Куди веде шлях до НАТО?

Вже багато років, починаючи з 90-х, наша країна йде шляхом до НАТО. Цей шлях виявився не такий швидкий та легкий, як здавалося тоді. За ці роки змінилося суспільство, змінилася країна, вже не говорячи про керівництво країни. Змінилося за цей час й саме НАТО та його погляд на Україну. Шлях до НАТО виявився процесом, довгим та важким. То ж куди веде нашу країну та суспільство цей шлях?

ЗМІНИ СУСПІЛЬНИХ НАСТРОЇВ

Згідно з Законом України № 2680-VIII від 7.02.2019 в Конституції України зафіксованио стратегічний курс на набуття повноправного членства в Європейському Союзі та Організації Північноатлантичного договору, більш відомій як НАТО. Ці зміни в Конституції стало черговою віхою довгого шляху нашої країни у напрямку інтеграції з НАТО та особливого значення набув після початку російської агресії проти України у 2014.

Саме військова агресія Росії стала тим потужним каталізатором, який критично вплинув на громадську думку по відношенню до необхідності вступу до НАТО. Так у 2002 році кількість українців, які згідно з опитуваннями підтримували вступ до НАТО практично співпадало з тими, хто був проти, та складало приблизно 32% на 32%. У наступні ж роки підтримка ідеї членства в НАТО серед українців ще значно знизилася до показника 15 -18% опитаних «за» при 64-67% «проти». Але починаючи з 2014 ситуація різко змінюється і вже майже 48% опитаних підтримує необхідність вступу України до НАТО при 32% «проти» (для порівняння, у 2013 ці показники складали 18% та 67% відповідно).

Згідно з даними аналітичного порталу «Слово і діло»

Однак, починаючи з 2015 позитивне ставлення громадян України до вступу в НАТО знову починає поступово знижуватися до рівня 40-42%.і лише в літку 2021 цей рівень знову зростає до майже 48%, відновивши результати 2014 року. У той час, як рівень «не підтримки» досяг у 2021 найнижчого показника починаючи з 2002 року та склав усього24% від опитаних (у 2014 цей показник був 32%), згідно з даними опитування, проведеного Київським міжнародним інститутом соціології (КМІС) з 8 по 9 червня 2021 року. А згідно з останнім опитуванням соціологічної групи «Рейтинг», у листопаді 2021вже 58% українців готові були підтримати вступ до НАТО.

Коментуючи цю ситуацію політичний аналітик Інституту Євро-Атлантичного співробітництва, експерт з питань зовнішньої та внутрішньої політики України, Володимир Горбач зазначив, що громадяни України бачать у НАТО, в першу чергу, інструмент захисту від зовнішньої агресії. Якщо починаючи з 2015, коли вірогідність великого наступу військ Російської Федерації значно знизилась, принаймні у розумінні більшості громадян України, тенденція «пошуку захисника» стала менш актуальною, то популярність мети вступу України до НАТО дещо знизилася. Але коли з боку Росії у 2021 нову почалися погрози військового вторгнення, посилалася концентрація військ на кордонах та у окупованому Криму, бажання отримати захист НАТО від зовнішньої агресії знову зросло. «Про це мало хто зараз пам’ятає» - зауважив Володимир. – «але дуже великою підтримкою ідея членства України в НАТО користувалася у 90-ті роки, коли на Кавказі йшли т.з. «Чеченські війни». Тоді українське суспільство хотіло захиститися якимось зовнішнім бар’єром. Війни пройшли – підтримка впала». Крім того, на суспільні настрої впливає й розчарування у діях НАТО по підтримці України. «І серед населення, і серед політиків та високопосадовців були значно завищені очікування від НАТО у цьому питанні» - зазначив аналітик.

РЕГІОНАЛЬНИЙ ВИМІР

Але якщо в цілому по країні настрої населення відносно перспективи вступу до НАТО є досить оптимістичними, то у регіональному вимірі все це виглядає дещо по-іншому. Так, згідно з опитуванням КМІС у червні 2021 року, якщо на заході та в центральних регіонах у разі референдуму про вступ України в НАТО позитивна відповідь значно переважала над негативною (66% проти 9.4% та 53.2% проти 18.7% відповідно), то на півдні це співвідношення вже складає майже рівні долі (33.6% «за вступ», 35.2% «проти»). Але найгірша у цьому сенсі ситуація на сході – ідею вступу до НАТО готові підтримати лише чверть опитаних, при тому, що майже половина висловилась проти. І це без тимчасово окупованих територій Луганської та Донецької областей та АР Крим!

