У пошуках реалістичного рішення питання війни та миру

Війна це час тяжких рішень. Це обов'язкова пропаганда сторін, яка здебільшого, пригортає увагу до тих ділянок фронту, де власні війська мають успіх, і демонструє міцність тилів. Але це й правда окопів. Вона різна. Правда виснажених тилів, розділених родин, мільйонів сімей, які борються, але моляться за мир. Ця правда теж різна. Почасти, про неї я писав у нещодавньому циклі статей тут на “Хвилі”.

В Україні мало не всі чули особисто, читали, бачили дуже багато про правду війни.

З неї вимальовується досить прозорий сюжет, до якого я хотів би привернути увагу читачів.

Там, де українські війська мають досить важкої зброї та боєприпасів (я не кажу про дії спецпідрозділів) до неї, де можна ефективно вести контрбатарейну боротьбу та наносити тяжкі удари по супротивнику, українці переважають.

Проте там, де таких засобів недосить, ситуація вкрай драматична. Україна та українці несуть тяжкі втрати.

Нижче буде повний текст звернення командир добровольчого підрозділу "Санта" Володимира Регеши, взятий автором на “Цензорі”.

“Піски…

Більше 20-ти днів ми вигрібаємо безнаказано. У мене вже немає слів, аби описати це пекло, аби передати всю ступінь розпачу, коли в ефірі позиції волають про хоч якусь підтримку.

Коли ворожі танки, САУ, БМки день в день виходять на одні і ті самі позиції, втупу розбирають нас, вкатують в бетон і асфальт не бійців ЗСУ, а ваших синів, батьків, чоловіків, роблять із них фарш, який і винести не можна… А ми не можемо їх дістати.

Сука, як почути в ефірі: ми усі 300-ті, будемо триматися, але дайте хоч на заборону!!! Мужики, хоч якось наваляйте, ми не витримуємо!!!

Хто може організувати зустріч з Залужним? (Хоч позначте його тут, хто може)

Я розумію, що це не панацея - вчора бачив мапу ГШ, де навіть приблизно не співпадають теперішні позиції та сіряки…

Ми будемо триматися, але нам потрібна допомога. Ми навіть розуміємо, що зараз всюди гаряче, але ж один байрактар, який один день попрацює в наших інтересах, дасть нам можливість втримати не цю територію, а шматок нашої вкрай важливої стратегічно землі.

Втримати неймовірною кров‘ю 21-го бату "Сармат", Ведмединого 3-го бату 80-ки, Гонтиними, Грека бійцями, нашими хлопцями.

Скільки разів я чув ці слова: Нам Потрібна Допомога! І кожного разу вони закінчувалися страшними втратами.

В Пісках цього точно можна уникнути, якщо зараз відреагувати на ці прості три слова:

Нам Потрібна Допомога!”

На цей заклик Юрій Бутусов відповів матеріалом, в якому написав: “Російські війська демонструють дуже низьку боєздатність, і ніяке просування російської армії було б взагалі неможливо, якби ми мали хоча 20% снарядів від російських витрат. Чи робиться все необхідне для вирішення цього питання постачання боєприпасів? Нажаль, далеко не все.

Як завжди, проблемою є відсутність системного планування та слабка між інституційна взаємодія. Питання боєприпасів має не просто підніматись, воно має вирішуватись, і можливості у нас є, щоб покращити цей напрям.

Сучасна війна - це війна логістики. Це не може бути війна піхоти, війна військових, десь там далеко.

Перевагу у війні створює кількість снарядів, кількість мін, кількість бойових машин, кількість стволів, кількість дронів, кількість сенсорів. Все це результат рішень, які має ухвалювати влада”

І таке інше.

Як і багато громадян та аналітиків, я уважно спостерігав за тим, що писав Юрій стосовно ситуації в армії та необхідних системних змін. Хай детальні висновки роблять фахівці. Але, в цілому, вони мені здалися слушними та логічними.

Дозволю собі лише обережне припущення. Важко вимагати зараз від армії того, чого не навчилося, не демонструє суспільство в цілому. Так, українські військові зараз навчаються. І в штабах, і на полі бою, і поза його межами, і за кордоном. Ніколи не було таких масштабів і темпів. Але просто на зараз цього мало. Бо армія в Україні не формувалася окремо від суспільства і дуже довгий час не мала всіх умов та ресурсів, щоб сформувати як іншу матеріальну базу, так й іншу організаційну культуру, якусь докорінно нову ментальність тощо.

