Демократи підготували Зеленському «подарунок» до його першої зустрічі з Президентом США — офіційно ініціювали процедуру імпічменту в Палаті представників. Це означає, що ставки зроблені і Україна опинилась в епіцентрі боротьби за Білий дім. Бо доки республіканці контролюють Сенат, шанси усунути Трампа з посади в порядку імпічменту близькі до нуля. А от суттєво послабити (чи навпаки — посилити) позиції чинного президента у виборчих перегонах парламентські розслідування в рамках процедури імпічменту можуть. Самий з цією метою — максимально вимотати і скомпрометувати опонента демократи і наважились ініціювати процедуру, до якої у 230-річній американській історії вдавалися лише 8 разів. Це — дев‘ятий.
Тепер не тільки Трамп усіма можливими способами тиснутиме на Україну, аби та уважніше розслідувала роль сім‘ї Байденів у зміщенні генерального прокурора та закритті кримінальних справ проти «Бурісми», а також пригадувала як попередня київська влада допомогала кампанії Хіларі Клінтон у 2016 році, а й демократи робитимуть усе можливе, аби Зеленський пригадав і оприлюднив всі нюанси своїх бесід із Трампом (не тільки липневої). Тим паче, що вже з‘явилась інформація: делікатні моменти останньої телефонної розмови двох лідерів «злили» демократам саме їхні київські друзі.
Україні та Зеленському в цій ситуації не позаздриш: наразі вони нагадують сумнозвісну «Гюрзу-М» (що її випускала президентська «Кузня на Рибальському»), яка опинилась поміж двох ракетних крейсерів, що вже зробили перші залпи в бік один одного. Зрозуміло, що для американської внутрішньої політики ставки наразі настільки високі, що незалежність України перестає бути цінністю per se. Принаймні CNN кілька днів тому оприлюднила авторський матеріал: мовляв, Зеленському варто допомогти Трампу, аби Путін (кровно зацікавлений у переобранні нинішнього володаря Білого дому на другий строк) повернув Києву Донбас.
В цій ситуації варто пригадати, як так сталося, що базова демократична процедура — президентські вибори у нашого найбільшого та наймогутнішого стратегічного союзника — стала екзистенційною загрозою для самого існування України. І я не перебільшую. Бо ніколи ще слово «імпічмент» не асоціювалось в американців з конкретною назвою іноземної країни.
Навесні 2014-го, коли «ввічливі зелені чоловічки» захоплювали Крим, світові лідери, за влучним виразом Юлії Мостової, буквально «висіли на руках» у Турчинова та Яценюка, аби ті не провокували Путіна перетворити Крим на поле бою. Тоді українські політики (як і більшість українців) сподівалися, що Обама, Камерон, Меркель, Саркозі та інші «великій світу цього», які гарантували нашу незалежність за Будапештським меморандумом, зупинять російську агресію і «розрулять» питання Криму. Не склалося — Крим, як і раніше Абхазія, Південна Осетія та Придністров‘я, швидко перейшов під повний контроль росіян.
В останній день літа 2015 року західні посли буквально ґвалтували українських депутатів, аби ті проголосували за зміни до Конституції, які не тільки запроваджували певні елементи децентралізації, а й намагались протянути в пакеті з децентралізацією особливий статус Донбасу. Якщо б не заворушення під ВР та смерть чотирьох нацгвардійців, можливо б ми б вже жили у де-факто конфедерації на кшталт Боснії і Герцеговини, де одного з суб’єктів союзного утворення де факто контролює інша (ворожа) держава. Депутати тоді говорили мені, що це плата за Західну допомогу та підтримку України. Хоча втрати від анексії Криму та окупації частини Донбасу непорівняні навіть з обсягами грошей, які Україна отримує як позики і які потрібно повертати.
