Гєна «кушаєт» фрукти…

Моє покоління, народжене у кінці 60-х, початку 70-х, дуже багато часу проводило на вулиці, без нагляду батьків і належало само собі. Із погляду сучасного розуміння життя багато часу ми просто згаяли. Стріляли з рогаток та самострілів, плювали із трубок зелепухами черемшини і горобини, жбурляли ножем у колоду, кидалися будяками, лазили по дахах і горищах, билися, змагалися і дружили.

— А Гєна вийде?

-А Гєна «кушаєт» фрукти…

Влітку, у баби в селі, я днями намотував кола навколо ставків, бродив руслом невеличкої річки (притоки Південного Буга), лазив по височенних черешнях, їв немитими руками і таке інше. Дуже любив з розгону вибігати на кургани, а потім стояти і дивитися вдалечінь. Казала моя баба батькам: «Цілий день понад води, до хати загнати не можна. Немає кому вишень увірвати на вареники. Де вони вештаються, що вони їдять? Закім з лавки додому дійде, то з’їсть півбуханки хліба. Либонь не буде з нього толку».

Результати марнування часу даються в знаки й понині: я не знаю англійської, не граю на роялі, не вмію танцювати бальних танців і не дарую жінкам квіти. Але я не шкодую за минулим. Таке дитинство дало мені енергії, прив’язаності до рідної землі і сформувало потребу у свободі.

Проте діти не усіх батьків так байдикували. Ще у ті далекі радянські часи був невеличкий прошарок яппі, які чітко розуміли ще з пелюшок, що і за чим потрібно робити. Аби не наводити «тєнь на плєтєнь», я утримаюсь від аналізу національного складу українських радянських яппі – вони будуть просто «яппі».

Одного разу мій старший товариш, у якого я учився лікарському ремеслу (саме так), зізнався мені, що не любить заходити до обласного управління охорони здоров’я, позаяк не хоче зустрічатись із людьми з якими він провів дитинство. На моє запитання у чому справа, він сказав, що у поважній державній установі на великих посадах працюють люди з якими він нечемно поводився у дитинстві. І йому видається, що своєю присутністю він їх ставить у незручне положення.

Історія, на перший погляд була простенька. Як з’ясувалосяодин із нинішніх організаторів охорони здоров’я у дитинстві стояв на воротах під час дворових футбольних баталій. Справлявся із своїми обов’язками він дуже погано. Після кожного пропущеного гола, захист команди, до якого входив і мій наставник, регулярно й щиро давали йому копняків. Причім горе-воротар чітко знав, що після пропущеного голу йому потрібно повернутися задом і отримати належну порцію покарання.

Після його розповіді я зрозумів, що подібний процес соціалізації яппі відбувався повсюдно. У дворах часто стояли в рамці причесані хлопчики основною задачею, яких було не вберегти команду від голу, а «нє іспачкаца». Тому їх фасад завжди був чистенькій. Проблеми у них були тільки ззаду – матня у таких голкіперів висіла завжди низько. Її обтяжували зліпки болота воротарського майданчика , а на попі «спортсмена» завжди можна було розгледіти сліди від протекторів кедів чернівецького заводу.

Але у мене перед очима стоїть інший випадок з дворового життя. Видається, що саме зараз на ньому настав час сфокусувати увагу суспільства. Позаяк я ніколи не бив яппі, мені часто доводилось виконувати дипломатичні функції між останніми та дворовою босотою. Одного разу виникла необхідність відстояти честь нашого футбольного угруповання, але проблеми як завжди виникли із стражем воріт. У зв’язку із цим мені із друганом довелося піднятися на поверх якогось із під’їздів і зателефонувати у двері штатного голкіпера. Двері відчинила його мати. Лексика спілкування у таких випадках була стандартною: «А Гена вийде?», — запитав я, сподіваючись на розуміння ситуації.

Витримавши солідну паузу і обмірявши нас з ніг до голови, мама Гени нам спокійно відповіла: «А Гєна кушаєт фрукти». Розповісти про почуте обом футбольним командам нам з товаришем вдалося після п’яти хвилин, коли ми заспокоїлися від сміху.

