Як і коли закінчиться війна України і Росії: сценарії

За 9-им травня наступило 10-те травня… За 100-тим днем війни наступив 101-ий. Але ні 9-те травня, ні 100-ий день, не стали якимось водорозділом подій. Російсько-українська війна продовжується. І спрогнозувати її завершення, як це деякі політологи робили відносно 9 травня, проблематично. То ж поглянемо на війну через призму геополітики.

1. Логіка спецоперації

І тут згадуються аргументи Віктора Суворова щодо початку нападу Німеччини на Радянський союз. У радянському Генштабі бачили мінімум два індикатори, що сигналізували б про напад Німеччини на СРСР:

1. заміна рушничного мастила з літнього на зимове;

2. падіння у Європі цін на баранину, спричинене масовим забоєм овець, - Вермахту потрібні кожухи.

Але Гітлер не планував воювати до зими, а отже не потребував зимового мастила і кожухів. Згодом і те, і інше дуже знадобиться німецькій армії, але з індикаторами радянський Генштаб помилився.

Путінська логіка полягала в тому, що Росія готувалася не до російсько-української війни, яка програшна за замовчуванням, а до військової спецоперації. Чому Путін війну в Україні назвав спецоперацією? Це ключове питання. Пропагандистський туман тут ні до чого. Правильна відповідь: спецоперація названа спецоперацією, тому що вона замислювалась, як спецоперація, а не як війна.

Путін - не військовий, а кадебешник. Захоплення Криму - якраз не військова операція. Це операція спецслужб. Бойових дій, як таких, у Криму не велося. Українські частини за невеликим винятком здалися самі, а інші силовики (СБУ, поліція, прокуратура) перейшли на бік Росії майже у повному складі.

Але операція в Україні змавпована не з Кримської, як багацько думають, а з Афганської спецоперації. Етапи Афганської спецоперації:

1. висадитися в Кабулі;

2. захопити палац Хафізулли Аміна;

3. самого Аміна вбити чи нейтралізувати;

4. на місце Аміна посадити свою маріонетку Бабрака Кармаля.

Окупаційний контингент Радянської армії при цьому ні в що не вмішується, а служить виключно для демонстрації сили перед афганськими елітами.

Далі в Афганістані все пішло інакше, але з точки зору спецслужб сама зміна влади була проведена блискуче. Захотілося повторити...

Як стало відомо з інтерв'ю секретаря РНБОУ О.Данілова, даного Бі-Бі-Сі, російський десант повинен був захопити урядовий квартал у Києві і вбити президента В.Зеленського. На його (Зеленського) місце планувалося поставити якусь маріонетку в погонах з числа українських генералів. Російський окупаційний контингент виконував би функції демонстрації сили і боротьби з "націоналістичними батальонами". Звідси парадні однострої, оркестр, щити і дубинки Росгвардії. Воювати по-справжньому ніхто з них не збирався! "Денацифікація" проводилася б фактично руками самих українців з числа промосковської аґентури.

Але західні сецслужби своєчасно поінформували Зеленського про план російської спецоперації. Тому з самого початку спецоперація провалилася: аеродром у Гостомелі, де мав висадитися російський десант, був виведений з ладу. Літаки з десантом не сіли. Самих десантників довелося перекидати частково гелікоптерами, частково взагалі автошляхами через Чорнобильську зону.

Раптовості не вийшло, Зеленський з Києва не втік, а захопити Київ наявними силами було просто неможливо. В результаті недобитки російських військ довелося відводити з Північного напрямку та передислоковувати на Донбас.

Роспропаганда оперативно змінила ціль операції. Тепер це "відновлення територіальної цілісності республік Донбасу". Так чи інакше російські війська видихнуться і будуть розбиті.

Констатуємо, що повторити в Україні афганську спецоперацію (1979р.) росіянам не вдалося.

Логіка війни протистояла логіці спецоперації. Реальний хід подій пішов у логіці війни. Інструментарій спецоперації в умовах війни виявився малопридатним для нових завдань. Війна породила наслідки, які навіть не планувалися.

Головний наслідок провалу спецоперації – зміна позиції колективного Заходу з нейтральної на проукраїнську. Фактично Європа і США стають тилом України. За таких обставин військова поразка Росії стає лише питанням часу.

Які можливі контрзаходи з боку Росії після провалу «другого етапу спецоперації»? На нашу думку це шантаж України і колективного Заходу застосуванням тактичної ядерної зброї. Є підстави вважати, що в результаті «човникової дипломатії» європейських очільників, до Путіна доведені можливі наслідки такого застосування. З чого зовсім не випливає, що він не буде шантажувати військово-політичне керівництво України. Президенту В.Зеленському треба просто не піддаватися на провокацію і тоді перемога буде за нами.

Насамкінець варто сказати про головну причину поразки Росії у нинішній війні. Так, є ряд чинників, що сприяють нашій перемозі: високий бойовий дух армії, морально-політична єдність народу, адекватність політичного і військового керівництва, гігантська допомога союзників. Все це так, але перемогти росіян безпосередньо на полі бою вдалося завдяки тому, що російська армія була влаштована, як експедиційний корпус.

