Легенди та міфи української історії

Внаслідок того, що кожний зацікавлений привласнював собі право висловлюватись на теми, пов’язані з історією виникнення ранньосередньовічної Русі, з проблемою етногенезу українців та іншими актуальними питаннями, відбулась певна профанація досліджень громадянської історії України і проблем української культури. В такому спрощеному і фальсифікованому вигляді багато подій з історії України можна було дуже легко пристосувати для обґрунтування і виправдання сучасного політичного курсу (внутрішнього і зовнішнього) пануючих сил в Україні.

Тут важко сказати, чи то завдання обґрунтування політичного курсу викликали у деякої частини інтелігенції бажання пристосувати українську історію задля своєї мети, чи то, навпаки, в такому спрощеному і спотвореному вигляді така «історія» вже була якнайкраще підготовлена для служіння політичній кон’юнктурі.

Мабуть, не в останню чергу, саме завдяки цьому в нову теоретичну концепцію української історії почали проникати різного роду міфологеми, які претендують як на пояснення окремих моментів з історії України, так і на інтерпретацію всієї української історії в цілому.

Подивимось тепер, які саме міфологеми заважають об’єктивному відтворенню та науковому осмисленню історії України.

Міфологема 1. Українці дуже давній, автохтонний народ; коріння їх походження криється в трипільській археологічній культурі.

Міфологема 2. Українці як етнос почали формуватись з праукраїнських східнослов’янських племен, що проживали на території, де зараз знаходиться сучасна Україна. Цей процес, в цілому, завершився в ранньосередньовічній державі Київська Русь, яка, таким чином, вважається першим досвідом української державності,

Міфологема 3. Не було єдиної давньоруської мови. У Київській Русі ще в домонгольський період населення на території майбутньої України розмовляло праукраїнською мовою, яка вже тоді відрізнялась від мови населення інших регіонів давньоруської держави.

Міфологема 4. Історична доля українців по особливому трагічна. Вони у своїй історії завжди були тільки об’єктом утисків та загарбницьких зусиль інших держав; їх завжди пригнічували національно та релігійно. Як нація, вони глибоко нещасні, і тому в колишній своїй історії все позитивне пов’язане тільки з тим, що напрацювала сама українська культура. Все, що привнесли колонізатори, лише негативним чином вплинуло на національний та культурний розвиток українців.

Міфологема 5. Упродовж усієї своєї історії (за винятком періоду Київської Русі) Україна в цілому, або її окремі землі, була колонією якихось держав (Литви, Польщі, Росії, Австро-Угорщини, Чехословаччини, СРСР), в той час, як українці завжди мріяли про свою незалежну державу. Це була заповітна мрія всієї нації. Історія України – це історія постійної боротьби за незалежність, яка (боротьба), врешті-решт увінчалась успіхом і закономірно привела до ствердження незалежної української державності.

Ось такий коротенький і невигадливий сюжет являє собою теперішнє розуміння історії України так, як воно складається в публіцистичних виступах, в різних засобах масової інформації, деяких підручниках, в популярних статтях з української історії і навіть у деяких наукових працях.

Якщо говорити про суть історичного змісту наведених міфологем (1,2,3), то ми не можемо будувати свої міркування про давність українського етносу на підґрунті висновків з вивчення трипільської археологічної культури. Археологічні розвідки навіть приблизно не дають можливості встановити етнічну приналежність знахідок, які об’єднуються в дану культуру. Відомо тільки, що її походження пов’язане з Балканами і Придунав’єм, але аж ніяк не з українцями і навіть не з слов’янами.

Вирішальною обставиною тут є те, що в той час, коли формувалась та існувала дана культура, слов’яни як самостійний етнос ще не виокремились з європейської етнічної спільноти. На межі III – II тис. до н. е. із загальноєвропейського населення вичленовуються окремі великі етнокультурні та мовні групи, одну з яких склали германо-балтослов’яни. Цій групі скоріше за все могла належати археологічна культура шароподібних амфор та шнурової кераміки, яка локалізується на території східної та середньої Європи.

