На передовій жорстокої війни: смерть і зневіра в Нагірному Карабасі. Життєві діалоги.

Війна в Нагірному Карабасі припинилася. Саме припинилася, а не закінчилася. Поки не відомо чи матиме вона продовження. Цивільне населення тулиться в підвалах, конфлікт на суперечливій кавказькій території закінчився, але виходити ніхто не квапиться. На передовій неприємний сморід. Тіла військових лежать там тижнями.

В окопах – страх. Вірмени беззахисні перед азербайджанськими безпілотниками, які витають над головою і вбивають за бажанням. Не відомо звідки і куди впаде ракета. На військових кладовищах бульдозери зішкребли схил пагорба. Він уже вистелений двома рядами нових могил, є тут і щойно викопані, для майбутніх жертв.

Конфлікт між Азербайджаном та Вірменією через суперечливу територію в Кавказьких горах, де Європа зустрічається з Азією, породив жорстоку війну на виснаження. За словами вірменів, Азербайджан жертвує сотнями своїх солдат, щоб отримати невеликі територіальні здобутки у Нагірному Карабасі, етнічному вірменському анклаві, який входить до складу Азербайджану за міжнародним правом.

Громадяни, які залишились позаду, живуть у своїх сирих та неопалюваних підвалах, переобладнаних за останні тижні на імпровізовані кухні і навіть на спальні зі сплющених картонних коробок. Ракетні обстріли міст в Нагірному Карабасі та Азербайджані призвели до загибелі десятків мирних жителів та сотень солдатів, а ночі наповнили жахливими спалахами.

Тут продовжують жити люди. Кожна зі своєю історією.

Манушак Титанян, архітектор з Нагірного Карабаху, вже втратила одну зі своїх будівель через війну: Будинок культури в місті Шуша на вершині пагорба, його дах знищено, шматок застряг у дереві через дорогу, плюшеві червоні сидіння, покриті пилом, сценічна завіса заплуталася серед завалів. Зараз вона боїться за своїх трьох синів (наймолодшому 18), які перебувають на передовій. Вона зайнята пошиттям військової форми в аварійній майстерні, яку влада створила на заводі в Степанакерті, столиці Нагірного Карабаху. Коли нещодавно будівля затряслася гулом вибуху поблизу, вона впала ниць і трохи відлежавшись, продовжувала шити.

«Війна – це, мабуть, найстрашніше у світі», – сказала Титанян. «Все найжахливіше, що коли-небудь створювала людина, піднімає голови в їх найжахливішому прояві». Для населення регіону війна є продовженням жорстоких міжусобиць як за територію, так і за історію, коріння яких сягають понад століття. Вірмени та азербайджанці жили пліч-о-пліч у радянські часи, доки в кінці 1980-х років конфлікт навколо спірної гірської території під назвою Нагірний Карабах не вибухнув заворушеннями, вигнаннями та багаторічною війною.

Нагірний Карабах був фактично незалежним з часу перемоги Вірменії у війні в 1994 році, після загибелі близько 20 000 людей та переміщення близько мільйона людей, переважно азербайджанців. Азербайджан розпочав наступ 27 вересня і почав отримувати невеликі територіальні переваги, підкріплені інтенсивним артилерійським вогнем і точними ударами безпілотників. Обмежена протиповітряна оборона Вірменії не зуміла зупинити безпілотні літальні апарати, але її війська, підтримані добровольцями та військовозобов’язаними, уповільнили просування азербайджанців.

Згідно з вірменськими відомостями, у деяких районах фронту вірмени викопали нові траншеї та знищили велику кількість азербайджанських солдатів, які намагалися пройти тут. Азербайджан, нафтогазовий вузол на Каспійському морі, розгорнув чудову вогневу потужність, використовуючи вдосконалені безпілотники та артилерійські системи, які купує у Ізраїлю, Туреччини та Росії. Але за тижні конфлікту Азербайджан не зміг перетворити цю перевагу на широкі територіальні вигоди, і це вказувало на те, що насувається тривала і караюча війна.

Декілька разів Вірменія та Азербайджан оголошували, що домовились про перемир'я за посередництвом Франції, щоб дозволити зібрати тіла та обмінятися полоненими. Але як і при припиненні вогню за посередництвом Росії, яке було досягнуто раніше, бойові дії продовжуються, і в кожна сторона звинувачує іншу у порушенні перемир'я.

«Їхні військові зусилля проти вірмен в основному є боротьбою на виснаження», – сказав Майкл Кофман, військовий аналітик з CNA, некомерційної організації з досліджень та аналізу в Арлінгтоні, штат Вірджинія, про азербайджанську кампанію. «Це дуже добре організовано з чіткою теорією перемоги».