Саму ідею росіяни змавпували у США. Хоча так будувалися ще армії класичних європейських колоніальних імперій (Англія, Франція). А самі росіяни це побачили на власні очі у Кримську війну (1854). Отож для стримування американської загрози Росія має ядерні сили, а для війн на території колишньої імперії - сухопутні війська в кількості 200 тис. чоловік, створені, як професійна армія.

Наявність експедиційного корпусу апріорі передбачає один вид війни – бліцкріґ, в силу технічної переваги «білих людей» над тубільцями. Відповідно не може бути позиційної війни, великих втрат, другого ешелону і загальної мобілізації. Українська армія зупинила нападників, бліцкріґу не вийшло, спецоперація перетворилася на звичайну війну. Наслідком чого стала віра США і країн Європи у нашу перемогу, а це конвертувалося у військові поставки і економічну допомогу.

Росія зіткнулася з тим, що колоніальна армія не може перемогти співмірного противника. Війна вимагає задіяти нові сили, але експедиційний корпус не здатен до масштабування. Тобто загальну мобілізацію теоретично провести можна, але в Росії нема в достатній кількості зайвої техніки і зайвих офіцерів.

2. Хід війни і геополітичні висновки

Логіка спецоперації/війни диктує тактичні прийоми. За винятком Донбасу, де військові дії тривали з весни 2014 року, і де в основному позиційна війна продовжує тривати і далі, на Півдні і Півночі країни росіяни практикували наступ колонами. Колони діяли виключно вздовж автошляхів, захоплюючи села і містечка, але обходячи великі міста. Виняток – Херсон і Мелітополь. Колони складалися з БТРів, БМП, тентованих автомобілів КАМАЗ з піхотою та боєкомплектом, паливозаправників. Танки вводилися потім. Колони мчалися автошляхами зі швидкістю 60 км/год і більше, намагаючись якомога далі проникнути вглиб країни.

На момент написання даної статті вже стало відомо, що про можливу війну президента В.Зеленського США по дипломатичним каналам інформували ще в листопаді 2021 року. Але визначити момент переходу потенційної загрози в реальну війну завжди непросто. Путінський шантаж весною 2021 року виявився репетицією майбутньої війни, але нова концентрація російських військ поблизу українських кордонів могла виявитися таким же шантажем, попри всі дані розвідки. США і Британія в дусі Сунь Цзи намагалися розстроїти наміри противника розконспірувавши його приготування до війни.

Але таких розконспірувань виявилося кілька. Сам В.Путін переніс дату початку спецоперації з 22 лютого 2022р., а саме цю дату озвучив В.Жиріновський на відомому виступі у Думі, на 24 лютого. То ж не варто вподоблятися порохоботам, які розумні, як ваша теща завтра, звинувачуючи президента В.Зеленського, що той будував дороги, а не готувався до війни. Готувався!

Доказом такої готовності є тактика української армії на першому етапі війни. Колони російської армії знищувалися на марші пострілами з гранатометів. Просування росіян ускладнювалося підривом мостів. Колони в населених пунктах знищувалися артилерійським вогнем за наводкою розвідки, часто місцевих жителів, і з використанням безпілотників. Жива сила часто знищувалася снайперським вогнем, який широко практикували всі підрозділи, починаючи спецпризначенцями і закінчуючи місцевими мисливцями.

Оскільки значна частина окупаційної армії пройшла через бойові дії в Сирії, то відповіддю росіян на «снайперську тактику» українців стала тактика зачисток населених пунктів. Це коли російські війська в пошуках снайперів вибивали двері у всіх будинках, паралельно займаючись грабежем. Ну і могли вбити дядька, що випадково вийшов покурити на свій балкон.

Російська армія в 2022р. стала такою ж жертвою офіційної пропаганди, як і Радянська армія на початку т.з. Великої вітчизняної війни, коли червоноармійці вірили в повстання німецького пролетаріату, як тільки Гітлер почне війну з СРСР. В російській суспільній свідомості існують дві рецепції українця: «придуркуватий хохол» та «бандера». Перший – представник братського народу, який і не народ насправді, другий – інфернальний ворог кожного росіянина. Можна уявити весь жах російської солдатні, яка замість придуркуватих хохлів побачила одних лише бандер. Звідси масакра у Бучі та інших місцях.

Врешті-решт наявних сил, експерти сходяться на цифрі в 200 тисяч, виявилося недостатньо для окупації України, тому з кінця березня росіяни почали свій відступ з українського Полісся та частково Харківщини. Це і стало кінцем першої фази російсько-української війни.

Друга фаза характеризується в основному позиційною війною на Донбасі з невеликим прогризанням позицій українських військ. Росіяни отримали лояльний до себе тил в особі населення ЛДНР. Значно спростилася і логістика – постачання військ на Поліссі відбувалося через територію Білорусі. Південне угрупування росіян постачається через Крим і порти в Маріуполі та Бердянську.

