Чому?! Спроба часткової відповіді “знизу” на найбільш популярне військове запитання

…Тепер, коли блогерський виск з приводу «чому чільні офіцери ЗСУ не застрелились через втрачені склади» трохи спав, а диванні стратеги отримали бажані «лайки», я відчуваю соціальним обов’язком запропонувати в соціальних мережах (perdóname por el juego de palabras!) принаймні частину відповідей на найбільш популярне військове запитання, винесене до заголовку. Багато з того, що я скажу буде доволі жорстко — але нікому з тих, хто бачить реальний стан справ як «знизу», так і з висот штабної теорії, не забороняється полемізувати…

Я не робив би цього, ризикуючи блискучою кар’єрою добровольця-призовника VI хвилі, якби останніми днями не стало ясно, що на рівні Офісу Реформ Кабміну обговорюється питання виведення Міністерства Оборони із загальної концепції реформування через Директорати або альтернативні утворення. Через те, що в МОУ, на випередження, утворено свій власний «Офіс Реформ»…

Я, правда, переважну тих хлопчиків та дівчаток, що світяться на сайті військового «Офісу Реформ» як «ідеологи» та волонтери, в бригаді ні разу не бачив. В бригаді я бачив зовсім інших людей. Я знаю, що техніку нам возить широковідомий «Бронік» (https://www.facebook.com/vladimir.kurilo.9), рукавиці та дощовики — полковник Сергій Ткаченко з Віталіком Повхом (https://www.facebook.com/tkachenko.s.m), що ліки та запчастини поставляє фонд заводу «Фармак» (https://farmak.ua), а з колісною технікою допомагають львів’яни, які воюють нині з міністерством юстиції за право передачі машин армійцям замість тихого їх розпихування по конфіскатних конторах (https://www.radiosvoboda.org/a/28951748.html)… Але нікого з них (!) у профільному «Офісі Реформ» чомусь немає. Ну, може, просто не пощастило. Або я чогось не знаю. Певен, «старші товариші мене поправлять»…

Головне: Офісів Реформ нам тепер точно не бракує, від Кабмину до ЖЕКу. Залишилось побачити власне реформи. І в цьому сенсі хотілося б звернути увагу професійних реформаторів на декілька критичних напрямків…

Обережне ставлення до реформування Армії можна зрозуміти.

1) Це структура, де зроблена поспіхом, невчасна, або й просто незавершена реформа може привести до катастрофічних наслідків.

2) Армія і без того, наразі, є найбільш прогресивною з державних структур, бо вона ПРАЦЮЄ (на відміну від цілої низки «тилових» відомств).

3) Армія НЕПОГАНО виконує тактичні і, вочевидь, ПРИЙНЯТНО виконує стратегічні завдання (виходячи зі стратегії реально-можливого та із тієї стратегії, яку їй делегують з урахуванням конституційної заборони брати участь у політиці).

4) Армія доволі ефективно фільтрує громадянство, забезпечуючи дієвий соціальний ліфт у більшості випадків: в інших випадках більше винен сам матеріал, аніж система.

5) Армія концентрує, перенавчає, перевиховує, примушує робити хоч щось корисне відносно велику кількість соціального баласту та маргіналітету, забезпечуючи водночас їх сім’ям шанс на мінімільно-пристойне існування.

Але це не означає, що Армія не потребує негайних реформ на цілому ряді напрямків.

Отже: ЧОМУ?

1. Якість людського ресурсу

Поле бою в прицілі

Поза сумнівом: контрактники, в масі, якісніше особового складу «хвиль». Але за цю трохи вищу якість доводиться платити більшою відсутністю особистостей. До армії (в бойові бригади) тепер часто йдуть не ті, хто прагне щось змінити або змінитися сам, а ті, кому «нема си куди дівати», як сказав би Іван Франко. Значна частина людей тут зі східних областей, і це люди, що втратили можливість заробітку із крахом «донату» минулої політичної доби. Про нашестя до ЗСУ величезної кількості дівах на місця, які чомусь не хочуть обійняти Справжні Чоловіки, я вже й не кажу: звинуватять у відсутності гендерної толерантності та й попросять з Євросоюзу…

Ця проблема тісно змикається з буквально катастрофічною проблемою загальної відсутності аристократії, зокрема військової. Я маю на увазі не спадковість (цей страшний гріх засуджено ще ж Великою Французькою Революцією). Я маю на увазі набір Принципів, яких людина готова дотримуватися хоча б ціною кар’єри, не кажучи вже про життя або (страшно вимовити!) гроші. Внутрішню цілісність, що ставиться вище за цілісність зовнішню. Позицію, що не дає (попри безсумнівний принцип «хто не вміє підпорядковуватись, не здатен керувати») можливості устилатися навколо першого-ліпшого начальника лише через те, що це начальник. Або, принаймні, маю на увазі активних лідерів з аргументованою власною думкою, інтегрованих до державної структури.

