Після нападу ХАМАС на Ізраїль, у жовтні 2023 року, особливу увагу привернуло до себе питання - чи здатні США надавати вирішальну військову підтримку кільком союзникам та партнерам одночасно?

Що станеться, якщо артилерія загуркотить на Корейському півострові або навколо Тайваню зберуться китайські кораблі? І якщо так, скільки конфліктів одночасно потягне американська військова машина?

Відповідь на це питання надзвичайно важлива, з погляду вибудовування своєї зовнішньої та внутрішньої політики союзників та партнерів США.

Для того, щоб намалювати цілісну картину, яка дозволить якісно оцінити ресурсну готовність США до великої війни або кількох війн, проаналізуємо та оцінимо:

  • оборонний бюджет
  • склад збройних сил
  • військову інфраструктуру
  • потенціал армії, повітряних сил та флоту
  • військову допомогу в Україні
  • військове угруповання вторгнення до Іраку
  • стан воєнної промисловості.

Аналіз оборонного бюджету

Бюджет Міністерства оборони США починаючи з 2001 року до 2024 року, зріс у майже 3 рази (2,8). Про це свідчить дані з бюджетного запиту Пентагону на 2024 рік:

Сумарний Національний оборонний бюджет США у 2024 році склав гігантські $886,3 млрд, та розподіляється таким чином:

У свою чергу, бюджет збройних сил, згідно з запитом Пентагону на 2024 рік, розподіляється так:

Візуально, бюджет міністерства оборони в розрізі статей видатків можна представити наступним чином:

Популярні новини зараз

Частина України заллє дощами на Великдень: прогноз погоди на тиждень

ДСНС попередила українців про фейкове повідомлення про "евакуацію"

Українські пенсіонери за кордоном можуть залишитись без пенсії: що робити

У Києві запустять нову систему оплати проїзду – вже без валідаторів
Показати ще

$315 млрд інвестицій в оборонному бюджеті – закупівлі та RDT&E, розподіляються таким чином:

Усередині цих $315 млрд, вони розподіляються між витратами на закупівлю та витратами на розробки наступним чином, $млрд:

Розглянемо детальніше структуру витрат за деякими категоріями.

Літаки та супутні системи

З них закупівлі:

  • Ударний винищувач F-35 – 83шт за 10,19 млрд;
  • Розвідувальний ударний безпілотник MQ-9 Reaper - 5шт за 303,6 млн.;
  • Ударний гелікоптер AH-64E Apache – 42шт за 828,9 млн;
  • Багатоцільовий гелікоптер UH-60 Black Hawk – 50шт за 914 млн;
  • Всепогодний винищувач F-15 Eagle – 24шт за 2,89 млрд.

Зв'язок, комп'ютерні та розвідувальні системи:

Наземні системи:

З них закупівлі:

  • Модернізований танк M1A2 Abrams - 34шт за 800,3 млн;
  • Броньована багатоцільова машина (AMPV) як заміна застарілому армійському M113 Armored – 91 шт за 554,8 млн.;
  • Гаубиця Paladin Integrated Management (PIM) – 24 шт за 469,2 млн;
  • Колісний бронетранспортер Stryker Family of Armored Vehicles – 85 шт за 614,3 млн.

Програми протиракетної оборони:

Ракети та боєприпаси:

З них закупівлі:

  • Снаряди всіх видів – у сумі 4,96 млрд;
  • Ракети для M142 (HIMARS) та M270A1/A2 (MLRS) – 5064шт за 1,02 млрд ($203 тис за штуку в середньому);
  • Удосконалена протитанкова ракета Javelin – 541 шт за 262,2 млн ($485 тис за штуку в середньому).

Склад збройних сил

Чисельність усіх збройних сил у 2024 році становить 2 074 000 осіб та розподіляється таким чином:

Глобальна військова інфраструктура

За даними USAFacts, закордоном США мають такі гарнізони:

З наступним радіусом впливу:

При цьому США мають таку кількість військових баз (варто враховувати, що не всі дані можуть бути опубліковані):

Оцінка військового потенціалу збройних сил США

Армія

Достовірну інформацію про точну кількість танків, бронетранспортерів, артилерійських систем та іншої бойової техніки знайти досить складно, тому спиратимемося на дані ресурсу ArmedForces.eu, враховуючи їхню кореляцію з іншими джерелами.

Повітряні сили

Згідно зі звітом "2024 World Air Forces" від Flight Global, США володіють найбільшим бойовим повітряним флотом у світі - 13 209 одиниць або 25% від світового повітряного бойового флоту.

