набагато гірше за тих, хто по інший бік фронту боронив українську незалежність. Примусова українізація сфери обслуговування, яка не має нічого спільного з функціюванням української як державної, як і непродумана декомунізація, що часто перетворюється на топографічну бандеризацію України (я навскидь нарахував 70 вулиць, 2 проспекти та 3 провулки Степана Бандери – і цей список далеко не повний), радикально звужує український фронт, але натомість виступає дріжджами, на яких активно зростає рейтинг ОПЖЗ.

І так 80% патріотів України перетворюються на 15% «справжніх українців», згуртованих навколо «сивочолого гетьмана». За злою іронією долі, політтехнологія Петра Порошенка «або я або Путін», яка передбачала реінкарнацію в Україні п’ятої колони, повернення в Україну та політичне воскресіння демонізованого Медведчука — все це з метою продемонструвати патріотичному електорату реальність загрози (про)російського реваншу і в такий спосіб консолідувати навколо п’ятого президента усі проукраїнські сили, повернулась до нього кармічним бумерангом. Тепер не так Медведчук, Бойко та компанія мобілізують електорат Петра Олексійовича, який уперся в стелю в 15%, як Порошенко мобілізує та консолідує електорат ОПЖЗ, який незначно, але стабільно перевищує кількість прихильників «ЄС».

Оскільки п’ятий президент залишається стабільним лідером народної недовіри, а в другому турі виборці, як відомо, голосують не так «за», як «проти», Петро Олексійович не має жодних шансів повернутись на Банкову демократичним шляхом — хіба що в результаті державного перевороту. І тому «ЄС» фактично створила та активно працює над консолідацією та консервацією зелотського гетто в Україні. Яке не має жодних шансів на перемогу на вільних, відкритих та демократичних виборах, але дає його добровільним мешканцям відчуття винятковості та вищості щодо решти громадян України — в їхній термінології «п’ятої колони», «хахлів» та «малоросів».

Втім сучасні електоральні війни виграють не 300 спартанців, а широкі політичні фронти. Замикатись в культурному гетто у власній державі — абсурд та найкоротший шлях до поразки та втрати України! А ми досі ладні бачити ворога в кожному, хто говорить російською мовою або вживає вираз «на Україні», хоча саме такий вираз знаходимо у «Львівському літописі», «Конституції Пилипа Орлика», Тараса Шевченка, Лесі Українки, Івана Франка, Михайла Грушевського, Симона Петлюри, Дмитра Донцова, Юрія Шевельова і (sic!) самого Степана Бандери.

Американці, які заснували США, були значно мудрішими за нас. Вони чудово усвідомлювали, що питання рабства здатне розколоти та знищити новоутворену конфедерацію вчорашніх колоній. І попри те, що Декларація Незалежності (1776) стверджує: «Ми вважаємо за самоочевидні істини, що всіх людей створено рівними; що Творець обдарував їх певними невідчужуваними правами, до яких належать життя, свобода і прагнення щастя», ані в Статтях Конфедерації (1777), ані в оригінальній редакції Конституції США (1787) ми не знайдемо подібних тверджень. Чому? Бо розв’язок питання рабства, ставлення до якого кардинально відрізняло південні та північні штати, відклали до кращих часів, аби вберегти новостворений союз. Ба більше, розділ 9 ст. 1 Конституції США прямо позбавляв Конгрес права забороняти завезення до країни нових рабів впродовж 20 років після набрання Конституцією чинності. Такий (а)моральний компроміс був ціною існування самої американської державності.

Як відомо, відкладене питання рабства вибухнуло в США через 80 з гаком років і було розв’язане в результаті кровопролитної громадянської війни, що коштувала американцям більше життів, аніж будь-яка війна із зовнішнім ворогом. Але на той час США остаточно відбулись як незалежна держава. Від часу останньої інтервенції британців, коли був узятий Вашингтон і спалений Білий дім, минуло півстоліття. Суверенітет Сполучених Штатів ніхто не ставив під питання. І тоді прийшов час відкинути рабовласницьку ідентичність як неамериканську. Хоча остаточно питання расової дискримінації не вирішено в США до цього часу, яскравим свідченням чому є цьогорічні протести під прапорами руху Black Lives Matter.

Нам потрібно навчитись у американців стратегічному мисленню. А воно спонукає творити спільний патріотичний фронт, який потенційно підтримують 80% українців (чи бодай 60%, тобто ті, хто вважає Росію державою-агресором), а не замикатись в зелотському гетто, яке плекає у його добровільних мешканців почуття винятковості та героїзму, але прирікає їх на електоральне фіаско. Навіть у двобію з п’ятою колоною Медведчука-Бойка-Льовочкіна-Рабіновича.

Час дорослішати та обирати стратегію перемоги. Бо за свою інфантильну ексклюзивність та «справжню українськість» ми ризикуємо поплатитись самим існуванням справжньої України, яка набагато розмаїтіша за уявну Україну зелотів з українського гетто.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Хвилі в Instagram.