З цієї групи, за даними археології, у II тис. до н. е. виокремлюються праслов’яни, яким могли належати пам’ятки комаровотшинецької культури на території сучасної Польщі і частині Правобережної України і деякі пам’ятки лужицької та поморсько-подкльошивої культури в басейні Вісли і на Волині, а також, частково, скіфські землеробські культури Придніпров’я (І тис. до н.е.).

Трипільська археологічна культура до цього часу вже давно припинила своє існування, а культура шароподібних амфор і шнурової кераміки – сучасниця пізнього етапу трипільської культури, яка належала германо-балтослов’янській спільноті, сформувалась на північ від зони трипільської культури. Тому, між названими культурами не може бути ніякої генетичної наступності, і належать вони різним європейським етнічним групам.

Говорити ж про появу якихось відмінностей в середині слов’янського етносу (тобто, про зародження праукраїнських племен) в цей час взагалі не має сенсу. Інакше, якщо погодитись з міфологемами 1, 2, ми дійдемо абсурдного висновку, що українці як слов’яни виникли раніше власне слов’ян.

Подивимось тепер, що об’єднує наведені вище міфологеми з точки зору методологічних помилок і недоладностей.

Головна помилкова посилка, яка знаходиться в підґрунті згаданих тез – найважливіша подія сучасної української історії – набуття незалежності, уявляється як закономірне і логічне завершення всієї попередньої історії України. Це вихідне положення чим далі, тим більше, тягне за собою цілий ряд помилкових висновків і зовсім безграмотних в методологічному відношенні дій, що призводить зрештою до абсурдних висновків, які явно розбігаються з дійсністю.

Як це відбувається? Якщо прийняти згадану вище помилкову посилку, то ми змушені будемо визнати, що всі події української історії, які передували незалежності, неминуче втрачають свою самостійну історичну цінність і значення. Віднині вони лише остільки містять у собі якусь історичну цінність і цікавість для дослідника, оскільки можуть бути використані для обґрунтування і доведення істинності цього головного сюжету історії України. Якщо йти далі за цією ж логікою, то за таких посилок ми змушені тлумачення і оцінку подій колишньої історії, діяльність її учасників підігнати під історичну подію сучасності – утворення незалежної України.

Це означає подати справу так, щоб кожний фрагмент її історії несуперечливим чином показував і розкривав головну лінію історичного розвитку України, логічним і завершальним пунктом якої є події сучасної історії і, зокрема, досягнення незалежності. Можливість виконання даного завдання залежить від міри сумління і чесності дослідника. Якщо історик в силу якихось причин переслідує кон’юнктурні цілі, не турбуючись про отримання істинного результату, тоді йому вдається, на перший погляд, виконати згадане завдання. Такого результату можна досягти, якщо замовчувати окремі невигідні факти, вип’ячувати факти іншого роду, порушувати правила логічного висновку при виведенні з посилок. Такою ціною, звичайно, можна створити видимість логічного, поступового і неухильного розгортання історії України в одному лише напрямку, саме – в напрямку набуття незалежності.

В цьому випадку, коли історику не треба турбуватись про реальні докази, він власне може писати все, що йому спаде на думку, але цим самим він ставить себе нижче всякої критики. Всерйоз сприймати подібні «дослідження» не можна. Фактично ж завдання залишається невиконаним.

Якщо історик ставить собі за мету об’єктивне дослідження минулого, то він змушений буде шукати в будь-якій історичній події (факті) певний об’єктивний зміст, який дійсно обґрунтовує дану точку зору. Але й це завдання практично нездійсненне. Достатньо знайти хоча б одну подію історії (причому, різного масштабу), яка явно заперечує згадану точку зору чи хоча б ставить її під сумнів, щоб вся концепція української історії разом з головним методологічним прийомом, на якому вона будувалась, виявилась недійсною. Чи знайдеться такий сумлінний і компетентний дослідник, який зможе з впевненістю сказати, що абсолютно всі відомі події української історії до 1991 року і всі події, які з часом ще тільки стануть відомими, однозначно й безумовно можна тлумачити тільки як вияв закономірного руху до тієї найважливішої події, яка сталася в сучасній історії України? Це питання, лише частковий випадок більш загального питання, саме – як розуміти події минулої історії; як такі, що мають самостійну цінність і значення, або лише як підготовку сучасності? Відповідь пов’язана з вибором методології дослідження.