Не кращі результати показує й Сьоме українське муніципальне опитування, що було проведено у 2021 році соціологічною групою «Рейтинг» у 24 обласних центрах України. Найгірші результати були отримані у Маріуполі, Сєверодонецьку.

При цьому така тенденція є дуже сталою, незважаючи на те, що саме східні регіони країни є найбільш постраждалими від російської військової агресії.

Володимир Горбач таким чином прокоментував цю ситуацію: «Нажаль значна частина мешканців східних регіонів, хоч і є найбільш постраждалими від російської агресії, досі не сприймають цю війну як війну Росії проти України. Вони сприймають цю тяжку ситуацію, в якій вони опинились, як якусь «космічну» чи «світову» війну між Росією та США, яка звалилася на їх голови звідкілясь зовні».

За словами експерта, психологічно, значна частина цих людей не готова звинуватити Росію, тому перекладає відповідальність на щось інше, далеке, незрозуміле та вороже, яким сприймається НАТО. «Ну і звісно, влив російської пропаганди, яка, нажаль, є дуже потужною, в першу чергу, саме у цих регіонах. Причому вона ведеться найбільш сучасними методами, з використанням як класичного телебачення та радіомовлення, так й соціальних мереж та Інтернету» - вважає Володимир Горбач.

З тим, що саме сучасна російська пропаганда значною мірою впливає на настрої населення східних та південних регіонів погоджується й Андреас Умланд - відомий німецький політолог, фахівець з питань російського ультра націоналізму, авторитаризму, європейського неофашизму та порівняльної демократизації: «Російська пропаганда є дуже потужною та ефективною. Росія витрачає на інформаційну складову своєї гібридної війни дуже великі кошти. Нажаль Україна програє на цьому полі дуже сильно».

ІНФОРМАЦІЙНА ДІЯЛЬНІСТЬ ЯК ГОЛОВНИЙ ІНСТРУМЕНТ

На думку Андреаса Умланда, те що Україна майже не використовує можливості вести інформаційну роботу в російськомовному сегменті Інтернету, значно послаблює вплив на свідомість населення східних та південних регіонів України, де російська мова є дуже вживаною у побуті. Відсутня взаємодія з тими російськомовними інформаційними ресурсами та блогерами, що є опозиційними по відношенню до діючій у Росії владі та її політики, в першу чергу, по відношенню до України.

«Так, це не проста робота, але лише заборонами російських інформаційних ресурсів та соціальних платформ, таких, як, наприклад «Вконтакте» чи «Одноклассники» проблему не вирішити. Треба діяти активно» - вважає Андреас Умланд.

До того ж,на думку експерта, негативно на розповсюдження у цих регіонах про українського контенту вплинуло відключення аналогового телевізійного віщання. «Далеко не всі, особливо у невеличких населених пунктах, радо побігли купувати Т2 пристрої, коли можна спокійно дивитися російське аналогове телебачення, що непогано приймають навіть старі телевізійні кімнатні антени. Сигнал російського телебачення дуже сильний, особливо на сході та півдні. А зараз й на півночі України» - каже він.

Володимир Горбач не зовсім погоджується з колегою у цьому питанні: «На жаль, а-ні Україна, а-ні російські опозиційні сили не мають достатніх ресурсів для того, щоб на рівному боротися з російською пропагандою у таких соціальних мережах, як «Вконтакте». Це поле повністю контролюється російськими пропагандистами та владою і якщо якомусь конкретному блогеру навіть здається, що він перемагає у цьому інформаційному протистоянні, він, нажаль, помиляється.

Тому грати на цьому полі, на думку Володимира Горбача, буде однозначним програшем, бо ресурси та можливості неспівмірні. «Але інформаційна складова, безумовно, є вкрай важливою у гібридній війні, що веде проти нашої країни Росія. Проти нашої країни та, як ми бачимо, проти усього демократичного світу» = зазначив він.

