Радянська прописка: два кроки для влади, щоб увійти в історію декомунізації і демократизації України

Розвал СРСР в уявленні путіна – найбільша катастрофа ХХ століття і драма російського народу (2005). На російських танках, що вторглися в Україну, зустрічалися червоні прапори. В окупованому Світлодарську на Донеччині окупанти знайшли у схованці й повернули на постамент пам’ятник Володимиру Леніну.

Після вторгнення російських військ в Україну навіть людям, далеким від політичної ідеології, вже зрозуміло, що демонтаж пам’ятників Щорсу та Ватутіну в Києві, перейменування тисяч топонімів по всій Україні – це не тільки задля недопущення повторення злочинів комуністичного режиму. Це також необхідно для відмежування від фашистської росії, для якої радянські скріпи, символи і наративи є сакральними цінностями.

Втім, чотири закони про декомунізацію спрямовані на заборону символів комуністичного режиму, аж ніяк не торкаються його сутності. Ключові слова в них «пропаганда» і «символи», але не «функції» і «принципи».

Комуністичний тоталітарний режим не зводиться до його символіки, його сутність реалізується насамперед через соціальні інститути, правові норми, стереотипи мислення та поведінки, «правила гри» тощо.

Одним з таких суттєвих атрибутів комуністичного режиму в Україні була і, на жаль, залишається так звана радянська прописка, запроваджена у колишньому СРСР у 1932 році.

Конституційний Суд України своїм рішенням (№ 15-рп/2001 від 14 листопада 2001 року) визнав цей соціальний інститут неконституційним та по суті скасував прописку, і в 2003 році було прийнято Закон України «Про свободу пересування та вільний вибір місця проживання в Україні», яким було введено правило добровільної реєстрації громадян за місцем проживання або перебування. Це було значною мірою символічне рішення, а прописка по суті отримала лише нову назву – реєстрація, яка супроводжувалася тими ж самими бюрократичними процедурами і залежала не тільки від волі громадянина.

1 грудня 2021 року набрав чинності Закон України від 5 листопада 2021 року № 1871-IX «Про надання публічних (електронних публічних) послуг щодо декларування та реєстрації місця проживання в Україні», за яким прописка реєстрація отримала сучасний – електронний вигляд.

Щоправда, окремі державні органи виконавчої влади не оцінили цього символічного жесту законодавців і своїх колег із Мінцифри та взагалі позбавили деякі процедури і сервіси прив’язки до реєстрації місця проживання: оформлення пенсій, отримання медичної допомоги, подання заявки на субсидію. При працевлаштуванні прописку не вимагають навіть у держустановах.

Можливо, все це дало підстави О. Лащенко у предметній статті на «РадіоСвобода» заявити: «прописка в Україні давно перетворилася на «совковий» анахронізм, на здебільшого формальність, яка іноді дошкуляє, але загалом не має особливого значення». Нібито ця проблема вже не на часі, особливо, в умовах воєнного стану?

Втім, ресурс стрий.net у публікації з красномовною назвою «Сучасне українське кріпацтво або чому прописка і досі важить так багато» назвав як мінімум 7 послуг станом на серпень 2018 р., які громадяни України, всупереч Конституції, могли отримати від держави лише там, де зареєстровані, а не там, де фактично мешкають. Більшість з цих обмежень діють до сьогодення, але в умовах воєнного та повоєнного стану актуалізувалися ще два, які навряд чи просто «дошкуляють».

1. Мобілізація

Глава МВС Денис Монастирський в ефірі телемарафону 10.07.2022 заявив, що «понад 3 млн громадян сьогодні знаходяться на обліку у військкоматах, але не за місцем їх проживання. І це питання, яке має бути вирішене, я думаю, найближчим часом. І в першу чергу це має бути позиція самих громадян, які мають стати на цей облік».

Звичайно, в першу чергу – це має бути позиція самих громадян. Але варто припустити, що значна частина цих громадян не квапляться це зробити, а позиція держави у питанні прописки заважає її органам влади знайти цих громадян, щоб зобов’язати їх виконувати свій обов’язок або покарати у разі ухилення від нього.