Припустимо, що якимось чином можна інтерпретувати всі події попередньої української історії як такі, що підготовлювали набуття незалежності. Так можна поступити тільки по відношенню до відомих, тобто виявлених істориками подій, які перетворились вже на історичні факти. Але спираючись на які засади, ми маємо право наперед поширювати подібну інтерпретацію на ще невідомі, невиявлені історичні події? Очевидно, що таких засад нема.

Адже може статися так, що вже відомий фрагмент історії, який вже отримав певну інтерпретацію внаслідок вивчення цих подій, що до нього входять, може змінити своє значення і характеристики з причини виявлення нових історичних подій, нових зв’язків між подіями, нових мотивів діяльності історичних суб’єктів. І якщо ми бажаємо залишитись на ґрунті науковості, то повинні назавжди відмовитись від спроб представляти події сучасності як логічно і закономірно обумовлені всією минулою історією, а всі події попередньої історії як закономірний рух до сучасного стану. Заборона на подібні дії повинна стати для дослідника одним з основних постулатів наукового методу в історії.

Це ж саме стосується і викладачів історії, де б вони її не викладали. До того ж знайдеться велика кількість подій, які прямо протирічать розумінню української історії як неухильного й постійного руху до набуття незалежності. Вони загальновідомі і на них, на жаль, зараз майже не звертають уваги, коли намагаються сформувати нове розуміння української історії. Без осмислення цих подій, включення їх в загальну концепцію історії України, така історія не буде повною, а осмислення такої історії не буде відповідати дійсності.

Якщо ж звернутись до історичних реалій, то навіть на обмежених прикладах історія свідчить з достатньою силою і на користь зворотнього припущення – саме, що в Україні серед різних верств населення завжди було сильним бажання тісно співробітничати з Росією і бачити в ній надійного союзника і партнера. Особливо стійким було це бажання в період зовнішніх загроз з боку Польщі та Швеції. Треба пам’ятати, що далеко не всі в Україні підтримали відхід Мазепи від Росії.

Збереження автономії України було висунуто українською стороною як умова складання російсько-української угоди в Переяславі в 1654 році. У наступному, не дивлячись на порушення Росією цієї умови (з причин, аж ніяк не зв’язаних з так званою «загарбницькою політикою Москви»), ставлення на Україні до союзу з Росією не було однозначно негативним. На Лівобережжі сформувався могутній проросійські настроєний прошарок козацтва, міщан та інших верств населення, які розуміли, що в геополітичних умовах, в яких опинилась Україна, у неї не могло бути більш надійного і сильного союзника, ніж Росія. Спільність історичного походження, яка безпосередньо відчувалась, близькість культур (реально це проявлялось в загальній релігії – православ’ї, в спорідненості мов) переважила в очах цих людей всі дійсні мінуси такого союзу. В результаті, ще довгий час після підписання угоди в Україні продовжувалось протиборство проросійських та антиросійських сил.

Не було однозначного ставлення до союзу з Росією і в середовищі освічених класів Малоросії. У багатьох російських інтелігентів українського походження бажання набути незалежність для України не йшло далі автономії, причому досить обмеженої, в складі Російської імперії чи республіки (І. Срезневський, М. Максимович, Т. Шевченко, М. Костомаров, П. Куліш, М. Драгоманов та ін.). І таку позицію не можна поставити їм у докір. Це, навпаки, був розумний і врівноважений погляд на місце України в історії. Навіть Центральна Рада на чолі з Грушевським, яка виникла після Лютневої революції як уряд України, тільки Четвертим універсалом декларувала вихід зі складу Російської імперії. Зроблено це було скоріше за все не в ім’я «здійснення вікових прагнень українського народу», а під впливом недоброго передчуття, що більшовицький переворот знищить не тільки в Росії, але й в Україні всі завоювання двох попередніх революцій (1905-1907 рр. і лютневої 1917 р.) у сфері демократії, парламентаризму і прав людини.