І тут з усією красою розкриваються блискучі перспективи тих повсякчасних заїздів Святих Фейсбучних Аналітиків, що їх можна визначити як намацування шляхів впливу в Армії, виклики привидів бравих латиноамериканських генералів, «лайки» під фотографіями Піночета, і такі інші благо-дурниці.

Оскільки соціальні ліфти в ЗСУ у більшості випадків відкриті (хоча і сильно залежать від якості безпосереднього командування), а участь креативних людей в армійських справах зав’язана на волонтерську допомогу (якій Армія донині мало що може протиставити) — такі люди могли б, в принципі, добитися тут значного як особистого, так і корпоративного (за умови відкритого проголошення принципів) впливу. Але — лише єдино-можливим чином: склавши мінімально-необхідний для масового впливу відсоток БЕЗПОСЕРЕДНІХ учасників процесу.

Та проблема полягає у тому, що якщо ментальна аристократія у нас так-сяк зародилася (я не лише про особистості, як-от Дацюк та Почєпцов, а і про цілі аналітичні структури), то аристократія дії фізично відсутня як така. У нас якщо людина вміє мислити і формулювати — вона сидить за клавіатурою, і усім розповідає, ЯК треба робити (саме як, а не що, адже чіткого й досяжного Проекту у Святого Фейсбучного Аналітика ніколи немає). Якщо ж людина вміє щось робити руками — вона не здатна мислити, бо ж навіщо?.. Виключення існують, і не поодинокі: у ЗСУ ви можете зустріти і дітей, що володіють трьома іноземними мовами, і науковців, і поетів, і (цих найбільше) затятих фахівців-трудоголіків; але все це настільки задавлене в цілому безмежно далекою від ефективності системою, що їх важко брати до розрахунку.

2. Загальнонаціональна позиція

У нас дуже дивна війна. Ось тут вона є, а вже ось там, за рогом, її вже немає зовсім. А там, навпаки, є бізнес, або й гірше — гешефт. А то й гешефт власне на війні. Пробачте, у нас не війна, у нас «операція». Проти «терористів». Яких сформовано у бригади і забезпечено важкою технікою, до «Градів» включно. Такий конфлікт…

Проте, як би воно не звалося, — збройні конфлікти не виграються «обмеженими контингентами». «Обмеженими контингентами» вони лише на десятиріччя затягуються. Конфлікти виграються максимальним напруженням сил усієї нації, через формування корпоративного духу і корпоративних зусиль.

Ми ж, практично, унормовуємо війну саме «обмеженим контингентом», до дій якого загальна маса громадян не причетна зовсім або причетна опосередковано. Важко перемогти, якщо тут офіцери командного пункту крутять розвалену волонтерську тарантайку типу «ВАЗ 2121 Нива», щоб вчасно видратись на передній край — а там гламурна білявка не може затовкти Мерс-«коробку» на стоянку перед «Армані», забиту пафосними авто. Колі тут зимують у халабуді, а там — у заміському палаці. Коли тут виправляють «Фотошопом» занедбаному напівбомжеві помилки в радянському табелі, щоб спровадити на контракт — а там сотні здоровезних мордоворотів спокійно відмазуються навіть від строкової служби…

Цей подвійний стандарт безпосередньо впливає на якість людського ресурсу. Але також від якості людського ресурсу ми тут швидко переходимо до якості та ефективності ідеології.

3. Ретроспрямованість ідеології

Після обстрілу

Можливо просто не пощастило, але ще від радянських часів мені не вдалося зустріти у збройних силах жодного притомного замполіта рівня полку/дивізії та вище. Перший мав освіту в обсязі тракторного технікуму, що й тяжіло над ним усю військову кар’єру. Другий взагалі нічого не робив. Третій перебував тимчасово. Четвертий виявився любителем гламурних пригод на робочому місці… І всі спілкувалися виключно багатоповерховими обсценними лексичними конструкціями.