З бойових літаків на озброєнні перебувають:

  • B-52H – 72 шт
  • F-15C/E/EX – 377 шт
  • F-16C – 738 шт
  • F-22 – 178 шт
  • F35A – 234 шт.

Флот

Згідно з оцінкою Military.com, військовий флот США налічує таку кількість кораблів:

Флот США використовує два типи авіаносців – класу Nimitz, застарілий, та класу Ford, новий.

Класу Nimitz активними є 10 авіаносців:

  • CVN-68: Nimitz
  • CVN-69: Dwight D. Eisenhower
  • CVN-70: Carl Vinson
  • CVN-71: Theodore Roosevelt
  • CVN-72: Abraham Lincoln
  • CVN-73: George Washington
  • CVN-74: John C. Stennis
  • CVN-75: Harry S. Truman
  • CVN-76: Ronald Reagan
  • CVN-77: George H. W. Bush

Клас Ford головний корабель Gerald R. Ford був введений в експлуатацію в 2017 році. У 2025 році планується введення ще одного корабля цього класу – John F. Kennedy. Флот має стратегічну мету у 355 активних кораблів до 2049 року, авіаносців має стати 12. Авіаносці класу Nimitz здатні нести 60+ літаків, класу Ford – 75+ літаків.

Згідно з Aircraft Carrier Industrial Base Coalition (ACIBC), приблизний склад угруповання та особовий склад, згідно з налічує таку кількість:

Стан воєнної промисловості

Щодо запасів озброєння, то згідно з даними Center for Strategic & International Studies від січня 2023 року, вони були сильно виснажені постачанням в Україну.

Відповідно до їх аналізу, ракет для РСЗВ залишилося близько 30 000 прим. Виробничі потужності – близько 5000 прим. на рік. Пускових установок HIMARS всього було вироблено близько 450 шт і виробництво майже повністю зупинено в 2021 році.

Снаряди

Щодо 155-мм артилерійських снарядів, їх запаси теж викликають побоювання у співробітників Пентагону, які називають рівень запасів «незручно низьким», як пише Defense Express - «Це не той рівень боєприпасів, з яким ми б хотіли йти в бій».

За даними Reuters, станом на вересень 2023 року рівень виробництва в США становив 28 000 шт/міс, а показник 100 000 шт/міс буде досягнутий до 2025 року.

Виходячи з даних дослідницької служби Когресу (CRS), основні виробничі потужності з виробництва звичайних боєприпасів, палива та вибухових речовин для використання військовими США зосереджені на 5 державних заводах армії США (GOCO).

Заводи управляються підрядниками (AAP), а управління та нагляд забезпечує армія від імені Міністерства оборони США. Ціна за один артилерійський снаряд, за словами Роба Бауера, голови військового комітету НАТО, зросла з 2 тис. євро до вторгнення Росії в Україну, до 8 тис. євро.

Промовисті дані та графік демонструє 19FortyFive. Фінансування виробництва боєприпасів у США неабияк страждало останні 30 років. З $30 млрд наприкінці холодної війни фінансування впало до $10 млрд у 90-ті, сьогодні воно становить менше $20 млрд (безпосередньо снаряди – $5,6 млрд 2024 року - автор).

Згідно з їхнім аналізом, лише кожен десятий долар іде на закупівлю корисного навантаження для зброї – кулі, бомби, снаряди та інший вміст, здатний летіти та вибухати.

Танки

Танків Abrams, згідно Program Acquisition Cost by Weapon System 2024, за останні 3 роки було модернізовано 214 шт. Ще 273шт, згідно з бюджетним запитом на 2022 рік, модернізували за попередні 2 роки. Разом 487 шт за останні 5 років:

  • В 2024 – 34 шт (планується)
  • В 2023 – 90 шт
  • В 2022 – 90 шт
  • В 2021 – 102 шт
  • В 2020 – 171 шт

ППО

Основною системою протиповітряної та протиракетної оборони армії США залишається система PATRIOT (Phased Array Tracking Radar to Intercept on Target - радар стеження з фазованими гратами для перехоплення мети).

За даними дослідницької служби Когресу (CRS), батарея PATRIOT коштує близько $1,1 млрд, з яких близько $400 млн на систему та близько $690 млн на ракети. Вартість однієї ракети оцінюється приблизно $4 млн. На озброєнні США знаходяться 15 батальйонів систем PATRIOT. Батальйон складається з чотирьох батарей, кожна з яких у свою чергу складається з 6-8 пускових станцій.