У своєму інтерв’ю агентству Укрінформ, що відбулося 15 листопада цього року, тимчасово виконуюча обов’язки глави Представництва НАТО в Україні, директорка Центру документації та інформації НАТО в Україні Вінета Кляйне, відповідаючи на запитання журналіста щодо впливу російської пропаганди, спрямованої на недопущення вступу України у НАТО, зазначила:

«Дезінформація, шкідливі інформаційні атаки та пропаганда – це явище, з яким стикнулися всі країни. Тому одне з правил, якого всі мають дотримуватися, – суспільство в цілому має усвідомлювати, що щодня кожен із нас стикається з дезінформацією, маніпуляціями та фейками.

Дуже важливо мислити критично. І тому в рамках платформи НАТО-Україна з протидії гібридній війні ми допомагаємо організовувати курси медіаграмотності для державних службовців та представників ЗМІ. Це одна з платформ, в рамках яких ми тісно співпрацюємо з Україною»

Крім того, як відмітив Володимир Горбач, значною мірою на настрої населення сходу та півдня впливає діяльність проросійських політичних сил, що, нажаль, продовжують активну діяльність в нашій країні та особливо популярні саме у цих регіонах. Протидія формуванню позитивного ставлення мешканців України до ідеї вступу у НАТО та до самої Організації Північноатлантичного договору, є одним з ключових наративів цих політичних сил. «Однак час працює проти них. Молоде покоління є більш сучасним тож вплив цієї пропаганди буде поступово зменшуватися, що ми вже бачимо у динаміці. Зміна поколінь веде до зміни політичних поглядів, але не так швидко, як би ми цього хотіли. Це довгий шлях» - підсумував експерт.

То ж куди веде шлях до НАТО? Які можна зробити висновки?

По-перше, очевидно, що не треба очікувати стрімкого позитивного рішення у цьому питанні. Те, що відносно легко та швидко вдалося Прибалтійським країнам після розпаду СРСР, країнам Східної Європи, таким, як Польща, Угорщина, Чехія, Словаччина, нарешті, Румунія та Болгарія, в Україні не буде. Буде довгий та достатньо суперечливий шлях з підйомами та падіннями. І в цьому винна не лише громадська думка та політикум самої України, але й безліч зовнішніх факторів,особливо фактор російської агресії та невизначеність у відношенні до перспективи вступу України у деяких країнах НАТО. А рішення про прийняття нового члена до Альянсу базується виключно на підставі згоди всіх країн-членів. І скільки б наші політики не вигукували «Коли нас нарешті приймуть до НАТО?», це не прискорить процес. Треба бути готовим до довгого та тернистого шляху з безліччю перешкод та проблем.

По-друге, і це мабуть найголовніше, шлях до НАТО повинен стати шляхом до єдності у суспільстві. Лише тоді, коли єдність у цьому питанні буде досягнута, коли не буде регіонів, де переважна більшість населення буде проти вступу нашої країни до НАТО, а рівень підтримки/не підтримки цієї парадигми стане домінуючим у суспільстві не лише, як «середня температура по палаті», але й у всіх регіонах країни, можна буде говорити про досягнення суспільного консенсусу у цьому питанні. Інформаційна війна з боку Росії, діяльність проросійських політичних сил, помилки та слабкість інформаційної політики влади в України, недостатня активність натовських структур в Україні у сфері інформаційної політики (яка, значною мірою, є наслідком невизначеності самого Альянсу до перспективи прийняття України) – фактори, які протидіють формуванню такого консенсусу. То ж не треба відмахуватись від тих, хто виступає зараз проти вступу України в НАТО, говорячи: «А нас, тих хто за вступ, більше». Такий шлях не веде до конструктиву та не прискорює позитивне рішення. Треба вести активну, орієнтовану на відповідну аудиторію, навіть таргетовану, інформаційну роботу, в першу чергу, націлену саме на ті регіони і саме тих людей, які виступають «проти» чи не визначились у цьому питанні. Лише тоді, коли шлях до НАТО стане шляхом до порозуміння та єдності, він дійсно приведе нас до мети.

Створення цієї статті фінансується в рамках проєкту «НАТО – це люди», що фінансується Урядом Сполученого Королівства Великобританії та Північної Ірландії, що діє через Міністерство закордонних справ і у справах Співдружності націй Великої Британії (“FCDO”).

Version of the article in English here

--------------------------------------------------------------------------------------------------------

Рекомендуем по теме внешней политики Украины беседу Юрия Романенко с аналитиком Украинского института будущего Илией Кусой - "Три столпа новой внешней политики Украины: как выйти из тупика 2021 года"