Про кризу світської держави, десекуляризацію, віру, мораль та інше

Неусвідомлена спроба відмовитися від порочної соціальної практики завжди закінчується заміною гіршого на гірше, інколи на ще гірше. Тікаючи від агресивного радянського фізикалізму та атеїзму українці потрапили у пастку мракобісного православ’я та протестантської етики «аферистів першого дня». Це загальний висновок, який можна зробити зі статі Віталія Кулика «Ренесанс віри» чи нові «темні віки», можливо не вичерпний.

Однак одного висновку мало. Так чи інакше неусвідомлене потрібно усвідомити, а неявне прояснити. Якщо цього не зробити, то правило «від гіршого до гіршого» продовжуватиме працювати, і від уявлення про вакцинацію як джерело WI-FI чи 5G ми перейдемо до переконання про перевагу вакцинальних антитіл над набутим клітинним та гуморальним імунітетом сформованим після перенесеної інфекційної хвороби, що можна порівняти хіба з переконаннями про перевагу блакитної крові середньовічної аристократії над червоною кров’ю простолюдинів.

З висоти пережитих тридцяти років української незалежності можна виокремити дві головні претензії до російської версії матеріалізму – це бездуховність та аморальність. З бездуховністю все більш-менш зрозуміло. Українця не задовольняло пояснення звідки на небі береться блискавка і чому зайнялася стріха, його душу тривожив вибір блискавкою тієї чи іншої хати. Це метафізичне питання турбує будь-яку особу, не залежно від етнічного походження. Така природа людини. Якщо пояснювальна модель не дає відповіді на метафізичні питання то вона автоматично зараховується до бездуховної попри всю свою індиферентність чи непретензійність. А комунізм та науковий атеїзм, як ми пригадуємо, були навіть дуже претензійними і претендували на вичерпність.

Набагато складніше ситуація з аморальністю наукового атеїзму та комунізму. В українців головною етичною претензією до цих всіх «ізмів» був навіть не примат загального над індивідуальним, хоча це теж, а примат ідеї над почуттям до рідного, а якщо ще точніше – примат ідеї над почуттями до власного та рідного.

Почнемо з рідного. Проблема полягає у тому, що теплість почуттів до рідного в нормі має холонути аж до відмерзання, якщо рідне вступає в конфронтацію з трансцендентним та універсальним. На практиці це означає, що мати відмовляється від сина засудженого за зґвалтування. Тоді як у нас син для мами завжди залишається сином, і мама їздить до нього на побачення в тюрму, передаючи ласощі та сигарети. У моральну пастку ми потрапили на виборах 2019 року – коли група моральних авторитетів ініціативи «Першого грудня» підтримала рідне в особі Петра Порошенка, поховавши мораль. І якби Петра Олексійовича зараз запахторили за грати, то мати-Україна провідувала б свого сина у буцегарні та вигодовувала б його згущеним молоком. Ніхто б навіть не здивувався, якби це робили святі отці Українського католицького університету, а не лише Єпіфаній.

Тому не можна однозначно трактувати примат ідеї над рідним як аморальне, а донос піонера Колі Щеглова, який закінчився розстрілом рідного батька негідним вчинком, тому що піонер Коля поставив ідею суспільного блага вище рідного. Ідея завжди стоїть вище рідного у зрілому суспільстві. Це не означає, що потрібно відмовитись від рідного, просто рідне має продовжитись в ідею. І це не означає, що за будь-яку ідею треба вбити батька. Піонер Коля Щеглов тоді вважав, що ідея була правильною, а батько пішов проти ідеї.
В українців є проблема – вони переконані у приматі рідного над ідеєю. В нашому розумінні добра і зла нема такої ідеї, яка б могла стати вищою за рідне. Тому ми завжди програватимемо народам у яких розуміння трансцендентного виходить за границі вірності «духу предків».

Щось подібне можна сказати і про ставлення до власного. Природа людини передбачає почуття до власного, вбити це почуття – це вбити людину, що ми і бачили в СРСР. Але життя людини передбачає розрив з матеріальним при необхідності морального вибору. Останній полягає не лише у виборі правильної ідеї, але й у відмові від мирського. Надмірна прив’язаність до матеріального робить нас вразливими у моральному виборі.