Отже, шановний Денисе Анатолійовичу, не тільки «найближчим часом», але й у перспективі, якщо нічого не робити з пропискою, проблема обліку у військкоматах значної частини військовозобов’язаних залишиться нерозв’язаною.

2. Загальнонаціональні вибори і референдуми (у вищезгаданій статті «Сучасне українське кріпацтво…» один з пунктів – місцеві вибори)

В ексклюзивному інтерв’ю Українському радіо Голова Верховної Ради Руслан Стефанчук заявив: « Після перемоги ми запустимо всі виборчі процеси, і я дуже хочу, щоб вони відбувалися відповідно до Конституції України… Процес займатиме 4-6 місяців. Але я думаю, що після перемоги буде ухвалено відповідний законодавчий акт, який унормує виборчі питання».

Якщо, шановний Руслане Олексійовичу, не вирішити питання прописки, демократичний характер виборів не тільки через півроку після перемоги, але й взагалі ніколи не буде забезпечений. Не тільки тому, що виборці, які не мають виборчих адрес, позбавлені громадянських прав, але й тому, що на голоси цих «мертвих душ» завжди знайдуться охочі фальсифікатори.

Виборчі списки формуються на основі реєстру виборців, який, у свою чергу, спирається на дані реєстрації місяця проживання. І тут треба звернути увагу на дві категорії громадян.

По-перше, більше одного мільйона людей в Україні, за визнанням Д. Монастирського, взагалі не мають реєстрації місця проживання, здебільше, вони позбавлені неї рішенням суду, наприклад, у разі розлучення, виселення тощо.

По-друге, станом на 23.08.2022 кількість внутрішньо переміщених осіб складала 6,9 млн. І після перемоги далеко не всі з них повернуться у колишні місця проживання. З різних причин, зокрема, сотням тисяч людей просто нема буде куди повертатися: їх оселі зруйновані.

Вихід нібито пропонує вже згаданий Закон України № 1871-IX, відповідно до якого будь-який громадянин може самостійно через Єдиний державний вебпортал електронних послуг змінити місце реєстрації. Але не все так просто, як було задумано.

Перешкода 1: воля нелегальних орендодавців. Люди, які взагалі не мають реєстрації та ВПО не на вулиці живуть, більшість з них орендують житло у фізичних осіб. Відповідно до ч.5 статті 8 згаданого Закону, «У разі якщо особа не є власником (співвласником) житла, за адресою якого декларується місце її проживання, декларування місця проживання особи здійснюється за згодою власника (співвласників) житла, уповноваженої особи житла, яка надається в електронній формі засобами Єдиного державного веб-порталу електронних послуг та зазначається в декларації про місце проживання під час її формування».

«За згодою власника» перекреслює декларативний характер реєстрації: для громадянина байдуже, чия воля обмежує його права – воля чиновника, політика (через норми права) чи орендодавця.

Українські чиновники і політики не хочуть або не можуть зрозуміти, що проблема реального скасування прописки безпосередньо пов’язана з проблемою тіньового ринку житлової оренди. Не на часі? Але ж, зрештою, якщо дрібна корупція з надання фіктивної прописки (у Києві коштує від 100 доларів) – це мільйони, то недоотримані державним бюджетом несплачені орендодавцями податки – це вже мільярди. Які могли б йти на потреби ЗСУ, на будівництво житла тим самим ВПО-орендарям тощо.

Добровільною реєстрація має бути з боку того, хто реєструється, але з боку того, хто надає житло в оренду, вона має бути обов’язковою. Чи запитує Вас адміністратор готелю, в який Ви заселяєтеся хоча б на ніч, про те, чи хочете Ви зареєструватися чи ні? Як це зробити – не треба вигадувати, достатньо дізнатися від «наших західних партнерів», у яких нелегальна здача житла в оренду і уникнення від сплати податків на отримані від оренди доходи – це злочин, покарання за який настільки незворотне й тяжке, що ризикнути здійснювати його нікому крім мафії не спадає на думку.