Ракети

Ракети Tomahawk є одним із основних ударних інструментів ВМС США. Це ракета морського базування, яку можна запускати з підводних човнів чи кораблів. Ракета здатна нести бойовий зярад вагою близько 400кг, на відстань 1500-2000 км.

При цьому є серйозні проблеми з наявністю їх у достатній кількості. За даними Center for the National Interest, в 2020 році ВМС США мали близько 4000 ракет Tomahawk.

За даними American Enterprise Institute, за останні 10 років було закуплено лише 1234 ракети за $2,8 млрд ($2,2млн/шт у середньому). Це катастрофічно мало, враховуючи кількість використання Tomahawk у військових операціях. За даними того ж American Enterprise Institute, у першій атаці по Ємену було використано понад 80 ракет для ураження 30 цілей, що більше, ніж було закуплено у 2023 році – 55 шт.

Враховуючи кількість кораблів та підводних човнів, здатних запускати Tomahawk – 140, кількість закуплених ракет за останнє десятиліття у перерахунку на один морський носій становить 8,8 ракет на корабель.

Як згадує American Enterprise Institute, під час операції «Свобода Іраку» у 2003 році війська США випустили близько 800 Tomahawk під час першого вторгнення. З урахуванням сучасного рівня виробництва, знадобилося б 10 років, щоб заповнити запас у цій кількості.

Зайнятість

З моменту свого піку в 1979 році, американський виробничий сектор скоротився на 7 млн. робочих місць. Оборонний сектор також втратив третину своєї робочої сили.

Сьогодні, в аерокосмічному та оборонному секторі США працює 2,1 млн осіб.Згідно з даними GlobalData, в аерокосмічному та оборонному секторі в січні 2024 року було відкрито 12,9 тис нових робочих місць, при цьому закрито було 17,1 тис робочих місць.

Для порівняння, у цей же період у фінансовому секторі було відкрито 37 тис. нових робочих місць, а закрито 45,7 тис. робочих місць. Загалом, згідно з даними TechTarget, дефіцит робочої сили в Міністерстві оборони та оборонної промисловості становить близько 800 тис. робочих місць.

Середня зарплата в оборонному секторі США становить $93,9 тис. Для порівняння, середня Full-stack розробника становить $120 тис. Середня річна зарплата по країні становить $59,4 тис.

Проблематика

Згідно зі спеціальним звітом Center for Strategic & International Studies «Empty bins in a wartime environment», оцінені як низькі запаси наступних типів озброєння:

  • Javelin
  • Stinger
  • 155-мм гаубиці
  • 155-мм артилерійські снаряди
  • Контрартилерійські радари.

Оцінено як середні запаси наступних типів озброєння:

  • Точні артилерійські снаряди Excalibur
  • Бронетранспортери M113
  • 105-мм гаубиці
  • Гарпунні комплекси берегової оборони
  • Реактивна артилерія HIMARS

«Великі регіональні конфлікти вимагатимуть значної кількості боєприпасів, що, ймовірно, перевищить поточні зусилля Міністерства оборони щодо планування.

У майже двох десятках ітерацій військової гри CSIS, в якій розглядалася американо-китайська війна в Тайванській протоці, Сполучені Штати зазвичай витратили понад 5000 ракет великої дальності за три тижні конфлікту: 4000 JASSM, 450 LRASM, 400 Harpoon та 400 Tomahawk.

Одним із найбільш важливих засобів запобігання захопленню Китаєм всього Тайваню були високоточні ракети великої дальності, у тому числі ракети, які запускали американські підводні човни. Те саме стосується і корабельних боєприпасів, таких як SM-6, які будуть витрачені у великих кількостях.

LRASM є корисним практичним прикладом. У кожній ітерації військової гри Сполучені Штати витрачали свій запас LRASM протягом першого тижня конфлікту. Ці ракети були особливо корисні через їхню здатність вражати китайські військово-морські сили за межами досяжності китайської ППО.

Як показали військові навчання, китайська оборона, ймовірно, буде величезною, особливо на ранніх стадіях конфлікту, що не дозволить більшості літаків підійти досить близько, щоб скинути боєприпаси малої дальності.

Бомбардувальники, які використовувалися у військових навчаннях, зазвичай використовували ці боєприпаси, оскільки вони могли базуватися за межами досяжності китайських ракет. Крім того, на виробництво LRASM йде майже два роки, що створює тимчасовий лаг для усунення дефіциту».