Це не означає, що висококласних офіцерів по роботі з особовим складом сьогодні не існує. Та є два «але».

Перше: якщо він при пам’яті — то його одразу на 200% завантажують розслідуваннями: найбільш непідйомною частиною звітності.

Друге: у тих матеріалах, що надходять до Армії, є скільки завгодно інформації та ремінісценцій про наше славетне минуле, але немає жодних матеріалів про наше питоме майбутнє. Неможливо вести дієву пропаганду, спираючись лише на минуле; неможливо йти вперед із головою, вивернутою назад. Про що казати, якщо досі не створено жодної спрямованої у майбутнє армійської пісні на зразок «Giovinezza» (за виключенням, може, перлини «Мій лицарський хрест», але вона аж ніяк не спрямована у майбутнє).

Ви скільки завгодно раз переконаєтесь, що є нащадком славних козаків, проте ніхто не розповість вам, заради чого ви воюєте, в деталях. Проти російської агресії, за Незалежність, за Свободу, за Єропейський Шлях — це так; але у чому конкретно полягатиме та (громадянська) свобода і як виглядатиме конкретно завершена незалежність, і з чого (окрім чеського пива, автобанів та «безвізу», тобто набору елементів для фізичної можливості покинути цю територію) складається Європейський Шлях — цієї картини у служб РОС (принаймні чіткої та в проектних термінах!) немає.

Але ж вона є в кабмінівському «Офісі реформ» (за всіх зауважень щодо її частковості у даному виконанні). Більше того, у цілком прозорому вигляді (щоправда, поки що на рівні набору побажань, ніж вже втіленого) вона є на сайті defence-reforms.in.ua. Так чому ж не зробити логічні висновки?..

4. Безресурсність та надлишковість (саме через безресурсність!) штабної структури

Зброя Відплати

Так, структура штабів в НАТО вже суттєво схожа — але питання не у формальній схожості назв, а у функціях та доступних ресурсах. З п’яти відомих мені рівнів «вищих» штабів принаймні три є лише структурами, що здатні контролювати, але не мають власних операційних (тобто таких, що можна було б використати оперативно і в рамках зрозумілого конкретного проекту) матеріальних ресурсів. Там можуть працювати (і працюють) непогані професіонали, проте у них немає матеріальної бази окрім зарплатного фонду. Через це вони створюють додаткові шари суто-формальної діяльності: перевірки, комісії, звіти-папірці, основна (хоч і не єдина!) ціль яких — прикрити, вибачайте, чиюсь кормову частину на випадок запитання «ЧОМУ?!», підкріпленого потужним узяттям за лацкан френчу.

Таким чином окремо профілюються структури, які призначені виключно робити, і, окремо, які призначено виключно контролювати. Перші можуть зробити висновок із накладання радянської або часів початку Незалежності інструкції на реальну ситуацію, другі — органічно ні. В технологічному аспекті, і особливо в рамках високотехнологічних родів військ, вищевказана суперечність призводить до вельми неочікуваних для формальної логіки результатів. Від «сертифікації» «електронних носіїв» (так і називаються!) методом прив’язування до них ниткою паперових відтисків печатки «для пакетів» — до пересилання у якості розпоряджень скопійованих із розміщених он-лайн абзаців службових інструкцій.

Гарно ще, якщо ваш Ревізор приїде хоча б із флешкою, з якої ви зможете, використавши волонтерський комп’ютер та папір, роздрукувати стоси форм, довідок та зразків табличок… А от самі таблички, які тра буде вкопати, «усуваючи недоліки» до 18 годин наступного дня, про що подати Два Рапорти Туди та Три Рапорти Сюди — ви точно будете вирізати болгаркою з повітропроводу сусіднього покинутого цеху, набивати на дошки, зірвані з підлог зруйнованих дач, і фарбувати трьома різними фарбами, придбаними з власної кишені. Причому солдатом, якого ви якщо не знімете з наряду, то піднімете під час законного післянарядового відпочинку. І це так ще, приклад-дрібничка…

5. Відсутність ефективної технологічної та логістичної політики

Підводний човен? Ні: вошебойка 70-х!

Логістика — це теж технологічна політика. Але я зараз не про те, чому вимога на стройовий ліс для ВОПу під Муходійськом повинна півроку затверджуватись в столиці. І не про те, що розгорнути на полігоні кілька тисяч резервістів, заселити їх у намети, взути та вдягти, нагодувати та обігріти, забезпечити матрацами й подушками, а за два дні (!) згорнути, та й відправити кілометрів за 600 розгортатись повторно на інший полігон — це, принаймні, не дуже ефективно економічно, не кажучи вже про питання, винесене до заголовку… Бо це якось вже звично, буденно, і навіть сакраментального запитання «Чому?!» не викликає.