Фактично, (з відомою долею спрощення) можна сказати, що історія України в обговорюваному плані являє собою боротьбу двох тенденцій, але ніяк не логічний, спадкоємний розвиток лінії на повну незалежність. І протягом усієї української історії ці дві тенденції домінували із змінним успіхом. Зрозуміло, чому для певного кола людей визнати даний висновок, як би достатньо він не був обґрунтований в межах чистої історичної науки, невигідно. Для тих, хто звик розглядати історію як пряму допомогу політиці, це створює зовсім неприйнятні політичні труднощі. Адже тоді виходить, що ідея тісного союзу з Росією також може бути історично обґрунтованою, а отже й стати рівноправною робочою політичною програмою, рівно як і ідея, що на сучасному етапі історії України вже втілена в життя, тобто ідея повної незалежності.

Може бути, з точки зору ідеології, такий зв’язок сучасної політики з історією виправданий. Але, якщо до вивчення й викладання історії підходити з позицій наукової методології, одним з постулатів якої є заборона представляти історію як логічний і закономірний рух до сучасності, як підготовку її, то тоді стане неможливим ставитись до історії як такої, що безпосередньо допомагає політиці.

Щира віра в те, що щось в сучасній політиці (ширше – в сучасному житті) має право на існування тільки тоді, коли воно зв’язане з минулою історією, може бути обґрунтоване зверненням до історії, як раз і призводить до постійних, вже доведених до автоматизму, спроб з кожною зміною політичного режиму, суспільного ладу одразу ж намагатись знайти в історії виправдання та обґрунтування нової суспільної системи, що стверджується, новому політичному курсу й т. ін.

Але саме такі дії з боку істориків і є джерелом кон’юнктурних висновків, недостовірних досліджень й упереджених історичних концепцій. Лише відмовившись від неправомірного і логічно ніяк не обґрунтованого зв’язку минулої історії з сучасною політикою тільки й можна позбавитись впливу загальної ідеологічної кон’юнктури на здійснювані історичні дослідження.

Спроба подати сучасну історію України, і все, що в ній відбулося, як логічне й закономірне завершення всієї попередньої історії, що безпосередньо виявилось в міфологемі № 5, об’єднує загальним лейтмотивом всі вказані вище міфологеми (№ 1 – 4). В міфологемах 1 – 3 явно простежується зовсім наївне уявлення про цінність і значимість культури того чи іншого народу в історії, яке викликане все тим же прагненням обґрунтувати найважливіші події сучасності, виправдати їх, зверненням до історії. З контексту видно, що мається на увазі таке: чим давніший етнос, тим більше у нього культурного досвіду, тим більшої поваги він заслуговує. Йдучи за цією логікою, значимість етносу і виправдання його прав на самостійне державне існування також безпосередньо залежить від його історичного віку. Для цього, усупереч історичним фактам і даним археології відсувається час утворення українського етносу і підважується вік його культури.

Але сучасність, як ми побачили, не потребує історичного обґрунтування чи виправдання. Не потребує цього й така найважливіша подія в сучасній історії України, як набуття незалежності. Ствердження самостійної державності відбулось внаслідок дії обставин, причин та умов, які склалися в сучасній політичній й соціально-економічній ситуації, а не під впливом яких-небудь історичних тенденцій чи законів, що тягнуться з далекого минулого.

Стаття вперше опублікована у виданні «Історія в школі» — 1997. — №10-11

«Хвиля» дякує авторові, Пироженку Віктору Олексійовичу,кандидату філософських наук, члену Експертної ради Фонду стратегічної культури за наданий матеріал