Як пише The Washington Post, посилаючись на слова чиновників «…відставання у виробництві також пов'язане з тим, що військову техніку сьогодні за своєю суттю складніше виробляти, ніж під час Другої світової війни, коли Форд міг виробляти літак за годину.

Зараз озброєння найчастіше вимагає мікроелектроніки та комплектуючих від десятків та сотень підприємств. Наприклад, винищувач-невидимка F-35 компанії Lockheed Martin складається із 300 000 деталей, отриманих від 1700 постачальників».

Військова допомога Україні

Згідно з інформаційним бюлетенем від 12 березня 2024 року, США поставили Україні військову допомогу на суму $44,2млрд. Виділимо із загального списку найбільш важливе, додавши збірні дані, які доступні у різних відкритих джерелах, за частиною від запасів США або розрахункового часу для виробництва такої кількості конкретного типу озброєння.

Важливо враховувати, що військова допомога США Україні – це близько 40% всієї військової допомоги, яку отримала Україна.

Оцінка вторгнення до Іраку

За оцінкою Council on Foreign Relations, неповний перелік бойових підрозділів та озброєння, що застосовувалися для вторгнення, виглядає так:

• Перший експедиційний корпус морської піхоти, що налічує близько 50 00 морських піхотинців;

• Третя піхотна дивізія армії, механізований підрозділ із 16 500 солдатами;

• Десятки штурмових вертольотів Apache та розвідувальних вертольотів Kiowa Warrior;

• Сотні танків M1A1 Abrams та бойових машин піхоти M2A2 Bradley;

• 101-а повітряно-десантна дивізія армії загальною чисельністю 19 тис осіб і близько 280 вертольотів;

• 2-а бригада 82-ї повітряно-десантної дивізії та 173-а десантна бригада;

• V корпус армії, що базується у Гейдельберзі, Німеччина. Особовий склад V корпусу нараховував близько 35 000 осіб та включав інженерні підрозділи, військову поліцію, протиповітряну оборону та вертолітні ударні підрозділи.

• Шість авіаносних бойових груп: USS Theodore Roosevelt, USS Harry S. Truman, USS Constellation, USS Abraham Lincoln, USS Kitty Hawk та USS Nimitz. У регіоні також було 23 кораблі десантної групи, на борту яких перебували понад 10 000 морських піхотинців.

Шість авіаносних бойових груп налічували понад 40 кораблів, які загалом могли випустити понад 1200 крилатих ракет «Томагавк» та мати близько 300 штурмовиків.

Загалом із кожним авіаносцем було пов'язано близько 70 літаків, включаючи винищувачі F-14 та F-18, літаки радіоелектронної боротьби, літаки-заправники та гелікоптери. Загальна чисельність персоналу у кожній авіаційній групі становила від 5800 до понад 8000 осіб.

Згідно зі спеціальним звітом Watson Institute, вторгнення до Іраку забрало таку кількість життів:

При цьому, згідно з аналітикою RAND, у війні загинуло від 110 тис. до 150 тис. іракців, а загальна кількість смертей, пов'язаних з конфліктом, оцінюється в 1 мільйон.

Оцінки прямих і непрямих витрат США варіюються від $1,7 трлн до $3 трлн, а загальна вартість може досягти $6 трлн протягом наступних десятиліть з урахуванням виплат ветеранам. З 2001 по 2020 фінансовий рік федеральні витрати на догляд за ветеранами, згідно з Watson Institute, подвоїлися з 2,4% до 4,9% бюджету США.

Висновки

Відповідаючи на запитання, чому США не можуть кардинально збільшити виробництво необхідної зброї прямо зараз, можна виділити такі причини:

  1. Військове виробництво США спирається на взаємозв'язки глобальної економіки, що зумовлює залежність від великої кількості контрагентів. Залежність від великої кількості постачальників, підібраних за принципом економічної ефективності, уповільнюють та подовжують процес виробництва зброї. Крім того, це додає низку залежностей від геополітичної ситуації, глобальної системи логістики та інших факторів, на які важко впливати оперативно.

  1. США виробляють зброю за законами ринкової економіки. В умовах, коли ринки дуже чутливі до глобальної стабільності, будь-які потрясіння, якими є передвоєнні та військові події, незмінно відбиваються у вигляді зростання цін, що, у свою чергу, здатне кратно збільшити ціну виробництва конкретного виду озброєння.

