За останні дні напевно тільки ледачий не згадав ім‘я Володимира Цемаха. Навіть кілька десятків євродепутатів встигли завернутися до Президента України з офіційним листом, в якому висловили притаманне європейським політикам «глибоке занепокоєння» з приводу можливого обміну ключового свідку у справі MH 17, ім‘я та прізвище якого вони вірогідно вперше у своєму житті почули напередодні.
Напевно Цемаха (разом з іншими) вже цього вікенду обміняють на українських в‘язнів Кремля. Багато хто критикує такий «прогин» Зеленського перед Путіним. Для такої критики є чимало серйозних підстав: потенційний підрив Західної коаліції на підтримку України (яка й так вже на ладан дихає — читайте нещодавній виступ Макрона перед французькими дипломатами); фактичне звільнення від покарання військового злочинця, якого підозрюють у причетності до вбивства майже 300 мирних громадян; обмін політичних в‘язнів та незаконно утримуваних військовополонених на військових злочинців, що є прямою спонукою для Кремля брати в полон нових і нових українських заручників…
З іншого боку, коли ми згадуємо наших співгромадян, які роками поневіряються у російських таборах та в‘язницях, здається немає такої ціни, яка буде завеликою за їхнє визволення та повернення на батьківщину.
Дилема, перед якою постав український Президент, не має однозначно правильного розв’язку.
Так, коли під тиском міжнародної спільноти у лютому 1985 року президент ПАР Пітер Бота запропонував Нельсону Манделі звільнення в обмін на «беззастережну відмову від насильства в якості політичної зброї», Мандела відхилив пропозицію зі словами: «Яку ще свободу мені пропонують, коли народна організація залишається забороненою? Тільки вільні люди можуть вступити в переговори. В’язень не може укладати договори». На той час він провів в ув‘язненні більше 20 років. Після цієї відмови — ще п‘ять. У 1985 році йому було 67…
Але, з іншого боку, 2011 року Ізраїль випустив з в‘язниць 1000 палестинських бойовиків, серед яких чимало відбувало покарання за підготовку та здійснення терористичних актів, в обмін на одного капрала — Ґілада Шаліта, якого за 5 років до того палестинці взяли в полон біля сектору Газа.
Добре, скажете ви, питаннчя справді складне і Зеленському тут не позаздриш. Але до чого тут Конституція України? Якщо вірити, що це не просто брошурка, яку вивчають студенти юридичних фактультетів і яка має мінімальний стосунок до реального життя, а є документом, що фіксує ієрархію цінностей, яку сповідує українське суспільство, тоді Зеленський абсолютно правий.
Відкриваємо ст. 3 Основного закону і читаємо, що «людина, її життя і здоров’я, честь і гідність, недоторканність і безпека визнаються в Україні найвищою соціальною цінністю». Не свобода, не самореалізація («прагнення щастя»), не українська державність, не міжнародне право врешті-решт є основною цінністю, якій служить українська держава — згідно з Конституцією, це «людина, її життя та здоров‘я, честь і гідність, недоторканість та безпека». Якщо ставитися до цих слів серйозно, тоді «гарант Конституції» звичайно правий, що робить усе, аби захистити «життя та здоров‘я, честь і гідність, недоторканість та безпеку» українських бранців Кремля. Міжнародні зобов‘язання, уникнення покарання військовим злочинцем, поступки агресору — це все вторинно і має служити головній меті — «людині, її життю і здоров’ю, честі і гідності, недоторканості і безпеці». Тут Зеленський — навіть не підозрюючи того — діє в унісон і з буквою і з духом чинної Конституції.
Питання в іншому, чи чи виживе (і чи вижила б) Україна, якщо буде діяти згідно з духом і буквою нашої гуманної Конституції — Основного закону мирного часу? Чи вистояли б ми у 2014-му, якщо б деcятки тисячі українців не були — всупереч конституційному припису — переконані, що свобода (причому не тільки особиста, а й свобода України) дорожча за саме життя? Чи не доводить нам досвід окупованих теритиорій, що з втратою суверенітету над ними там критично знецінюється людське життя, а право на честь, гідність, здоров‘я, недоторканість і безпеку стають пустопорожніми деклараціями, які нічого не варті і виглядають як знущання над людиною, а не її захист (хто в цьому сумнівається, наполегливо рекомендую подивитись «Донбас» Лозниці)?
Якщо Конституція загалом чогось варта, чи не на часі бодай почати дискусію про її засадничі норми, про її фундаментальні цінності? Бо наразі її виконнання дивним чином загрожує самому існуванню Української Держави, без якої будь-який основний закон припадатиме пилом у історичних архівах чужих країн, нагадуючи про велику і трагічну ціну, яку платять народи за невміння чи/та небажання бачити світ таким, яким він є, а не таким, яким би комусь хотілось…
Рекомендуем также просмотреть комментарий Юрия Романенко по теме, расширенную текстовую версию читайте в статье «Казус Цемаха и опасная дилемма Зеленского«.
Подписывайтесь на страницу автора в Facebook, канал «Хвилі» в Telegram, на канал «Хвилі» в Youtube, страницу «Хвилі» в Facebook