Перестрілена Вірменія кинула у бій призовників та добровольців. Деякі з них є ветеранами війни 1990-х років, такі як Артур Алексанян, полковник спецназу у відставці, який сказав, що перебував у лікарні, одужуючи після операції, коли почався конфлікт. За його словами, зараз він очолює добровольчий підрозділ в окопах на півночі, бореться, блокуючи наступ азербайджанців. Минуло 15 років з того часу, коли він востаннє володів зброєю, сказав Алексанян перш ніж їхати назад на фронт. Він підняв уніформу, щоб показати пов’язки навколо живота, які йому доводиться міняти вісім разів на день, і стукав суглобами об штучну колінну шапку, нагадуючи про його останню війну. Але цей конфлікт не схожий на 1990-ті, сказав Алексанян. Тоді автомат Калашникова був основною зброєю. Цього разу обмінів стрілецькою зброєю мало. За його словами, 17 днів на фронті його підрозділу вони провели в окопах 15 днів, прикриваючись артилерійськими обстрілами, які надходили кожні 20 хвилин. Там вони оточені кратерами від ракет, якими Азербайджан систематично знищував вірменські танки та іншу техніку, використовуючи сучасні «безпілотники-самогубці», які літають над полем бою, перш ніж зануритися до зручної цілі.

Алексанян та інші вірменські військові заявили, що, незважаючи на страхітливу вогневу силу Азербайджану, його піхотинці виявилися легкими цілями, коли намагалися наступати. Тіла їх не збирали, сказав Алексанян, і вони заповнили поле бою гнилим смородом. «Ти вбиваєш одного хлопця, і вони не втікають», – сказав солдат Тигран Саакян. «Ти вбиваєш другого хлопця, вбиваєш третього, а вони все одно продовжують приходити – приходять як роботи».

На військовій базі в Степанакерті Саакян та його товариші, деяким з них років 50, чекали благословення від військового духовенства. Нарек Петросян, диякон Вірменської апостольської церкви, сказав, що коли родичі солдатів телефонують йому з проханням про слово з фронту, він намагається дати їм надію, навіть якщо знає, що їхні близькі померли. Окремій групі духовенства доручено передавати цю новину. «Ми говоримо їм, що це свята війна, і ми готові пожертвувати життям один для інших». Вже вбито понад 700 вірменських солдатів, а також десятки цивільних з обох сторін.

Азербайджан не повідомляє про кількість загиблих військових. Але уряд заявив, що в Гянджі, другому за величиною місті Азербайджану, внаслідок ракетного обстрілу Вірменії, було вбито 14 мирних жителів. Посадовці кажуть, що більше половини жителів Нагірного Карабаху покинули свої домівки, хоча воєнний стан в даний час забороняє чоловікам призивного віку залишати територію. Серед тих, хто залишився позаду, – жінки, які хочуть бути поруч зі своїми чоловіками, синами та батьками, відправленими на передову. Коронавірус знаходиться далеко в списку проблем, що турбують людей, хоча міжнародні організації попереджають, що тісні бомбосховища поширюють інфекцію.

33-річна Альона Шахраманян та її сусіди з п’ятого поверху багатоквартирного будинку в місті Шуша, переїхали до підвалу. Вони зробили двері з листа гофрованого пластику та картону і закрили отвори в бетонних стінах. Одна з жінок хвора – застуда, мовляв, її спіткала через протяжне повітря. Брат Шахраманян, який, як і її чоловік, перебуває на фронті, не відповідав на її телефонні дзвінки. Коли вона вийшла на вулицю прати білизну, її злякав гул дрона. Ракетна артилерія двічі вразила сусідній Свято-Спаський собор, а бруківка біля нього все ще була заплямована кров’ю російського журналіста, важко пораненого під час другого удару. «Тут нам ніхто не допомагає», – сказала Шахраманян. «Ми самі по собі».

На військовому кладовищі в Степанакерті, місці поховання бійців, які загинули в 1990-х роках, влада зняла підпірну стіну і вкопалася на схилі пагорба, щоб звільнити місце для нових жертв. Серед штучних квіткових вінків та пустих могильних місць на свіжо викладеному, кам’янистому бруді, чоловік, брата якого не було, розвів руки. «Це свіже – наші хлопці», – закричав він, і його голос затих. «Що тут сказати?»

Декілька слів варто сказати і про культурну складову війни. Чимало музичних, художніх, літературних творів були присвячені Вірменії та Карабаху (Арцах – як його називають самі вірмени).

Вірменський віолончеліст Севак Аванесян знявся у відео, на якому він грав у соборі Святого Спаса в місті Шуші в Нагірному Карабасі. За словами вірменських чиновників, собор був обстріляний 8 жовтня двома атаками збройних сил Азербайджану, які були частиною їх наступу на відвоювання регіону, який розпочався наприкінці вересня. П'єса для віолончелі під назвою «Лелека» була написана найвідомішим і найтрагічнішим композитором Вірменії Комітасом, який зазнав нервового зриву, переживши масові вбивства вірмен в Османській імперії та померши в психіатричній установі в Парижі.