  1. Непрогнозоване та недостатнє замовлення від Міністерства оборони. Як видно з наведеної вище статистики, за деякими видами критичного озброєння, річне замовлення Міністерства оборони становить менше одиниць, ніж витрачається у військовій операції середнього масштабу. Також істотним чинником є зміщення замовлення у бік популярних програм будівництва літаків і кораблів, жертвуючи фінансуванням виробництва корисного навантаження (лише 2,2% від загального оборонного бюджету на 2024 рік).

  1. Нестача робочої сили, зумовлена невисокою привабливістю військової промисловості, на контрасті з кар'єрою у бізнесі та супутніх сферах. Хоча зарплата в оборонному секторі набагато вища, ніж середня зарплата в країні, вона все-таки чутливо нижча, ніж у технологічному секторі, юриспруденції, творчих напрямках.

  1. Обмеженість та вразливість ланцюжків поставок. Відповідно до спеціального звіту Center for Strategic & International Studies, виробництво Javelin безальтернативно залежить від постачання ракетних двигунів Aerojet Rocketdyne, а компанія Williams International є єдиним виробником турбовентиляторних двигунів для більшості крилатих ракет. Компанія PacSci EMC ексклюзивно виробляє енергетику для більшості ракет. Також є лише один ливарний завод, який може виготовляти великі титанові виливки для деяких важливих систем озброєння. Деякі промислові підприємства, такі як армійський завод боєприпасів Холстон у Кінгспорті, штат Теннессі, та ракетний завод у Трої, штат Алабама, також виробляють продукцію, яка практично не має замінників.

Крім того, є уразливість, обумовлена домінуванням Китаю в постачанні рідкісноземельних металів, сучасних акумуляторів, сталі та ряду інших елементів.

Міністерство оборони залежить від іноземних урядів, включаючи Китай, щодо великих литих та кованих виробів, які використовуються в деяких оборонних системах, верстатах та виробничих системах, від яких залежить міністерство. Крім того, існують уразливості у ланцюжку поставок, до яких належать титан, алюміній, напівпровідники, ракетні двигуни, високотемпературні матеріали, елементи мікроелектроніки.

  1. Темпи виробництва. Виробництво багатьох видів озброєння – це довгий технологічний процес, регламентований суворими стандартами, покликаними забезпечити необхідну якість. Для кардинального збільшення обсягів виробництва, необхідно створення нових виробничих потужностей, що вимагатиме обсягів інвестицій досконалого іншого порядку.

  1. Застаріла система продажу зброї іншим державам. Експорт зброї дозволив би додатково завантажити військову промисловість США, але існуюча бюрократична інфраструктура значно ускладнює цей процес. Як пише CSIS: «В одному випадку рішення продати конкретну систему озброєння Тайваню через FMS, а не через прямий комерційний продаж, додало два роки до дати поставки — понад дворічний графік виробництва — на чотири роки. Пов'язаним із цим питанням є міжнародні правила торгівлі зброєю (ITAR). Ця постанова США, яка контролює виробництво, продаж та розповсюдження товарів та послуг, пов'язаних з обороною та космосом. Але в нинішніх умовах процес ITAR надто повільний для обміну технічними даними, пов'язаними з обороною, з ключовими союзниками та партнерами, навіть такими, як Австралія та Великобританія. Процес ITAR із усіма документами може тривати від 12 до 18 місяців».

  1. Незважаючи на те, що гроші - це найменш проблемний ресурс для США, проте важливо відзначити, що бюджет США перевантажений зобов'язаннями, що виникли внаслідок попередніх воєн. Наступний графік від National Priorities Project, красномовно демонструє, як зростали військові витрати США внаслідок участі у військових конфліктах.

Це має цілком відчутні наслідки. Як пише Congressional Budget Office, у бюджетному запиті на 2024 рік загальна компенсація військовим становить $551 млрд. З цієї суми лише $230 млрд припадає на Міністерство оборони. Ця сума становить збільшення на 144% з 1980 року і на 134% з 1999 року після усунення впливу інфляції.

У зв'язку з цим, необхідність кратного збільшення інвестицій у розширення виробництва, зустрічається з політичними та економічними труднощами у забезпеченні необхідного рівня витрат.

Крім економічних та військових факторів, на здатність США вести протистояння одночасно з кількома противниками, вплинуть такі фактори:

Мораль та мотивація

Одним з невійськових факторів, які впливатимуть на здатність США вести одночасно декілька війн, є мотивація їхнього суспільства. Як показали досвіди війн у В’єтнамі, Афганістані та Іраку, американці не схильні терпіти «довгі війни».