«За згодою власника» є нормою, спрямованою на захист або легітимізацію тіньового ринку оренди, оскільки дозволяє орендодавцям відмовляти орендарям в реєстрації. Враховуючи, що найкрупнішими інвесторами в житло з метою його подальшої здачі в оренду, є люди не бідні й впливові, питання випадковості цієї норми у Законі є риторичним або принаймні сумнівним.

Перешкода 2: технічна складність або недоступність процедур. На початку лютого поточного року М. Федоров на Diia Summit «презентував послугу, яку всі так чекали» – можливість зміни місця реєстрації «без клопотів — більше не треба збирати ксерокопії у файлик та ходити до ЦНАПу й військкомату». «Безклопітний» алгоритм заслуговує на повне наведення:

Зокрема, щоб зареєструватися в чужому житлі, потрібно у застосунку «Дія»:

• натиснути у розділі «Послуги» «Зміна місця реєстрації»

• натиснути «У житлі іншого власника»;
• перевірити або заповнити контактні дані та дані про військовий облік
• поділитися QR-кодом або посиланням із власником
• власник має обрати адресу, контактні дані та підписати заяву
• уважно перевірити заяву - підписати Дія.Підписом - сплатити адміністративний збір

Щоб зареєструвати іншу людину у власному житлі, потрібно:

• вибрати адресу, за якою ви хочете зареєструвати;
• перевірити свої контактні дані;
• поділитися QR-кодом або посиланням з людиною, яку реєструєте;
• людина, яку реєструють, перевіряє дані та підписує заяву;
• уважно перевірити заяву ?? підписати Дія.Підписом.

Враховуючи ментальність та «освіченість» багатьох пересічних орендодавців, не завадить додати до цього алгоритму ще лекцію від орендаря для орендодавця на тему того, що з реєстрацією орендар не набуває права власності на житло або його частину.

А головне, щоб реалізувати такі кульбіти, необхідно аби у орендаря, власника та у всіх співвласників житла була картка платника податків (РНОКПП), Дія.Підпис та один із цифрових паспортів у «Дії» – ID-картка або закордонний паспорт. Варто нагадати, що станом на кінець минулого року в Україні була урочисто зареєстрована лише 7-мільйонна ID-карток.

Спадає на думку, що знайти серед орендодавців людей, здатних і здібних добровільно пройти цей квест, було б не легко. Якщо автори Закону та цього алгоритму не згодні – прошу навести статистику зростання кількості зареєстрованих громадян в орендованих квартирах.

Єдиний державний вебпортал електронних послуг – це в реальності дві версії одного програмного продукту – власне сайт (https://plan2.diia.gov.ua), на якому, зокрема, розташований онлайн-сервіс державних послуг (https://diia.gov.ua ) і мобільний застосунок «Дія». Мінцифри припустилося стратегічної помилки, коли прийняло за мету «Державу в смартфоні» (ідея озвучена Президентом України В. Зеленським 23 травня 2019 р.), оскільки в ній іманентно закладено дискримінацію громадян за майновою ознакою, отже – порушення Конституції України.

Справа в тому, що за даними Research & Branding Group станом на 2019 р. в країні тільки 55% жителів користуються смартфонами (85% у віковій категорії 18-30 років). Як наслідок – 45% громадян не можуть скористуватися державними послугами, отримати пільги або допомогу за відсутністю доступу до мобільного застосунку «Дія». Наприклад, десятки, а можливо, сотні тисяч вакцинованих від Ковіду людей (Мінекономіки та Мінфін точно знають, скільки «зекономили» і дружньо потиснули руку Мінфифрі) так і не отримали 2000 гривень за програмою «е-Допомога»: вони могли лише згенерувати сертифікати через онлайн-сервіс і милуватися на них. Не зможуть вони і місце реєстрації змінити. Потикати їм з боку держави у небажанні придбати смартфони, особливо у сьогодення, означало б для самої держави щонайменше ризикувати своєю гідністю.