На превеликий жаль, в тилу ми роками бачимо ті самі проблеми — “відсутність системного планування та слабка міжінституційна взаємодія”. Армія, тил потребують якісного стрибка, це зрозуміло. Але очевидно й інше. Про що я писав ще напередодні повномасштабної війни. І писав після її початку. А саме — Україні критично бракує часу. Не просто бракує, а критично бракує.

Коли ми бачимо в інформації Генштабу, приміром, щодо знищеної ворожої техніки цифри:

артилерійських систем / artillery systems – 985 (+5) од,

РСЗВ / MLRS — 261 (+0) од, ми розуміємо дві речі.

1. Скільки зроблено.

2. Наскільки важко зараз вести контрбатарейну боротьбу по всьому фронту.

Навіть якби Україна змогла оперативно вирішити питання в Пісках (на що ми всі сподіваємося), залишається низка проблем, пов'язаних із фронтом в цілому.

1. Низькі темпи постачання зброї нашими союзниками. При тому, що всі потрідні слова їм вже давно були сказані.

2. Україна, здебільшого, наносить удари по логістиці супротивника на відстань до, приблизно, 70 кілометрів (лише в окремих випадках курять далі). Супротивник регулярно наносить удари по всій території України, тобто по всій українській логістиці.

3. Росія не стоїть на місці. Зараз в ЗМІ з'явилося повідомлення (яке може бути дезою, тобто перебільшенням, але...) про закупівлю Росією 1000 іранських дронів. А російські реверанси стосовно КНДР можуть свідчити про узгоджену закупівлю досить якісної артилерії та боєприпасів у цієї країни. Ситуація з Китаєм залишається непрозорою, бо він з власних причин зацікавлений у подальшому втягуванні й Росії, й Заходу у війну.

4. Україна має все ще не реформовані Збройні Сили. Будь-які глибокі реформи потребують часу.

Окремою проблемою є проблема якості тилу української армії, про яку автор нагадував вище. Важко не погодитися з висновком Юрія Романенко про те, що в тилу Україна не розпочала мобілізацію від слова взагалі. При цьому ворог поки, здебільшого, утримувався від свідомих повномасштабних ударів, спрямованих на гуманітарну кризу в українських містах чи по головних мостах через Дніпро. А ситуація вже непроста.

Звісно, утримувалася Росія від найбільш руйнівних для цивільного населення дій (по всій території України, не по окремих містах чи регіонах) не тому, що любить українців. Ми ж це розуміємо. А лише тому, що поки сподівається створити гуманітарну катастрофу в опосередкований спосіб, щоб показати “неспроможність” української влади впоратися з соціально-економічною кризою і доштовхати Україну до руйнівної політичної кризи.

Проблеми російської економіки та соціальної сфери суттєво наростають і наростатимуть ще тривалий час, але поки повільніше ніж українських. Росія об'єктивно має більше ресурсів, в тому числі, що важливо напередодні зими — енергоресурсів, та набагато менше руйнувань інфраструктури, промисловості, житлового фонду, мостів, доріг тощо. Має власний працюючий ВПК. І не має величезного відтоку (біля 6 млн. у випадку України з урахуванням тих людей, хто повернувся й тих людей, кого вивели до РФ) населення. Навпаки, вивозить до себе українців.

Такою є реальність. Мені вона теж не подобається. Але вона є такою, якою є.

Чи можемо ми десь узяти час на те, щоб вирівняти ситуацію завдяки енергійним заходам на фронті та в тилу? Але щоб цього часу дійсно вистачило.

Подивився ефір за участю Юрія Романенка та Миколи Фельдмана, що стосувався, в тому числі, інтерв'ю Курта Волкера та “формули Расмуссена (екс-генерального секретаря НАТО) для Грузії” .

Про що йдеться?

Наведу цитати з інтерв'ю Волкера, на яке зверталася увага: "Тобто Грузія і НАТО оголошують, що ані перша, ані другий не підтримують силову операцію для повернення Абхазії та Південної Осетії, а натомість підтримують їхню мирну реінтеграцію у Грузію. Разом із цим іде домовленість про вступ Грузії до НАТО за умови, що стаття 5 діє тільки на підконтрольну уряду територію, а на Абхазію та Південну Осетію поширюється тільки після того, як вони мирно реінтегруються до Грузії".