Питання навіть не у витрачених на це ресурсах або тяжких втратах США (насправді, втрати в них майже завжди були значно меншими за противника), а саме в стомленості від довгої війни, в усвідомленні її безперспективності та в неочевидності її перемоги.

Війна у В’єтнамі показала, що у США дуже високий поріг чутливості від втрат серед військовослужбовців. Навіть одна смерть є трагедією і гостро сприймається американським суспільством. Це пов’язане з культом американського солдата, чималими ресурсами, які витрачаються на екіпірування та тренування одного військового та з шаленою увагою ЗМІ до цього питання.

З іншого боку, війни в Афганістані та Іраку показали іншу проблему американського сприйняття війни: щойно конфлікт виходить за межі або відривається від сформульованої задачі, він стає незрозумілим, непопулярним та сприймається радше як «ярмо на шиї», а не довгий шлях до абстрактної «перемоги».

Знищення баз «Аль-Каїди» в Афганістані та повалення режиму Саддама Хусейна в Іраку були дуже чіткими, зрозумілими та простими задачами війни, які американці здебільшого розуміли. Але коли США цього добилися, і почали займатися національним будівництвом на захоплених територіях, цю історію виявлося набагто складніше «продати» населенню, і з часом люди втратили інтерес та віру в ці проекти.

Американське суспільство наразі не підтримує ідею втягування США у нові війни, особливо на Близькому Сході. Звісно, такі речі, як моральний дух та мотивація є складними, щоб їх точно «порахувати», але настрої суспільства добре видно по місцевих опитуваннях громадської думки.

По-перше, молодше покоління американців набагато ліберальніше за старше, і ставляться до ідеї будь-якої війни гірше. Це проявляється, зокрема, у тому факті, що більше молодих американців сьогодні симпатизують палестинцям, аніж ізраїльтянам у контексті війни Ізраїлю в Газі, і не підтримують силові дії Ізраїлю в палестинському анклаві.

На відміну від старшого покоління, яке виростало в епоху «холодної війни» та перманентного протистояння США та СРСР, молоді люди у віці 18-35 років розвивалися в інших ціннісних рамках, і ставляться до інтервенціоналізму США не як до необхідності для захисту інтересів, а як до занадто агресивної поведінки, яка не має бути першою опцією політичних лідерів, які приймають рішення.

Опитування Pew Research Center від лютого 2024 року показало, що старше покоління американців має краще ставлення до армії США, аніж молодше, а вікова група 18-30 років взагалі стала єдиною, у якій більшість висловили негативне ставлення до армії (53%). Ті, що постарше (30-49), в більшості мають позитивне ставлення, але розрив такий великий – 41% проти 57%.

По-друге, американцям потрібна велика історія, яка їх мобілізує і розповість, заради чого вони мають жертвувати своїм життям. Так було завжди. Напад на Перл-Харбор та Друга Світова війна мобілізувала американців на відкриття другого фронту в Європі та війну з Японією.

Страх перед поширенням комунізму та антикомуністична істерія епохи МакКарті підживлювали мобілізацію військових на війни у Кореї та В’єтнамі. Теракт 11 вересня став джерелом мобілізації соціальної підтримки на війни в Афганістані та Іраку.

Без якоїсь події, яка б становила пряму загрозу США та населенню, американці навряд чи підтримають якусь нову війну за океаном.

По-третє, розчарування у минулих військових інтервенціях США депопуляризувало ідею застосування військової сили закордоном. Згідно з соціологією Chicago Foreign Council лише 29% американців заявили, що військові інтервенції США зробили країну безпечнішою, а відповідно до опитування Pew Research Center, вже у 2019 році 59% американців заявили, що війна в Афганістані не була того вартою.

Дискусії про Близький Схід дуже сильно впливають на ці антивоєнні настрої та розчарування у силових операціях Штатів. 84% американців занепокоєні тим, що їхню країну можуть «втягнути» у нову війну на Близькому Сході, а 65% вважають, що США мають не застосовувати силу в конфлікті Ізраїлю та ХАМАС у Газі, а навпаки, сприяти перемир’ю.

По-четверте, є великий суспільний запит на пріоритезацію внутрішніх питань над зовнішніми. Це проявляється і в прагненні американської влади зменшити свою залученість у близькосхідні справи, і в зниженні популярності ідеї зовнішньої допомоги Україні, і в зростанні популярності популістів-ізоляціоністів на кшталт Дональда Трампа.