Що ж примушувало молодих яппі виходити із оранжерейних умов у двір та займатися не улюбленою справою і терпіти приниження? Для чого це їм було потрібно, якщо у майбутньому вони мали грати у оркестрі, лікувати людей, досліджувати історію?

Дуже просто – примушувало їх це робити правила соціалізації тодішнього часу. Саме ці правила передбачали соціалізацію, а згодом і легітимізацію суспільного положення через конкуренцію і боротьбу, що могло бути виключно у природному середовищі. Правила інтеграції у соціум встановлювала держава та її сателіт суспільство.

Хоча й сім’я суттєво втручалась у ці процеси, але перебороти державну машину їй було не під силу. Цей факт й примушував яппі виповзати із оранжерей та імітувати участь у соціалізації. Дитинство і юнацтво були тими відрізками життя, які не давали можливості її уникнути. Далі у яппі у житті були певні опції, про які знали лише вони, і які дозволяли їм перескочити у комфортне існування.

Важливим етапом соціалізації тих часі була служба в армії. Чоловік, який не пройшов цей етап не вважався чоловіком.

Усі хто жив у СРСР добре знав що таке природне радянське середовище та чітко розумів що таке армія. Знали про це і батьки яппі, які із зрозумілих причин намагалися всіляко уникнути безправного становища своїх дітей. Служба в армії – це вам не штангу підпирати.

Але уникнути служби в армії у ті часи було доволі складно, тому доводилося міняти шкарпетки на онучі. У збройних силах яппі уже не потрібно було щось імітувати, процес соціалізації відбувався дуже активно, а головне повз їхню волю. «Відлітавши» свої півроку та зализавши рани на дупі і «фанері», майбутні інтелігенти ночами малювали дємбєльські альбоми, плели «героям» аксельбанти, танцювали ламбаду (тоді було модно) та розказували «дідам» вірші місцевих рифмопльотів. Неабиякі інтелектуальні здібності допомагали їм осягнути природу права. Саме там вони зрозуміли, що право на восьмигодинний сон повстає не з військового статуту чи конвенції про права людини, а із людської гідності та здатності її захищати.

І ось нарешті я підійшов до того місця де можу сформулювати мету написання цього тексту. Мета дуже проста: акцентувати увагу на тому, що процес соціалізації не виводив і не має виводити у вищу політичну владу ні яппі, ні тих хто над ними знущався. Обидві ці страти займали свої природні соціальні ніші – одні грали на роялі та лікували людей, а інші точили гайки на заводах або крутили бикам роги у колгоспах. Путівку до вищої політичної влади отримували ті, хто зумів відстояти свою гідність.

В українському суспільстві непомітно для всіх відбулася дивна метаморфоза у результаті якої соціалізація виводить у політикум з одного боку гопників, а з іншого «оранжерейні троянди». На жаль мій політичний табір представлений останніми. Це причесані хлопчики у модних костюмах, які вивчили дуже багато слів іноземного походження і вправно ними переставляють. Проте як і у дитинстві у них проблеми з задом – на їхній матні сліди від протекторів кросівок донецьких гопників, яких не повинно бути у цьому поважному віці навіть у піаніста, а не те що у кандидата на посаду президента чи голови парламентської фракції.

Нині ситуація виглядає значно гірше. Якщо раніше яппі просто давали копняків, то зараз їм регулярно плюють в обличчя. Замість того щоб відстояти гідність «оранжерейні троянди» продовжують робити вигляд, що вони стоять на воротах і захищають честь команди. Хоча ми пам’ятаємо, що їхньою головною задачею є «не іспачкаца». Ще смішніше виглядає, коли з такими установками, яппі ідуть в атаку і намагаються забити гол.

Але найгірше нас може чекати попереду, коли настане година Х і ми заїдемо за лідером повстання на броньовику. Цілком можливо, що на балкон вийде його дружина і здивовано нам повідомить, що «Гєна кушаєт фрукти». І лише тоді ми всі зрозуміємо, що Гєна вихований для того щоб кушать і какать, а усе інше, то так. На цьому я обриваю свої думки, тому що далі треба давати відповідь на питання, що з цим усім робити. А це уже інша історія, яка потребує серйозної не публічної роботи.