Тактика росіян другої фази війни нагадує тактику Першої та Другої світових воєн. В порівнянні з українською піхотою піхота російська менш навчена та менш мотивована. Тому тактика «прогризання» є безконтактна, в розумінні, що українській піхоті протистоїть не російська піхота, а російська артилерія та авіація. Як і в часи ПСВ обстріли українські солдати пересиджують у бліндажах, а у випадку штурму заповнюють траншеї. Зрештою противник руйнує бліндажі і стороні, що обороняється, доводиться відступати на іншу лінію оборони. У випадку, коли лінія оборони включає в себе міську забудову, противнику доводиться руйнувати до фундаменту будинок за будинком, як це було в Волновасі, Маріуполі та інших містах Донбасу.

Загалом подібна тактика українського командування виправдана – противнику ніде не вдалося прорвати українську оборону. З точки зору воєнної теорії маємо практику розміну території на темп війни.

Якщо ж розглядати тактику цієї війни вцілому, то вона нагадує більше практику ДСВ, ніж новомодні теорії. Джавеліни та інші протитанкові гранатомети – грізна зброя, але лише в умовах прямої видимості. Як і раніше, артилерія (ствольна і реактивна) – Бог війни. Рано списувати танки, БТРи і БМП. Байрактар – хороша штука, але в умовах сильної ППО не справляє того враження, що в Карабасі. «Доктрина Дуе» в умовах сильної ППО теж не спрацювала. Російські літаки бомблять лише лінію фронту, боячись залітати вглиб українських позицій.

Особлива роль у російських крилатих ракет. Але тільки тому, що в України немає балістичних ракет середнього радіусу дії. Якби вони були, то вже б можна було знищити склади крилатих ракет і портові причали в Чорному морі і на Каспії, з яких відбуваються завантаження ракет на кораблі. Як і аеродром в Поволжі, звідки злітають російські стратегічні бомбардувальники. До речі, юридичних обмежень на ракети середнього радіусу дії, після виходу з відповідних договорів росіян, в України немає.

Можливо колись цю російсько-українську війну назвуть Третьою світовою. Як і дві перші, ця війна почалася у Європі. Як і в двох перших світових війнах боротьба ведеться за контроль над Україною. Дивного тут нічого нема, адже з погляду геополітики серцевинними землями Євразії (хартлендом) є територія Золотої орди, де українські землі – західна її частина. Нарешті російсько-українська війна – війна сучасна! Бо дві американо-іракських війни, як і війна США в Афганістані – війни колоніальні, де технічне співвідношення сил приблизно, як у війська Кортеса і ацтеків.

Однак і тут є певна асиметрія. Найближчий аналог – війна США у В’єтнамі. В’єтнамці воювали чужою (радянською) зброєю, але власною кров’ю і в умовах масованих американських бомбардувань. Ми теж воюємо чужою (західною) зброєю, власною кров’ю і в умовах російських ракетних обстрілів, які хоч і не масові, але знищують нашу транспортну і військову інфраструктуру. Захід постачає нам зброю і дотує наш бюджет. Зона бойових дій - вся територія України. Тилу, як такого, немає. Наш тил – колективний Захід. Наше найслабше місце – залежність від Заходу, який в будь-який момент може обмежити нам постачання зброї. Фактично наша перемога над Росією залежить від доброї волі країн Заходу.

3. Закінчення війни і перспективи миру

Третя фаза російсько-української війни є власне багаторазово анонсований український контрнаступ. Він повинен початися після насичення української армії західною зброєю і технікою у «товарній кількості», за виразом О.Арестовича. Статися це повинно за одними даними в липні-серпні, за іншими - з початку нового фінансового року в США (01.10.22р.), коли запрацює фінансування під програму ленд-лізу. В реальності буде і те, і інше. Називається ще й третя дата – довибори в американський Конгрес (листопад 2022р.), що особливо важливо для адміністрації президента Д.Байдена. Якась значна перемога української армії, або навіть перелом у війні, потрібна до цієї дати.

Про підготовку нашого стратегічного ешелону говорять повідомлення противника про те, що поповнення діючої української армії здійснюється за рахунок тербатів. Мобілізація, як ми знаємо, відбувається, але мобілізовані не потрапляють на фронт… Продовжується насичення армії гаубицями М777 і їх відповідниками калібру 155 мм. Чекаємо на реактивні системи залпового вогню (РСЗВ) типу HIMARS та інших з дальністю до 300 км.

З приводу українського контрнаступу є така думка, що відбуватися він повинен у зворотному від дій окупанта порядку. Тобто спочатку вибиваємо росіян з Херсонщини і Запоріжжя, потім звільняємо Донбас і нарешті в третю чергу, якщо вистачить ресурсів і, головне, сміливості, визволяємо «російський» Крим.