Вірменія та багато країн Заходу називають вбивство 1,5 мільйона вірмен «геноцидом», тоді як Туреччина відмовляється від таких звинувачень.

Музичне відео було опубліковано 12 жовтня на офіційному аккаунті Вірменії у Twitter, і повідомлення було чітким – обстріл собору Азербайджаном, 10-мільйонною тюркомовною державою, найближчим союзником якої є Анкара. Думка широко поділяється у Вірменії, де багато хто розглядає конфлікт як апокаліптичну боротьбу, спрямовану на руйнування їх державності, історії та культури.

«Я сподіваюся, що цього разу ми переможемо полчища [азербайджанців], як це було в 1990-х роках, і мій народ не буде знищений», – сказала Марі, жителька вірменської столиці Єревана, не здогадуючись, що війна закінчиться не на користь Вірменії.

Але для Азербайджану такі претензії – це ляпас. Чиновники в Баку рішуче заперечують будь-які зв'язки між конфліктом часів Османської імперії та їхніми зусиллями щодо повернення Нагірного Карабаху та малонаселених прилеглих районів, колись заселених сотнями тисяч азербайджанців. Баку просто відкидає сам факт обстрілу. «Інформація про пошкодження церкви Шуші не має нічого спільного з військовими операціями азербайджанської армії», – йдеться в повідомленні Міноборони. «Армія Азербайджану не націлена на історичні, культурні та особливо релігійні будівлі та пам'ятники».

Багато в Азербайджані пам’ятають про своє мирне співіснування з етнічними вірменськими сусідами в радянські часи. Під час обов’язкової дворічної військової служби азербайджанські та вірменські військовозобов’язані часто об’єднувались, щоб протистояти насильству та знущанням старших військовослужбовців.

Муслім Магомаєв, азербайджанський співак, якого охрестили «радянським Томом Джонсом», часто виконував пісні вірменських композиторів. Для азербайджанських користувачів відео з собору є частиною ширшої кампанії з осмисленням Баку його зусиль повернути те, що є їхнім згідно з міжнародного права та статусу-кво, що виник після розпаду Радянського Союзу в 1991 році. «Ми спостерігаємо безпрецедентну інформаційну атаку на Азербайджан», – сказав Еміль Мустафаєв, політичний аналітик. «Вірменська сторона навмисно випускає фейки – наприклад, про участь певних сирійських найманців на азербайджанській стороні», – сказав він.

Численні повідомлення вірменських та міжнародних ЗМІ стверджують, що Анкара найняла і направила сотні протурецьких сирійських бойовиків на передову. Президент Туреччини Реджеп Тайїп Ердоган відкинув ці повідомлення – і заявив, що Туреччина «повністю» підтримує своїх азербайджанських союзників. Не дивно, що інформаційна війна лунає залами влади обох сторін.

«Я закликаю кожного з вас розкрити фейки вірменської пропаганди та донести правду про вірменську агресію до міжнародного співтовариства на всіх платформах! Кожен, хто вважає Азербайджан своєю Батьківщиною, повинен подати голос і спростувати вірменську брехню!» Це написала Мехрібан Алієва, перша леді та віце-президент Азербайджану, у Facebook 5 жовтня. Її чоловік погоджується з нею та вказує на те, як конфлікт висвітлюється в російських виданнях, особливо після того, як Москва закликала до перемир'я та запропонувала провести подальші раунди мирних переговорів. Сама Росія підтримує військову базу у Вірменії та постачає її нафту та газ. «У деяких російських [телевізійних] мережах ми бачимо відверту антиазербайджанську пропаганду, фальсифікації, маніпуляції», – сказав Ільхам Алієв.

З початку 1990-х років конфлікт забрав понад 30 000 життів і змусив переселитися сотні тисяч людей. Багато азербайджанських та вірменських біженців втікали до Росії, переважно поселившись у міських центрах, що призвело до ксенофобії та антимігрантських настроїв. Не дивлячись на шанси, багато мігрантів досягли успіху в Росії та захищають свої батьківщини у війні в соціальних мережах.

Незважаючи на те, що багато азербайджанців та вірмен заперечують будь-яку схожість між їх культурами та мисленням, для деяких сторонніх спостерігачів інформаційна війна корениться у набагато давніших традиціях.

Азербайджан, Вірменія та сусідня Грузія були частиною Іранської, Арабської та Тюркської імперій до того, як Росія поглинула цей регіон у 19 столітті. Це класичний Великий Близький Схід, коли ворогуючі сторони перебільшують свої успіхи на полі бою. Це навіть не навмисна брехня або дезінформація, а частина багатовікової культури.

Важко сказати як буде розвиватися ситуація далі. Російські миротворці будуть введені до Карабаху для припинення війни і повернення до нормального життя. Наскільки їм вдасться це зробити сказати важко. Головне аби це не була міна повільної дії, оскільки тоді нас чекає ще одна війна, але цього разу наваго жорстокіша ніж попередня.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook, на страницу Хвилі в Instagram