Тому, якщо ретроспективно проаналізувати ідею української незалежності, то можна сказати про намір відсікти чужу неправильну мораль для встановлення рідної, але іншої неправильної моралі. Неправильна мораль ніколи не дасть правильну світську державу та правильну науку. В ідею незалежності тонко вплітається народна духовність, яка не дає, і навіть не шукає, відповіді на запитання ідеї блискавки та вибору блискавкою певного обійстя. Тобто сучасна релігійна духовність не штовхає до рефлексії та саморозуміння, пошуків зв’язку між намірами, вчинками, подіями, нещасними випадками тощо. Тобто духовність не є науковою, якби це не дивно чи смішно для когось звучало.

Дуже неправильним і навіть небезпечним у даній ситуації буде протиставлення українським духовно-моральним манівцям світськості та наукоцентричності Заходу. Захід, як культурний орієнтир, уже давно викликав сумніви, але після коронавірусу це уже навіть не сумніви. COVID показав, що Західна світськість на сьогодні є більш забобонною та мракобісною, ніж українська псевдомістична свідомість. Західна світськість і науковість побудована на ірраціональному мислені та вірі.

Твердження про появу віри та ірраціонального мислення в атеїстичних наукових колах є абсолютно обґрунтованим. Воно базується на аргументах. Найвагомішим аргументом щодо ірраціональності мислення є необхідність доказів для доведення очевидного. Наприклад, люди науки вимагають доказів, що імунітет здобутий у природній спосіб переважає імунітет здобутий шляхом вакцинації. Мова зараз не іде про ризики смерті при здобутті імунітету після перенесеної хвороби, мова про якість сформованого імунітету. Це важливо, оскільки з цього витікає уява та уявлення про якість колективного імунітету. Ми дожились до того, що вважаємо вакцинацію єдиною можливістю формування колективного імунітету при респіраторних інфекціях. Хоча першим джерелом колективного імунітету є природна опірність індивіда респіраторним вірусам.

Як тут не згадати Уляну Супрун з її колективними рухавками та рекомендаціям сидіти на холодному. Жінка насправді все правильно казала, ось тільки зараз чомусь замовкла. Можна додати пробіжки та обливання холодної водою. Тому як інакше як не мракобісся може бути розцінене твердження про невакцинованих як джерело мутації вірусу на фоні офіційного уявлення про ефективність вакцинації лише як методу запобігання смертельного перебігу захворювання?

Ще раз і з абзацу. Загартована людина, яка є нечутливою до респіраторних вірусів внаслідок наявності захисту організму на рівні інтерферонів та системи компліменту в уяві «науковців» є джерелом мутації та поширення вірусу і несе суспільну загрозу, а вакцинована особа яку перековбасило два тижні і яка тішиться з того, що не потрапила до реанімації, виявляється, не є джерелом мутації вірусу і не є джерелом інфекції. Вона має COVID-сертифікат, ходить на роботу та відвідує кафе. Це, взагалі, що? Це наука? Це світська держава? Це атеїзм?

Ми маємо розуміти, що нічого так не дискредитує науку як вимагання доказів для очевидних речей. Якщо потрібно доводити, що природний суглоб кращий за штучний, що власний водій серцевого ритму кращий, ніж кардіостимулятор, а дитина зачата у природній спосіб, це краще, ніж дитина зачата в пробірці – то, по-перше, наявність таких доказів ніколи не буде аргументом для тих, хто ставить під сумнів очевидне, по-друге, це повністю дискредитує науку і світське, по-третє розколює суспільство.

Отже, очевидно, що в процесі антропогензу у людини відбулися серйозні зміни свідомості, зовнішнім відображенням яких є вимога доказів про ефективність парашуту при стрибку з висоти тисячі метрів у порівняні з стрибком без парашуту.
Чому ми прийшли до такого? Не вдаючись у розлогі пошуки причин можна відзначити очевидні речі. Наука не може редукуватися до питання «чому?». Наука на те й наука, щоб не лише досліджувати рух електрона, але і задаватися запитанням звідки він взявся, куди він рухається і для чого. Платон і Аристотель були праві. Інакше ми отримуємо науковців, які не мають позиції. Ці люди так і заявляють: «я науковець, у мене нема позиції, я її не можу мати, тому що я лише досліджую і вивчаю закономірності та явища». Як це виглядає в реальності ми бачимо в ситуації з коронавірусом – нейтральні особи, які уникають «оціночних» суджень у визначальні і доленосні періоди життя країни займають позицію, за яку заплатили. Тобто наука не може бути відірвана від етики і від метафізики, а сучасний науковець не може не бути філософом.