В реальності стратегія повинна бути іншою. При наявності відповідних ресурсів удар повинен наноситися з району Запоріжжя двома колонами лівим берегом Дніпра. Один напрямок безпосередньо вздовж Дніпра трасою Е105 через Василівку і далі дорогою Р37 на Дніпрорудне, Дніпровку, з блокуванням чи захопленням Енергодару (Южноукраїнська АЕС), сільською дорогою Т0804 через Велику Знам’янку-Таврійське-Велику Лепетиху до Любимівки, а відтіля дорогою Р47 до Нової Каховки. Мета – захоплення греблі Каховської ГЕС, через яку проходять залізниця і автодорога, і створення плацдарму на правому березі Дніпра, щоб перешкодити відступу Херсонського угрупування росіян.

Другий напрямок – тією ж трасою Е105 в напрямку на Мелітополь. Після захоплення якого в Вознесенці і Костянтинівці залишаємо флангові прикриття, а основна маса військ рухається трасою Е105 на Чонгар. Якщо мости в Чонгарі будуть росіянами підірвані, а наведення понтонних мостів неможливе чи недоцільне через авіабомбардування з кримських аеродромів або обстріли з РСЗВ, тоді наші війська розвертаються у Новоолексіївці в напрямку Новотроїцького і сільськими дорогами рухаються вздовж Сиваша на Чаплинку. В іншому випадку – наступ на Крим.

В цей же час перша колона з Нової Каховки наступає через Чаплинку на Перекоп. Мета – захоплення Криму. У Херсонського угрупування росіян є два варіанти поведінки: або панічно тікати трасою М17 в напрямку Перекопу, або ж стояти на місці, сподіваючись що український наступ на Перекоп буде відбито. Тоді можлива евакуація морем або ж прорив на Перекоп. Тому наші війська на Миколаївщині теж переходять у наступ, щоб не дати можливості росіянам евакуюватися у Крим.

Таким чином, якщо наступальну операцію буде проведено успішно, матимемо два «котли» з росіянами. Один – між Дніпром та трасою Е105 (Запоріжжя-Мелітополь), другий – між Херсоном і Перекопом. В перший попадуть в основному тилові частини, а от в другий – все Херсонське угрупування росіян, оскільки при насиченості нашої армії протикорабельними ракетами «Гарпун» евакуація морем стає неможливою.

З визволенням Мелітополя в зону ураження українськими ракетами потрапляє Кримський міст. Звісно, що він повинен бути частково знищений або суттєво пошкоджений, щоб перешкодити постачанню військ і ресурсів з материка. Постачання Криму морем суттєво обмежене через брак суден, пропускну здатність портів і під’їзних шляхів. Загальний наш наступ повинен проходити з Перекопу/Чонгару на Джанкой-Сімферополь-Севастополь. При чому суттєвий опір буде тільки на підступах до Севастополя. Тут військам, що наступають, потрібен перепочинок. Севастопольське угрупування буде блоковане з суші. Кораблі ЧФ в зоні досяжності наших протикорабельних ракет, будуть або знищені, або втечуть у Новоросійськ. Це поставить хрест на сподіваннях Севастопольського угрупування евакуюватися морем.

Окопавшись під Севастополем і заблокувавши базу ЧФ з суші, можна приступати до визволення інших міст Криму, передовсім портів: Донузлаву, Євпаторії, Феодосії, Керчі. Зробити це можна силами тербатів, перекинутих з материка.

Сучасна путінська Росія – держава вождистського типу. Вона не тоталітарна, як СРСР, але як СРСР, ідеократична. Втрата Криму – це як привселюдно мокнути Великого Лідера мордою в унітаз! Тому переговори про мир, а точніше про розмін виведення російських військ з Севастополя на виведення їх же з Донбасу, можна починати відразу після блокування Севастополя. Путін, прогнозовано, на це не піде, але нам треба продемонструвати світу і росіянам нашу добру волю.

То ж під Севастополем лишається невелика залога, щоб стерегти залишки ЧФ, а більшість військ передислоковується на Донбас. За період 2014-22 років на Донбасі обома сторонами конфлікту набудовано чимало фортифікаційний споруд, тому штурмувати їх в лоб, навіть при достатній кількості артилерії, недоцільно. Доцільно буде на харківському напрямку зайти на територію Росії і вже звідти вдарити в тил Луганському угрупуванню. Таким чином ми відразу визволяємо Луганськ і частину Луганської області. Далі будуть флангові удари вздовж російського кордону, де немає фортифікаційних споруд, по тилам ЛДНР аж до Азовського моря. Обійдемо «лінію Мажіно». Очікуємо, що росіяни та їх колаборанти втечуть в Росію раніше, ніж до них доберуться ЗСУ.

Вище автор описав ідеальну картину українського наступу. Вона може стати цілком реальною при наявності відповідних ресурсів. Але ці ресурси дає нам колективний Захід… То ж Україна може їх не отримати в потрібній кількості. Справа тут навіть не в «підступності» колективного Заходу, частина еліт якого боїться посилення України більше, ніж Путіна... Та й завдання використати Росію проти Китаю теж ніхто не відміняв... Недолугість ВПК країн Заходу, бюрократія і проблеми логістики цілком можуть стати підступнішими за наміри західних лідерів!