Я волів би узяти трохи вище: з тези, що-м європейська армія — це перш за все власне технології.

Треба чітко розуміти, що незважаючи на міфи щодо «найкращих у світі українських програмістів», людей, які реально здатні робити якісь системоутворюючі речі, але не емігрували до Чехії/Польщі і далі — обмаль. Тим більше, коли замість «грінкарти та трьох штук Євро» ви пропонуєте їм погони молодшого лейтенанта та еквівалент 400 — 500 доларів. Але існують компанії та колективи, які готові ризикнути задля подальшого співробітництва із сектором оборони, і багато хто з 2014 по 2016 рік намагався запропонувати Міноборони серйозні речі. І, відповідно, влетів…

На жаль, увесь R&D (Reserach & Developmet), замість того, щоб бути зосередженим у спеціалізованому державному агентстві на кшталт штатівської DARPA, і активно інтегрувати усі приватні (читай «волонтерські») ініціативи — насправді розпорошений по різним відомчим підструктурам, кожна з яких, узята окремо, не має ні кадрів, ні ресурсів займатись якісним R&D. При цьому кожна відомча структура, замість спроб інтеграції, відчайдушно бореться з усіма іншими, усіма силами гальмуючи ініціативи «конкурентів».

Яскравим прикладом цього є ситуація з гео-інформаційними системами: на даний момент одночасно використовується штук шість таких (що спираються на волонтерську, по-більшості, апаратну базу, і тому не можуть бути «вбитими за наказом»); одна офіційна (але, знову-таки, офіціалізована з волонтерської!); відомо про ще мінімум дві «офіційні» ж розробки, що є критично застарілими, та все ж претендують на глобально-армійський статус…

З таким підходом єдине, що можна очікувати в перспективі (за прийдешнім досвідом) — що представникам НАТО цей бардак остогидне, і хтось із впливових західних менеджерів «впарить» українським збройним силам вельми посереднього рівня західну розробку, після чого про увесь вітчизняний Research an Development у фантастично перспективній сфері можна буде просто забути.

Ніні ми, практично, за крок до такої ситуації. Чи знайдеться менеджер високого рівня, що зможе швидко та ефективно об’єднати вітчизняних розробників, і, з іншого боку, буде достатньо впливовим власне в МОУ, щоб сформувати перспективну інноваційну політику та водночас зберегти усе напрацьоване надзусиллями в найбільш складні роки АТО? Запитання є абсолютно риторичним для українців — проте імовірно, що механізм «директоратів», що майже насильно вживлюються нині у всі інші міністерства, мав б відкрити тут певну перспективу.

6. Відсутність потужностей для великосерійного виробництва техніки

Перспектива

Демократичний виск щодо «геніальних Кулібіних, які, на заздрість Укроборонпромові, на коліні клепають броньовики для добровольців» — це за станом на 2017 рік типове ліберальне марення.

На порядок краще мати в реальному бойовому підрозділі абсолютно застарілу, але стандартизовану і з запасом запасних частин і матеріалів техніку, аніж «Додж» тут, «Хаммер» там, і «Газон» — за ближчим горбом. Нормальний командир радше прийме підрозділ Т-34, ніж три найсучасніші, проте абсолютно різні танки. Адже в першому випадку він розумітиме можливості підрозділу і матиме підготовлений до експлуатації техніки особовий склад, плюс можливості перезбирання вбитого в живе, а в другому — через місяць не матиме нічого, окрім важелезної купи металу та неймовірних паперових проблем з її обліком та списанням.

У сфері військової медицини, до речі, непоодинокі приклади, колі надсучасні реанімобілі за місяць виводилися зі строю лише з тієї причини, що водій, за яким закріплялося технічне чудо з комп’ютерним управлянням та автоматичною коробкою передач, усе життя водив трактор ХТЗ…

Отже, питання в запуску відносно нескладного в експлуатації, високостандартизованого за елементною базою, і водночас суттєво оновленого озброєння масовим (!), а не одиничним, накладом. Для цього потрібно реанімувати важке машинобудування, відбирати назад з приватної власності інфраструктурні підприємства (де обладнання успішно зупинене, порізане, а виробничі площі перетворено на «офісні потужності», як тепер висловлюються); багато чого будувати заново… Тобто змінювати структуру власності і структуру виробництва гарантованої від нападу країни третього світу — на структуру власності й виробництва фронтирної країни другого світу, яка ВЖЕ є у стані війни.