З редукціонізму витікає ще одна проблема – це ірраціональність мислення та віра. Науковець, який не шукає відповідей на всі питання стає віруючим в догмати. А його переконання завжди мають місця «розриву». Такі речі не лише не припустимі для науковця та світської людини, вони серйозно впливають на інтелектуальну діяльність, що проявляється у відсутності винаходів, відкриттів та наукових проривів, джерелом яких є інтуїція. Віра не сумісна з інтуїцією.

На завершення. Українська ситуація з наукою та світськістю є надзвичайна та унікальна. Десекуляризація нашого життя насправді не пов’язана з пошуками морального, тому в Україні політикам легко пробачаються подружні зради, непорядність, розкрадання бюджетних грошей, розкішне життя, збочення і так далі, про що і пише Віталій Кулик у статті, але не пробачається «безбожність».

Входження релігії в усі сфери життя швидше витікає з бажання задовольнити метафізичні потреби. Причім приховані метафізичні потреби. Приховані, тому що їх соромно артикулювати. Ось для цього нам потрібен Бог.

Джерелом метафізики у більшості українців є не сумління, а плоть та суспільна думка. Тому українці дуже розбещені і марнотратні, незважаючи на бідність. Тому вони намагаються виїхати в чужу країну, а не вдосконалювати свою.

Щодо науки. Релігійність науковців пов’язана з претензіями до фізикалізму та атеїзму. Самі претензії – частково справедливі, зокрема претензії до редукціонізму. Але альтернативою редукціонізму у нас виявився примітивізм. Можна сказати: примітивізація редукціонізму – коли пояснюється те, що давно уже однобоко пояснено, але це однобоке пояснюється простіше.

Витоки примітивізму ніяк не пов’язані з релігійністю чи забобонністю. Примітивізм витікає з ущербності і другосортності, тоді як наука вимагає сміливості та самодостатності, а головне чесності. Власне, патологічна брехливість, яка проявляється у відсутності банальної статистики робить неможливою в країні будь-яку науку. Яка наука в країні, де всі брешуть?

Феноменом на цьому фоні виглядає вища адекватність українських науковців у порівнянні з західними колегами. У нас більше критичного мислення і правильних сумнівів. Причиною цього є відсутність образу комфортного життя, на відміну від європейців. Комфорт привів у владу, у тому числі наукову владу, слабких людей. Вищою цінністю слабкої людини є життя. У фізикаліста та атеїста буття не має метафізики, воно складається взагалі з матерії, а людина з соми (тіла). Слабка людина це взагалі про плоть і тіло.

Якщо цінністю є тільки фізичне життя, а в голові сидить образ комфортного, то індивід прораховує лише вітальні ризики. Якщо вірогідність померти від вакцини у рази менше, ніж від «корони», то слабкий обирає вакцинацію, і щиро не розуміє людей, котрі ставлять гідність вище життя. Слабкий не розуміє людей, котрі вимагають права ризикувати власними життям за ради свобод, права обирати інші форми імунної опірності, права сумніватися в намірах, права не допускати чуже в своє тіло і так далі.

Примітивні слабкі люди бачать у небажаючих вакцинуватися котиків і собачок, яким треба допомогти: вакцинувати, виламати кігті і каструвати. Вони нас люблять і хочуть щиро допомогти. Більш інтелектуальні слабаки бачать у сильних екзистенційних ворогів і тому демонструють не нав’язливу турботу, а агресію та роздратованість. Слабкі настільки деформували світськість і вихолостили науку, що остання більше не відповідає на жодне питання. Навіть на традиційне «чому?». Слабкі це не «ліві» у політичному сенсі. Слабкі – це вироджені «ліві», а простіше раби. Раби не діляться на «лівих» і «правих». Тому найголовніше, тікаючи від релігійності чи «Руского міра», не побігти у напрямку Західної науки та світськості. Нам потрібно самостійно дати відповідь на дуже багато запитань:
-витоки моралі?
-зв’язок моралі з духовністю?
-чи має бути духовною світська людина?
-чи є віра духовністю?
-чи сумісними є містика та наука?