В цьому випадку український наступ піде в «зворотному» до першого етапу «спецоперації» порядку. Тобто починаємо вибивати росіян з правобережної Херсонщині. Гребля Каховської ГЕС прогнозовано буде підірвана росіянами. Якось переправляємося на лівий берег Дніпра і починаємо наступ в напрямку Перекопу, щоб відрізати росіян від постачання з Криму. Зупиняємося на Перекопі і Чонгарі і тримаємо позиційну оборону. З Запоріжжя наступаємо на Мелітополь.

І тут наш друг Ердоган пропонує мирні переговори з Росією. Умови: ЛДНР в адміністративних кордонах Донецької і Луганської областей та вічний мир з Росією без анексій, контрибуцій і Гааги для російських злочинців. Віримо в дипломатичний талант Давида Арахамії: він дотисне російську делегацію до згоди на кордони 24.02.22р. Але все ж такі переговори закінчаться безрезультатно: українське суспільство налаштоване на перемогу та й колективний Захід вже не дасть Путіну «зберегти обличчя». Росія ще не досить ослаблена війною і санкціями, а отже бойові дії поновляться.

Продовження війни буде у формі поступового відгризання окупованих територій. Якщо боєприпаси до РСЗВ і гаубиць надходитимуть в потрібних кількостях, то навіть можливі невеликі котли. На радість Байдену, більшість території Донбасу до початку листопада таки відгриземо.

Що далі? А далі нові переговори за посередництва нашого друга Ердогана. На цей раз про статус Криму. Пропозиція Росії: Крим лишається російським, але дурним хохлам пропонується «спільне використання» і навіть повернення української держвласності, за умови, якщо вона ще не приватизована. Так, «вишки Бойка» теж повернуть, але в тому стані, в якому вони є. Ну і Давид Арахамія знову дотисне росіян. Вони погодяться на референдум щодо майбутнього Криму, але через 20 років. Ну і з «понаєхами» і їхніми потомками включно, бо ж Конституція Росії не передбачає поділ своїх громадян на І та ІІ сорти.

Переговори знову закінчуються нічим. Але на вулиці листопад і перші великі морози. А з газом у нас проблеми… І Путін готовий нам допомогти, адже в Україні живуть «такие же русские люди», за умови підписання мирного договору на його умовах. Війна де-факто затихає до весни 2023 року. Це був песимістичний сценарій.

Реальний сценарій війни буде десь між ідеальним (оптимістичним) та песимістичним сценаріями. Можливо, навіть ближче до песимістичного. Хочеться вірити, що РСЗВ все ж таки виявляться тим засобом, що змінює сценарій війни. І до листопада Південь і Донбас все ж таки будуть звільнені. А от щодо статусу Криму, то нас чекають довгі та нудні переговори з росіянами. Можливо, випорхне з нівідкісь «чорний лебідь» у вигляді смерті Путіна чи принаймні відсторонення його від влади… А, можливо, й ні.

Зараз Росія намагається зафіксувати результат, нав’язавши Україні мирну угоду на своїх умовах і вийти з війни. Більшість політологів чомусь вважає, що звільнення від окупантів навіть континентальної України автоматично означає згоду росіян зафіксувати нові реалії. Бо ж санкції і все таке… Так от, хлопці, цього не буде! Принаймні доти, поки Путін при владі. Можемо погодитися з очільником ГУР генералом Будановим, що воєнні дії закінчаться до кінця поточного року. Але мирного договору ми не побачимо.

Окреме питання нинішньої війни – розблокування українських портів і експорт українського зерна. Туреччина, виконуючи Конвенцію Монтре, перекрила прохід через Чорноморські протоки українським та російським військовим кораблям. Оскільки українського військового флоту за межами Чорного моря нема, та й взагалі його майже нема, то ця заборона де-факто працює на Україну. Але турки не готові ескортувати судна-зерновози з українських портів до Стамбулу, бо на практиці це означатиме війну з Росією. З цієї ж причини до Туреччини не готові доєднатися ще дві країни Чорноморського басейну – Румунія і Болгарія. Отож морський експорт України до знищення Чорноморського флоту Росії чи до підписання з Росією мирного договору, обмежиться дунайськими портами (Рені, Кілія, Ізмаїл), за умови їх реконструкції.

Існування України у будь-якому вигляді означає кінець путінської Росії. Для них ми екзистенційне зло. За влучним висловом українського геополітика Юрія Липи, на Східноєвропейській рівнині можлива лише одна потуга, або з центром в Москві, або з центром у Києві. Але ж можлива інша, не путінська Росія?

На жаль, з Росією, як у відомому анекдоті: як по-іншому не збирай деталі швейної машинки, все одно виходить кулемет! Націоналізми підкорених націй приводять до розпаду імперій на національні держави. Це світова тенденція, але Росія і тут виняток.

Нації виникають у Європі в ХІХ сторіччі з розвитком капіталізму. Обслуговування техніки вимагає грамотного населення. Масова грамотність можлива лише національною, а не чужою чи мертвою (латина) мовою. Грамотність населення сприяє появі масових газет, які пропагують політичні ідеї. Ідеї охоплюють як еліту, так і широкі верстви населення, які разом бачать спільність свого історичного майбутнього. Це і є нація.