Проте, в теперішніх умовах "Україна має воювати, щоби повернути всі свої землі. Це надто небезпечно лишати будь-яку частинку України під російською окупацією. Це те, що я чую від своїх українських друзів та колег. Тобто Україна буде продовжувати воювати. Але якщо у якийсь момент буде досягнутий мир, то формула Расмуссена щодо дії статті 5 може бути застосована і тут", — каже Волкер.

До сценаріїв, які перелічив Юрій у дописі на Фейсбуці, я б дещо додав.

Ми всі розуміємо, що домовленостям з Росією не можна довіряти.

Але ми наочно бачимо 2 речі.

1. Україна теоретично здатна змінюватися набагато швидше ніж Росія, має більше політичних передумов для позитивних змін, має набагато більшу міжнародну підтримку, якої не компенсує будь-яке російське лобі. Ми просто дуже, дуже, дуже спізнилися зі стартом перетворень.

2. Ослаблена повномасштабною війною з Україною Росія не наважилася чинити перешкоди Швеції та Фінляндії на шляху до НАТО. Тобто повномасштабно воювати з Україною Росія готова, із Заходом — вочевидь ні.

Це додає цінності та ваги можливому плану якщо не миру, то бодай тривалого перемир'я на базі плану Расмуссена. Бо лише він надає Україні перспективу вступу до НАТО. Тобто ситуації, коли Україна, в разі подальшої агресії не буде нести всі людські втрати сама. І Росія не буде отримувати відповідь лише обмеженою кількістю обмеженої номенклатури озброєнь на обмежену відстань.

Зараз ми всі в Україні маємо великі сподівання на досить давно анонсований наступ на Півдні. Тут є нюанси.

1. Успіх наступу можливий, але не гарантований. Супротивник вживає активних дій, щоб зірвати наступ. А це війна. Ворог протидіє намірам.

2. Через повільне постачання Україна має недосить озброєнь, в тому числі, щоб гарантовано уникнути значного зростання втрат при переході (переважно) від оборони до масштабного наступу.

3. Ми всі розуміємо, що повертаємо не тільки території та природні ресурси. Ми повертаємо українців. Тих, хто і зараз сподівається на Україну чи бореться за неї в тилу ворога. Не всі вони можуть виїхати із зони бойових дій.

4. Наближається зима. І входити в неї в стані активної війни для України більш небезпечна ситуація, ніж для Росії. Так само, щонайменше півроку щоденно нести важкі втрати, нікуди чи майже нікуди не просуваючись; маючи незрозумілі перспективи і наднавантаження на військових і тил, може виявитися не найкращим рішенням.

Тому.

1. Якщо ми вважаємо, що Україна має досить ресурсів та часу для успіху повномасштабного наступу, тут, мабуть, нема чого особливо коментувати.

2. Якщо ми маємо досить вагомі підстави вважати, що матимемо успіх, але частковий, Україна може вийти з пропозицією на базі плану Расмуссена після завершення наступу.

3. Якщо ситуація більш складна, в тому числі з урахуванням можливих жертв та потреби повернення української власності не пошкодженою (бо невідомо в якому темпі нам реально будуть допомагати з відбудовою), Україна може вийти з такою пропозицією ще до розгортання більш масштабних бойових дій.

Це міркування доволі очевидні.

Що не є очевидним? Не є очевидною реакція Росії.

Росія може, приміром:

1. Взагалі відмовитися зараз обговорювати план.

2. Зажадати всю окуповану зараз територію України в обмін на мир, або перемир'я. Зняття західних санкцій тощо. Документальної фіксації певних геополітичних речей та принципів у відносинах із Заходом. Нейтралітету та гарантій недоозброєння України. Відновлення діяльності проросійських партій тощо. Очевидно, що Україна на такий пакет не погодиться.

3. Можливі більш-менш нестандартні напівкомпромісні пропозиції. Приміром, Україна виводить війська з Донбасу, Росія “дзеркально” виводить з території решти областей України (окрім Криму). Бо саме такою була мета, заявлена Путіним — Донбас. Можливі додаткові умови. Приміром, постачання в Крим води. Можливо, Росія зажадає ще якогось вузького сухопутного транспортного коридору в Крим на кшталт зафіксованого в Карабаху, який би де-факто контролювався нейтральними миротворцями і вважався де-юре територією України тощо. Можливо, якісь візові, гуманітарні питання.

4. Вигадати що завгодно.