Врешті-решт у 2016 році тодішній віце-Президент США ультимативно зажадав від Києва звільнити Шокіна з посади Генпрокурора. Як сам Байден пригадував два роки потому в перебігу публічного виступу в Американській раді з міжнародних відносин: «Я пішов на прес-конференцію і сказав: ми вам не даємо мільярд доларів. Вони мені кажуть: Ви не маєте таких повноважень, ви – не президент, президент казав, що дасть. Я такий: дзвоніть йому. Я сказав, що ви не отримуєте мільярд доларів. Я сказав: я їду через 6 годин, якщо ваш генпрокурор не буде звільнений до того часу, ви не отримуєте грошей. І той сучий син був звільнений. І на його місце поставили того, кому на той час довіряли». Експертна спільнота та громадські активісти були тоді в захваті: мовляв, тільки під тиском Заходу в Україні можна «протискати» антикорупційні реформи. Чи виявився Юрій Луценко успішним антикорупційним реформатором питання відкрите, але наразі не про це…
Звернемо увагу на лексику Джо Байдена. Він прилюдно називає (екс-)генерального прокурора України «son of a bitch» (сучий син). Традиція називати так лідерів залежних від США іноземних держав сягає корінням часів Франкліна Делано Рузвельта, якому приписують відому фразу «Somoza may be a son of a bitch, but he’s our son of a bitch», що стосувалась кривавого нікарагуанського диктатора Анастасіо Сомоса Гарсія. відтоді «нашим сучим чином» в американській традиції заведено називати корумпованих лідерів іноземних держав, які далекі від американських цінностей верховенства права та демократії, але яких в силу геополітичних міркувань підтримує Вашингтон в піку своїм геостратегічний конкурентам. На початку 2018-го, коли Байден вимовив ці слова, Україна ніяк не відреагувала на «сучого сина». Чи можете ви уявити, аби американській високопосадовець назвав так когось з Ізраїльських лідерів, хоча обсяг американської допомоги «державі єврейського народу» на порядок перевищує обсяг допомоги Україні, а корупційні скандали перманентно лихоманять ізраїльський політикум? Інший приклад — Єгипет: і залежність від американсьткої допомоги більша і корупція не менша, але «сучими дітьми» ніхто у Вашингтоні єгипетських генералів не називає. Мовчу вже про ультиматуми щодо звільнення з посади генеральних прокурорів. Бо «сучий син» — це про брак гідності, а не про надмір корупції…
Не дивно, що впродовж «порошенківської п‘ятирічки» Україна втратила суб‘єктність в очах американстьких та європейських лідерів. Перетворилась на об‘єкт змагання між Заходом і Росією, інструментом тиску на путінський режим. Стала засобом, а не ціллю.
Бо втікаючи від статусу «малоросійської губернії» постмайданні політики підтовхнули Україну в пастку «м‘якого неоколоніалізму» латиноамериканського зразку. Так, губернський статус репресував українську мову та культуру, проте будував «Південмаші», «Антонови», «Хартрони», найбільші в Європі атомні електростанції, збирав перші на континенті компьютери та підтримував провідні наукові школи на кшталт інститутів Амосова чи Шалімова. В неоколонії ніхто не репресує мову і навіть підтримує відродження національної культури. От тільки біда, що на економічній мапі світу місце України нашим західним партнерам бачиться як “agrarian superpower” (© U.S. Ambassador Geoffrey Pyatt).
Тепер новій українській владі треба проявити чудеса мудрості та дипломатичного хисту, аби Україна не стала «Монікою левінські» для Трампа. Моніку ж ніхто не звинувачував у чомусь протизаконному — її місією (в очах тодішніх республіканців) було спровокувати Клінтона вчинити злочин, який англійською називається perjury — лжесвідчення перед судом. За що Палата представників і ініціювала його імпічмент.
Пані Левінські навіть скористалась з того скандалу та своєї скандальної популярності, ставши на час майже телезіркою та згодом — популярною дизайнеркою. Але їй поталанило: на час стосунків з Білом Клінтоном вона була вільною молодою жінкою. Україна ж має на кордоні ревного, підступного та жорстокого екс-чоловіка, який століттями тримав її у своєму гаремі і від якого вона ледве втікла, заплативши за це тисячами життів своїх кращих синів і дочок. Тому Києву треба зробити все, аби в Трампа не виникла спокуса зберегти свою американську сім‘ю коштом повернення української коханки (яка спричинила для нього стільки клопоту) до путінського гарему.
Подписывайтесь на страницу автора в Facebook, канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook.