Необачність, що поховала багатосторонню дипломатію у Західній Сахарі

Реакція Марокко на коментар ООН стосовно Західної Сахари нівелювала здобутки миротворчої місії, поставила на межу її політичний мандат та створила небезпечний прецедент.

Одне слово, що необачно вилетіло з вуст генерального секретаря ООН призвело до найбільшої за останній час кризи у питанні Західної Сахари – спірної території, на яку претендують Марокко та підтримувані урядом Алжира повстанці із «Фронту Полісаріо». Де-факто, більшість території контролюється марокканськими війсьами. 5 березня генеральний секретар ООН Пан Гі Мун відвідав табори біженців із Західної Сахари, що розташовані на південному заході Алжиру та управляються «Фронтом Полісаріо». Його метою було відновлення переговорів щодо організації референдуму про самовизначення мешканців цього регіону. Під час свого візиту, генсек назвав Західну Сахару територією, «окупованою» з боку Марокко. Пізніше, в ООН назвуть це «особистою думкою» їх очільника. У відповідь на це, офіційний Рабат відкликав весь цивільний персонал із Місії ООН з проведення референдуму в Західній Сахарі (MINURSO) та зажадав від них закриття свого офісу у місті Дахла. Хоча 28 березня Пан Гі Мун вибачився за це «непорозуміння», дипломатичний конфлікт поглибив кризу в регіоні та поставив під сумнів спроможність ООН бути адекватною та об’єктивною платформою для мирного вирішення конфлікту.

Ця подія також відбилася на відносинах всередині Ради Безпеки ООН та затьмарила міжнародний імідж організації. Проблема викликала занепокоєння в інших країнах, адже реакція Марокко створила прецедент, коли будь-яка держава може паралізувати роботу миротворчих місій ООН в обхід Ради Безпеки. А відтак, під час обговорення роботи Місії ООН в Західній Сахарі цього місяця, більше уваги буде приділено не самій діяльності місії, а її відродженню та оцінки шкоди, заподіяної з боку Марокко.

Упродовж останніх трьох десятиліть у Марокко послідовно називали Західну Сахару своєю південною провінцією, і навіть включили її у свою систему адміністративно-територіального поділу. Це суперечить поглядам повстанського «Фронту Полісаріо», члени якого вважають спірну територію окупованою і такою, яка має бути звільнена від марокканських окупаційних сил. Суперечка була вирішена завдяки зусиллям місії ООН, яка запровадила перемир’я та запустила неупереджений процес організації референдуму про самовизначення на початку 1990-х років.

Іноземні оглядачі, мабуть, були збентежені надзвичайно «швидкою» реакцією Марокко на ці події. Пройшло аж два тижні перед тим, як 17 березня уряд країни відповів на суперечливу заяву Пан Гі Муна, витримавши її далеко не у «класичному дипломатичному дусі», що свідчило про серйозність намірів Марокко у конфлікті з ООН. Такими самими незвичними можуть здатися п’ятиденні дипломатичні баталії у Раді Безпеки ООН з приводу того, чи потребує взагалі ця ситуація відповіді з боку всього міжнародного співтовариства. І це все лише через пару слів про територію, яку Марокко й так контролює. Хай там що, але різка реакція Марокко була зумовлена насамперед використанням генеральним секретарем ООН термінології їх ворогів по відношенню до цих земель. Відверто кажучи, ООН так ніколи й не визначилася зі статусом Марокко у Західній Сахарі. Так само й не визнавала цю територію легітимною частиною країни. І навіть не пропонувала якісь альтернативи. Натомість, в ООН віддали перевагу визнанню фактичного контролю Марокко над цією територією, що було більш близьким до реальності.

Надміру емоційна та диспропорційна реакція офіційного Рабата на цю ситуацію дає підстави говорити про наявність в них стратегічного плану по ослабленню присутності ООН у Західній Сахарі та, врешті-решт, анулюванню політичного мандату її миротворчої місії. Серед іншого, цей мандат передбачає створення передумов для організації референдуму, який мав би визначити долю Західної Сахари – незалежність або ж входження до складу Марокко. Та ця ідея була заморожена ще у 2000 році, а офіційний Рабат послідовно заявляв про свою відданість політичним переговорам, які мали завершитися офіційним включенням Західної Сахари до їх складу у статусі автономії. Розбіжності з приводу цього питання, які виникли у Раді Безпеки ООН – це якраз те, чого прагнув Рабат. Адже його мета полягала у поступовому ослабленні ролі ООН в регіоні та «де-інтернаціоналізації» конфлікту, зокрема шляхом нівелювання будь-яких формальних рішень про референдум на міжнародному рівні.

Виведення марокканського персоналу з миротворчої місії ООН у Західній Сахарі позбавила місію ООН критичних для неї комунікацій та логістики,необхідної для моніторингу за режимом припинення вогню. Відкладення у довгий ящик рішення про остаточне закриття офісу місії ООН у місті Дахла свідчить про те, що офіційний Рабат все-таки залишає якийсь канал комунікацій між Збройними силами Марокко та військовим персоналом миротворчої місії ООН на місцях. Однак дипломатична криза вдарила по політичній складовій місії. «Фронт Полісаріо» вже оголосив про мобілізацію та можливе відновлення бойових дій. Зі свого боку, Алжир, їх основний союзник – навпаки: всіляко підтримує збереження цього питання у віданні ООН, навіть попри внутрішню опозицію до ідеї проведення референдуму.

Більше того, криза призвела до гострих суперечок всередині самої Ради Безпеки ООН. Особливо очевидними вони стали під час консультацій країн-членів Радбезу з 17 по 24 березня. Під час запеклих словесних баталій, Франція та Іспанія виступили за вирішення цього конфлікту у двосторонньому форматі з Марокко. Це могло різко зменшити роль та вплив ООН на перебіг подій та ситуацію в регіоні. До того ж, це позбавляло би ООН права розгорнути в рамках миротворчої місії групу моніторингу за дотриманням прав людини, проти чого виступали у Марокко. Решта держав заявили, що буде краще повернутися до попереднього статусу-кво: відновити роботу персоналу місії та зберегти за ООН виключне право ухвалювати рішення щодо миротворців. Поки що ці переговори не дали нічого, окрім пустих балачок. Країни не спромоглися навіть зайняти якусь чітку позицію з цього питання, наприклад, підтримати Марокко чи ООН. Звісно ж, для цього потрібен консенсус.

Важливо зазначити, що для Марокко та «Фронту Полісаріо» підрив діяльності миротворчої місії ООН матиме неабиякий вплив на чинну структуру та формат переговорів. Якщо Марокко виступає за надання регіону автономії і закріплення цього рішення референдумом про автономний статус, то «Полісаріо» та Алжир прихильні до ідеї проведення референдуму про незалежність. У випадку Марокко, це означає, що країна продовжуватиме просувати ідею переговорів щодо політичного врегулювання конфлікту із подальшим втіленням їх плану по автономії. Однак для «Фронту Полісаріо» та Алжиру важливіше зберегти мандат ООН для організації майбутнього референдуму про самовизначення. До сьогоднішнього дня, ситуація влаштовувала обидві сторони конфлікту, оскільки вони могли йти до своєї мети під «куполом» ООН, не ризикуючи потрапити у криваві сутички один з одним. Проте ця криза дещо похитнула цей статус-кво і дала Марокко можливість вдарити по мандату ООН та їх суміжному плану провести референдум про самовизначення. Можливо, уряд Марокко також хотів унеможливити ймовірне включення до складу місії групи моніторингу з прав людини з подачі Алжиру та «Фронту Полісаріо».

Таким чином, цей дипломатичний конфлікт змінив порядок денний квітневого обговорення ситуації у Західній Сахарі та змусив країни розпочати довгі переговори щодо структури, формату та завдань миротворчої місії ООН. Насправді, Рада Безпеки зараз має не відновлювати діяльність місії, а скоріше визначити її тривалість та конкретні дії у регіоні. Ті, хто підтримує Марокко, просуватимуть старий варіант: про те, що місія діятиме не більше року, а потім знову потребуватиме затвердження Радбезом ООН.