Молоде покоління американці взагалі живуть внутрішньою політикою, а не зовнішньою, і чимала їхня частина налаштована антивоєнно, що добре видно по стану їхньої культури і навіть темам кінематографу (останні популярні фільми «Оппенгеймер» та «Громадянська війна» несуть в собі саме антивоєнний меседж, а не навпаки).

Відтак, можна стверджувати, що нині США переживають період занепаду бойового духу, зростання антивоєнних настроїв та бажання замкнутися у собі для вирішення завдань, які більшістю вважаються набагато важливішими за проблеми у зовнішньому світі.

Якщо США не опиняться перед прямою загрозою нападу або терактів на їхній території, навряд чи нинішній владі вдасться переконати американців у необхідності ведення декількох війн, а тим паче брати в них участь безпосередньо.

Фактор союзників

Ще один невоєнний фактор, який часто впливає на ухвалення рішень у США щодо ведення війн – це наявність найдійних союзників, із кими можна розділити відповідальність та тягар війни.

Проблема США нині – відсутність таких союзників або мала їхня кількість. Дестабілізація Близького Сходу не вигідна жодній країні ЄС, а відтак навряд чи вони підтримають нову військову інтервенцію США у регіоні, чи то проти ХАМАС, чи проти Ірану або Ємену.

Власне, коли єменські хусити почали обстрілювати торгові судна поблизу берегів Ємену в жовтні минулого року, США сформували військово-морську коаліцію для завдання по ним ракетних ударів. У цю коаліцію увійшло лише декілька країн Європи, Канада та Бахрейн, а деякі (Іспанія) навіть публічно відмовилися це робити, посилаючись на ризики ескалації. З регіональних держав ніхто не підтримав удари США по єменських хуситах.

Відсутність коаліції союзників означає, що будь-яку війну США вестимуть або самостійно, або їм доведеться витратити час та ресурси, щоб поступово затягувати й інших партнерів, а це підвищує витрати, пов’язані з війною. Відсутність союзників також делегітимізує будь-яку військову операцію, і послаблюють моральну позицію США у конфлікті, чого Вашингтон схильний не допускати, адже питання репутації та власного іміджу дуже хвилюють американців.

Звісно, Сполученим Штатам необов’язково мати коаліцію, щоб ухвалити рішення про участь у якійсь війні. Але без надійної підтримки, США будуть коливатися з таким рішенням, і зрештою можуть так і не ухвалити його. Нинішня ситуація ускладнюється ще й тим, що США сьогодні – це не США у 1950-х або 1980-х роках.

Вони не є єдиною та безумовно домінантною силою у світі, а в деяких регіонах їхня ініціатива послабшала, і вони змушені оглядатися на партнерів та союзників більше, аніж будь-коли.

Крім того, з часів адміністрації Обами США намагаються вибудувати конструктивні стосунки з не-західними державами, які їм потрібні для стратегічного стримування Китаю та захисту своїх інтересів, а для цього вони мають враховувати позицію цих держав, особливо у питаннях війни та миру.

Яскравим прикладом є нещодавний удар Ірану по Ізраїлю. Хоча США підтримали Ізраїль у відбитті нападу, вони чітко заявили, що не підтримуватимуть наступальні операції Ізраїлю проти Ірану, і закликали Ізраїль не відповідати на іранський напад. Це корелюється із бажаннями їхніх союзників у регіоні та Європі, які не бажають великої ескалації на Близькому Сході.

Залежність від електоральних циклів

При аналізі здатності США вести війну на декілька фронтів важливо пам’ятати про фактор виборів. Зміна адміністрації Білого Дому часто призводить до кадрових та політичних змін, які своєю чергою відкривають дорогу до переосмислення політики попередників. Ця тенденція посилилася останнім часом у зв’язку з поглибленням політико-ідеологічного розколу всередині США між демократами та республіканцями.

На практиці це означає, що між рішеннями та позиціями різних адміністрацій може бути ціла прірва. Наприклад, якщо при Обамі США проводили курс поступової нормалізації відносин з Іраном та у 2015 році підписали з ним «ядерну угоду», то за часів Трампа Білий Дім припинив нормалізацію, вийшов з угоди та знову запровадив проти Ірану санкції.

Потім до влади прийшов Джо Байден і намагався відродити політику Обами, але йому вдалося лише частково. Тобто менше ніж за 10 років США тричі розвертали свою іранську політику на 180 градусів.