Проект «Держава в смартфоні» призвів до зосередження Мінцифри на постійному пріоритетному вдосконаленні мобільного застосунку «Дія», тоді як сайт за своїм функціоналом був і залишається його жалюгідною подобою. Комп’ютери є не у всіх громадян, але комп’ютер (у сусіда, родича, в ЦНАПі тощо), на відміну від смартфону, не прив’язаний до номеру телефону власника. Користувач може зайти у свій особистий кабінет «Дії» з будь-якого комп’ютера, але не може це зробити з чужого смартфона.

Заради справедливості треба зауважити, що зараз на головній сторінці порталу «Дія» слоган виглядає як «Цифрова держава», а не «Держава у смартфоні», але на функціоналі і мапі сайту, на жаль, це поки що ніяк не відбилося.

Не буду ще більш перевантажувати цей текст скрінами листування впродовж року з менеджерами «Дії» у намаганні отримати відповідь на єдине питання: чому на сайті не можна скористатися тими ж сервісами, що й у застосунку. Функціонери «Дії» або не відповідають, або роблять вигляд, що не розуміють питання і говорять про щось інше.

Підсумки. Діюча система декларування та реєстрації місця проживання і зволікання з остаточним розв’язанням проблеми радянської прописки

1. Суперечать прагненню країни до декомунізації, консервує радянський анахронізм кріпацтва і надає ворогам привід до провокацій на кшталт «ви такі ж самі, як ми».
2. Підривають обороноздатність країни в умовах війни (організацію військового обліку та мобілізації).
3. Ставлять під загрозу проведення демократичних виборів після перемоги.
4. Порушують принципи рівності і демократичних свобод, обмежує громадянські права і суперечить Конституції України, що може стати перешкодою на шляху євроінтеграції і вступу до ЄС.
5. Консервують ринок тіньової оренди житла, побутову корупцію на ринку «прописки», сприяє недоотриманню державним бюджетом мільярдів гривень податків.

Тому два кроки, які влада має зробити, це легалізація ринку житлової оренди та спрощення технічних процедур декларування місця проживання (перебування) для всіх громадян, незалежно від їх оснащеності смартфонами, ID-картками, цифровими підписами, QR-кодами тощо. Не треба посилатися на вимоги безпеки та захисту персональних даних: онлайн-версії сайтів українських банків забезпечують безпеку та захист і персональних даних, і необмежених сум грошей без зазначених технічних «прибамбасів».

І в якості Post Scriptum – «ліричний» або морально-політичний відступ

У вересні поточного року Автозаводський районний суд міста Кременчука Полтавської області визнав громадянку винною в незаконному поширенні комуністичної символіки, яке полягало у спробі продати через Instagram гіпсову скульптуру Леніна; пілотку із зіркою червоного кольору, серпом та молотом, кокарду із зіркою червоного кольору, серпом та молотом; два прапори червоного кольору написами МИРУ МИР та СРСР; блокнот з написом на палітурці «И.В. Сталин 100 лет со дня рождения 1879-1979» та інший подібний мотлох. Лише через угоду про визнання винуватості жінку звільнили від відбуття тюремного покарання з іспитовим строком 1 рік. Подібні судові вироки не масові але трапляються час від часу у різних куточках країни.

До юристів і авторів закону є питання: якщо б адвокат громадянки довів, що ці речі є приватною колекцією (п.10 ст.4 «Закону про декомунізацію»), а можливо, деякі з них мають антикварну цінність (п.11 ст.5), то під дію Закону вони не підпадають, хоча будь-яке їх відчуження може трактуватися як поширення, але це таке. Питання в іншому: хто завдає більшої шкоди українському суспільству, яке крізь величезні страждання до сьогодення прагне до декомунізації і демократичних цінностей – бабці, які продають колекціонерам радянські «раритети» з сімейних сундуків чи політики і чиновники, які через свою некомпетентність, діяльність або бездіяльність консервують суттєві елементи, правила гри та соціальні інститути тоталітаризму в функціонуванні сучасного українського суспільства і держави? І чому для перших передбачена карна відповідальність, а для других – жодної, навіть морально-політичної?