В Росії у ХІХ столітті капітал був представлений або старообрядцями, які не ідентифікували себе росіянами, бо росіянин – це православний, або іноземним капіталом (англійським, німецьким, французьким, бельгійським). Це ще півбіди, бо в Азії та Африці національного капіталу теж майже не було.

Але в Росії ніколи не було еліти, яка б асоціювала себе з титульним етносом. З часів Івана Грозного Росія (Московія) була багатонаціональною імперією, але ще до Грозного московські князі запрошували до себе на службу «ординських царевичів». В часи Петра І на службу приймаються європейські авантюристи, пізніше – українці, остзейські німці та поляки. Для умовного барона Унгерна однаково чужі, чи то російський селянин, чи то монгольський арат. От барон і одяг жовтий халат, став буддистом і проголосив себе правителем Монголії. За інших обставин - міг би проголосити себе і правителем Росії. Та поталанило іншому нацмену – Джугашвілі.

В комуністичному СРСР партноменклатура комплектувалася за тим же принципом, що й російське дворянство – з усіх народів імперії. В пізньорадянському Політбюро бачимо і українця Володимира Щербицького, і узбека Шарафа Рашидова, і казаха Нурсултана Назарбаєва. В оточенні Путіна бачимо естонця Вайно, а серед членів кооператива «Озеро» - людей з російськими, українськими та єврейськими прізвищами.

Для годиться треба згадати про ще два російських феномени. Перший, опричнина, - політичний винахід Івана Грозного. Це коли за вдалим порівнянням Віталія Портнікова власне населення сприймається, як населення ворожої країни. Другий – кагебешники при владі. Товариш Сталін порівнював радянську партноменклатуру з Орденом мечоносців. Але реальний Орден виник у лавах КДБ СРСР.

Такий довгий відступ знадобився автору для ілюстрації того, що російська національна держава не може виникнути на власній (російській) основі через брак питомо російської (неімперської) еліти. Смерть Путіна мало що змінить. Надії на компрадорську еліту, усяких там Абрамовичів, які втративши вілли і яхти, спонукають політичне керівництво Росії до миру, примарні. Не в компрадорів знаходяться важелі російської влади. Та й сам статус елітарія залежить виключно від близькості до влади. Спитайте у Ходорковського.

Зі сказаного випливає, що «дефіляда в Москві» можлива виключно у складі військ НАТО. А перед цим країнам НАТО якось треба змусити Росію віддати чи знищити ядерну зброю. Тоді Росія може бути переформатована, як Німеччина чи Японія після ДСВ. Годі сподіватися, що Росія зміниться завдяки внутрішнім чинникам. Простий росіянин їстиме бараболю без солі і проклинатиме за це бандерівську Україну з ліберальним Заходом. Марні надії також на неросійські народи імперії. В загальноросійському вимірі нацмени не перевищують 15% населення, до того ж вони дуже русифіковані, а їхні еліти давно інкорпоровано до загальноімперської еліти. Татарстан і Башкортостан – найбільші неросійські автономії, знаходяться в повному оточенні російськими територіями.

Все це означає, що «холодна війна» України з Росією може тривати не тільки до 2035 року, як це прогнозує О.Арестович, а й далі.

4. Післявоєнна Україна

Коли б не закінчилася нинішня війна, а про післявоєнний устрій починати думати треба вже зараз. Війна не створила українську націю, бо наша нація існувала й раніше. Війна лише прискорила її остаточне формування. Сподіваємося, що вже зник поділ України на Схід і Захід. Тепер вони дійсно разом. Також сподіваємося, що припинилися проросійський дискурс, проросійські ідеї і проросійські партії з проросійськими політиками. З чого ще не випливає, що рецидив неможливий. Але дерусифікація шириться, російські класи у школах скорочуються, бібліотеки чистяться від російської літератури, топоніми перейменовуються.

За Карлом Шміттом держава виникає або в результаті війни, або в результаті революції. Нинішня Україна виникла в результаті Біловезьких угод. Наша війна, війна за незалежність, виявилася відтермінованою в результаті слабкості метрополії і, можливо, природній хитрості Леоніда Кравчука. Але все, що має бути, те буде!

Війна чи революція концентрує всі сили нації до перемоги, одночасно відсікаючи всі інші конкуруючі ідеї і проекти. У війні чи революції політичним силам доводиться проявляти свою справжню суть. Натомість «мирні часи» сповнені демагогії, маніпуляцій і обману. Україна 1991-2022 років – це як життя організму з великим глистом, що пожирає всі поживні речовини.

В післявоєнній Україні повинен бути великий національний капітал, бо інакше його місце буде зайняте капіталом іноземним, з відповідними політичними наслідками. Але не повинно бути олігархів. Оборотний бік олігархату – слабкість національної держави. Маніпулятивна теорія «держава, як нічний сторож» розсипалася ще під час Ковіду і остаточно - під час нинішньої війни. Щоб захистити своїх громадян держава повинна бути сильною.