У питаннях війни така «необов’язкість держави» може призводити до занадто різких змін настроїв, коли одна адміністрація може підтримувати ідею участі у якомусь збройному конфлікті, а інша буде виступати проти цього.

Це означає, що США можуть входити у різні війни одночасно, але термін їхньої участі може бути обмеженим, або вони можуть коливатися з таким рішенням, якщо в елітах немає консенсусу. Адже без нього, будь-яка адміністрація буде постійно стикатися з протистоянням з опозицією у Конгресі та Сенаті, як це зараз відбувається з питанням допомоги Україні, тим самим обмежуючи зовнішньополітичні маневри США.

Чи витримають США війну на кілька фронтів?

Відповідь на питання, чи впораються США з великою кількістю військових конфліктів у світі, де їхня участь буде потрібна – як війна проти самих США так і допомога союзникам – безпосередньо залежить від рівня реакції на загрози та мобілізації самих США. Можна виділити 3 можливих рівні реакції та їх наслідки.

  1. Перший рівень реакції – без змін. У цьому сценарії військова промисловість продовжує базуватися на потужностях глобальної економіки, ціни на військову продукцію визначає ринок і виробляється вона в сучасних темпах з невеликим прискоренням. Залишається дефіцит кадрів, оскільки, знову ж таки, буде складно конкурувати за людей із бізнесом.

Необхідність інвестувати у створення нових виробничих потужностей для інтенсифікації виробництва та консолідації його на території США впирається в політичні обмеження збільшення військових витрат.

У цьому сценарії США не готові до глибокого залучення в декількох військових конфліктах одночасно. Постачання союзникам буде мінімізовано або взагалі припинено. Зовнішня політика буде сфокусована на максимальному уникненні ескалацій та спробах зберегти залишки інфраструктури світового порядку створеного після WW2.

  1. Другий рівень реакції – часткова мобілізація. Приймається низка стратегічних рішень щодо інтенсифікації військової промисловості. Ринкові механізми частково замінюються на директивні рішення. Ціни на військову продукцію обмежуються можливістю держави викупити її, робочі місця заповнюються швидко, за допомогою пакету спеціальних стимулів (не завжди економічних). Технологічно взято курс на консолідацію виробництва на території США та найближчих союзників.

Для мобілізації суспільства використовується загрозливий контекст – або реальна загроза з боку коаліції співставної сили, або конструйована загроза, покликана звернути увагу суспільства на необхідність радикально підвищувати боєздатність держави. Без цього навряд чи вийде обійтися, оскільки станом на 2024 рік в американському суспільстві домінують антивоєнні настрої. Цікаві дані наводить Інститут Геллапа:

Питання: як ви думаєте, на оборону ми витрачаємо замало, досить, чи замало?

Домінуюча відповідь – надто багато.

Питання: наша національна оборона зараз досить сильна, недостатньо сильна, чи сильніша, ніж вона має бути?

Домінуюча відповідь недостатньо сильна.

Ці питання показують цікавий парадокс - американське суспільство розуміє необхідність посилювати військову міць своєї держави і здатність оперативно та повною мірою реагувати на військові загрози, але при цьому збільшувати військові витрати – не готово. Тобто, розуміння ризиків є, готовність мобілізуватися (економічно передусім) – ні.

Суспільний консенсус збільшення боєготовності і буде тим тумблером, який дозволить переключитися з першого рівня реакції на другий.

У режимі другого рівня, можна припустити, що США накопичуватимуть сили, достатні для перемоги, до одного великого протистояння в 2027–2030 роках, при цьому отримавши можливість надавати відчутну, але не вирішальну підтримку двом-трьом союзникам і партнерам у їхніх військових конфліктах.

  1. Третій рівень реакції – тотальна війна. Подібний рівень мобілізації всіх ресурсів та зусиль, досі був невідомий США за всю їхню історію.

У цьому режимі війна стає головним заняттям держави та всіх її продуктивних сил. Економіка повністю перебудовується під військові цілі – замість проектів розвитку капітал інвестується у створення нових виробничих потужностей, виробництво консолідується виключно на території Північної Америки, потреба в кадрах задовольняється негайно.

У цьому режимі потенціал США розгорнеться повною мірою. Внутрішнього ресурсу, як економічного, і інтелектуального і технологічного, достатньо для перемоги у кількох великих конфліктах одночасно. На створення такого потенціалу, від моменту прийняття рішення, потрібно не менше 2-3 років.