Україна авансом прийнята кандидатом в ЄС з набором умов, які необхідно виконати до кінця поточного року. У війні нам конче потрібні союзники, а отже нема вибору. За великим рахунком Україна ніколи не стане членом ЄС з тих же причин, що й Туреччина. Ми великі і наше гіпотетичне членство в ЄС порушує внутрішню гегемонію країн-засновників: Німеччини і Франції. Саме тому Туреччину не беруть до ЄС, а Велика Британія звідти вийшла сама, бо членство в ЄС суперечить її національним інтересам. Країни ЄС мають власну неоколоніальну периферію, т.з. «країни-свині» (PIGS) – Португалія, Італія, Греція, Іспанія. На відміну від Польщі, країни PIGS відмовилися від своїх національних валют на користь євро і отримали масу проблем.

Війна чи революція сприяє приходу до влади сил, що безпосередньо борються за національну державу і уособлюються армією та іншими силовими структурами. В мирні часи їх роль падає і до влади приходять ставленики «грошових мішків», як правило пов’язаних з іноземним капіталом. Звідси політична корупція з відповідними наслідками. «Боротьба з олігархами» на іноземні гранти – прояв такої корупції. Те, що іноземний капітал перестане бути російським, нічого принципово для нас, українців, не міняє.

Війна показала нам роль ВПК. Післявоєнна Україна повинна виготовляти всю основну лінійку зброї та бойової техніки, починаючи стрілецькою і закінчуючи балістичними ракетами середньої дальності. Можливо, що винищувачі доведеться купувати в США, але пасажирські та військово-транспортні літаки ми можемо виготовляли на авіазаводах Антонова.

Наявність власного ВПК диктує необхідність відновлення вугільно-металургійної бази. А це значить відновлення частини шахт, принаймні тих, де видобувається коксівне та енергетичне вугілля, і заводів з виробництва сталі і прокату. Доведеться додатково збудувати десятки заводів, але вже не на Сході, який уразливий до захоплення противником, а на Заході і в Центрі.

Для створення нових виробництв мають значення два чинники: транспорт і енергетика. Очевидно, що Укрзалізницю треба буде переводити з російської на європейську колію, бо возити щось в значних обсягах в Росію та із Росії найближчим часом та й потім, не доведеться. А там, де доведеться, можна буде міняти на кордоні колісні пари. Будуть збудовані нові залізниці та під’їздні шляхи і подовжені станційні перони, які на деяких станціях не реконструювалися від часів сталінських п’ятирічок. Ну і треба реконструювати автошляхи, з будівництвом автобанів включно.

Переходити на водневу енергетику теж будемо, але не відразу і пізніше за Європу. Поки використовуватимемо кам’яне і буре вугілля, а також газ власного видобутку, в т.ч. і морського видобування. Ну і треба мати повний цикл в атомній енергетиці, від видобутку уранової руди у Жовтих Водах до виробництва ТВЕЛів і утилізації ядерних відходів в Чорнобильській зоні.

Дотичним до транспорту є автобудування. КрАЗ повинен виготовляти всю лінійку вантажних автомобілів. І Україні потрібен власний легковий, справді народний, автомобіль. Наші «друзі» з Заходу будуть переконувати нас, що імпортувати їхні автомобілі краще, що маючи конкурентів у Словаччині, український автомобіль через вузькість національного ринку ніколи не стане рентабельним… Але південні корейці зробили все всупереч таким рекомендаціям і тепер мають розвинений власний автопром!

За минуле тридцятиліття Україна майже втратила власну легку та взуттєву промисловість. Носимо турецькі сорочки та куртки і турецьке чи китайське взуття. Тут проблема не стільки в індустрії, як у митній політиці: контрабанда робить нерентабельним власне виробництво. При ввезенні товарів в Україну не повинно бути ніяких «неоподаткованих мінімумів» для «човників» та посилторгу. Більше того, оподаткування «човників» повинне бути більшим за внутрішнього виробника, а самі «човники» і «митні пасажири» повинні щезнути, як клас.

Україна має розвинене сільське господарство, але недостатню сільгосппереробку. Образно кажучи, експортувати треба не зерно, а борошно і макарони. Україна експортує рапс, але майже не виготовляє біодизель. Від імпорту енергоносіїв можна унезалежнитись через виробництво того ж таки біодизелю, спирту, видобуток нафти і газу, в т.ч. на шельфі. Ну і треба мати сучасні нафтопереробні заводи.

Оскільки після вигнання з України окупантів мирного договору з Росією може і не бути, українська держава повинна страхувати бізнес-ризики інвесторів. Для цього краще всього створити міжнародний фонд з конфіскованих у росіян активів. За будь-яких випадків Україна повинна створити привабливі умови для інвестування в національну економіку. За основу при цьому краще взяти досвід Китаю. Вільні економічні зони (ВЕЗ) повинні бути, але 70% продукції, робіт, послуг ВЕЗ повинні експортуватися, як це практикується в КНР. Ніякого універсального законодавства щодо ВЕЗ! Одна ВЕЗ – один закон про ВЕЗ. Що дозволено Юпітеру в одній зоні, те заборонено Бику в іншій. Першому інвестору – значні преференції, другому – менші, третьому – взагалі нічого.

У нас не повинно бути ілюзій, що інвестори привезуть в Україну передові технології. Не привезуть! Технології можна або розробити самому, або вкрасти. Бо передовими технологіями не торгують!

Преференції інвесторам повинні бути адресні. Скажімо, нам треба освоїти випуск 155-мм гаубиць. Інвестор отримує 10-річний мораторій на сплату податку на прибуток. А от виробництво каструль не матиме жодних преференцій. Тут інвестування на загальних підставах, а може навіть і дещо гірше загальних підстав. Балачки про вільну конкуренцію дуже цікаві, але як український бізнес зі зруйнованого Маріуполя буде вільно конкурувати із західними ТНК? То хай поки буде загороджувальне мито. З СОТ якось домовимося. А не домовимося, то зробимо спеціалізовану митницю на острові Зміїному, до якого буде ходити «бєлий параход» раз на квартал. Це зветься нетарифне регулювання. Вперше таке придумали французи щодо японської електроніки.

Українське податкове законодавство повинне бути простим і зрозумілим. Чого не треба робити, так це уніфікувати його з законодавством ЄС, куди нас з Туреччиною ніколи не візьмуть. Тобто у нас повинен бути Податок на вивезений капітал замість Податку на прибуток. Сфера функціонування ПДВ повинна бути обмежена виробництвом, будівництвом і можливо деякими роботами і послугами, у яких довгий виробничий цикл, а також (за бажанням) прямими постачальниками виробничників. Посередники не можуть бути платниками ПДВ, а значить не потрібні податкові накладні і корупційна система контролю з боку ДПАУ. Всі інші платять Податок з обороту, який не відшкодовується, а малі підприємства - Єдиний податок у 2%. Акциз повинні платити виробники/імпортери підакцизної продукції. Простіше відділу держказначейства при пивкомбінаті чи горілчаному заводі розподіляти акциз по відповідним бюджетам територіальних громад, ніж тримати бухгалтера при кожному магазині, що торгує алкоголем - т.з. роздрібний акциз.

Інвестиційна політика України повинна переслідувати три цілі:

• створення певних виробництв (ВПК, авіабудування, фармацевтика, біотехнології);
• залучення вітчизняної робочої сили;
• створення переважно експортоорієнтованої економіки з високою доданою вартістю.

Політична складова економічного ренесансу. Всі вищеперераховані плани можна реалізувати лише за наявності національно орієнтованої еліти та уряду, що проводить економічну політику в інтересах власної нації, а не «інвесторів». Президент В.Зеленський за час війни здобув величезний авторитет, як в Україні, так і в світі. Його акторський і менеджерський досвід ідеально наклався на існуючі завдання – вимагати від урядів, парламентів і політиків Заходу зброї і грошей. Але мирні часи ставлять інші завдання. В команді президента багацько піарників, але майже нема економістів. А ті, що є, - доктринери і пропагандисти, що не збудували за своє життя навіть собачої будки, як сказав один український політик.

Чи заінтересовані європейські політики, а-ля Шольц і Макрон, в збереженні влади Зеленського? Звичайно, що ні. Їм взагалі не потрібен сильний політик в Україні! Їм потрібен політик а-ля Порошенко, який буде робити те, що треба «інвесторам», а не те, що треба українцям.

В Зеленського це добре розуміють, тому назовні Україна представлена чотирма хлопцями, два з яких хороші (сам Зеленський і Залужний), а ще два погані (Єрмак і Татаров). Китайська мудрість вчить, що для того, щоб попасти в мандарина, треба цілити в його папугу. От Захід і цілить… Але безцінний український досвід нас вчить, що корумповані українці краще відстоюють національні інтереси, ніж не корумповані Яресько і Супрун. Тому боротьба з корупцією у нас буде, але не в інтересах західних ТНК і західних політиків.

Головне післявоєнне політичне завдання для української еліти - навіть не членство в НАТО, куди нас скоріше за все не візьмуть, щоб не дратувати Путіна. Головне завдання – оформити вісь Лондон-Варшава-Київ-Анкара. А першочергове завдання після визволення України – мирний договір з Росією. Путін чи його наступник будуть робити все, щоб не підписувати такий договір, тримаючи Україну в підвішеному стані. Тому, як вихід, нам бачиться «принуждение России к миру» шляхом удару на Волгоград, з відсіканням всього Північного Кавказу. А вже тоді можна і торгуватися… Але Кубань повинна стати українською!

Короткі висновки.

1. Перша фаза російсько-української війни повинна була бути спецоперацією.

2. Оптимальний план визволення України – деокупація Криму, Донбас – потім.

3. Економічне відродження України повинно відбуватися в інтересах українців.

4. Майбутнє України - в союзі з Великобританією, Польщею і Туреччиною.