Чи існують відповідні ініціативи, покладені хоча б на «дорожню карту»? Мені — не зустрічались…

7. Забезпечення, і тилове забезпечення зокрема

Божий Син народився!

Це окрема тема. Поза сумнівом, тил ЗСУ здійснили за два останні роки фантастичний прорив у сферах поставки продовольства та форми (хоча для нас все ще є таємницею, що кевларові шоломи бувають різних розмірів, а чоботи повинні поставлятися у трьох варіантах повноти). Але й зверхні рапорти про те, що «волонтери — це минулий етап», м’яко кажучи, є трохи завчасними.

Тернистий шлях продовольчої реформи

За фактом, усе забезпечення, окрім продовольчого, одягу та палива (доволі лімітованого, до речі) — практично покладається в системі на сам підрозділ. Тобто: вам надають корівник (свинарник, покинуту будівлю АТП) без вікон та з обваленим дахом), і ви, а не спеціальні підрозділи забезпечення, самі повинні створити там зимовище, склад або штаб…

Як і за що, це ваша особиста проблема. Саме тому немала частина війська зимує у наметах або свинарниках та корівниках, де конструює собі щось середнє між помешканням бомжів та житлом неандертальців із дощок, плівки та обламаних шматків шиферу; саме тому склади не мали і не мають стаціонарних захищених сховищ — хоча при цьому поряд часто стоять пусті опалювані казарми або складські приміщення цілком європейського ґатунку…

Треба зауважити, при цьому, що основна складність із забезпеченням на тактичному рівні — це відсутність юридичної самостійності та окремого бюджету підрозділу. За свідченням західних колег, у європейських арміях вже командир роти має право укладання юридичної угоди, і робить це аж ніяк не з власної кишені. Український же ротний, комбат, комбриг можуть сподіватися лише на централізоване постачання, а воно обмежене ліченими пунктами номенклатури, якщо така взагалі наявна на складах. Вам точно привезуть колючого дроту; напевне — рулон плівки та підводу 40-сантиметрових колод, і максимум — вантажівку щебеню. Але вікон, кранів, кабелю, євророзеток, меблів, оргтехніки, сучасних елементів озброєння (снайперські приціли, прибори нічного бачення, глушники) — ніколи. Тому все це ваша особиста (а радше ваша колективна!) проблема.

Інтернет переконує, що середньостатистичну бригаду НАТО забезпечує дивізія, до складу якої бригада входить; при цьому бригада займається виключно бойовими діями. Додатково до цього, безпосередньо до складу бригади НАТО входить батальйон тилового забезпечення, де окрім трьох базових рот (постачання, ремонтної, медичної) діють чотири (!) повні роти передової підтримки. В Україні дивізії, як структурного елементу, немає. Бригаду України забезпечує «група матеріального забезпечення» та «ремонтний батальйон», фактичного складу яких, на усі підрозділи — щастя, якщо набереться відсотків 20 від омріяного НАТОвського «стандарту»…

Кінець-кінцем: рівень забезпечення Нацгвардії та Армії суттєво відрізняється. Практично, за ситуації, що склалася, більшість ресурсів вкладаються у поліцейську (або внутрішніх військ), а не в армійську, структуру. На запитання «чому» у цьому контексті — у мене поки що немає чіткої відповіді.

8. Бюрократія (на прикладі Наказу про діловодство)

Погане місце /Welcom to home!

Днями прийшов новий наказ по організації діловодства. За 300 сторінок, разом із додатками. Перемога: цього разу файли були в PDF-форматі. Зрада: PDF був створений виключно як графічний масив, без інтегрованого тексту та шрифтів (вочевидь, зі сканованого паперового документу). При цьому в архіві, що був спущений «згори», залишились наочні сліди потужної інтелектуальної боротьби з підступним архіватором… Підсумок: якщо вам потрібно створити документацію згідно нового наказу — ви повинні все це перебирати… вручну.

Не перший рік бюрократична система ЗСУ намагається ввести єдиний порядок в документації усіх служб, але це не вдається. Причин дві: по-перше, увівши щось на кшталт електронного документообігу, «забули» (радше — не ризикнули!) відмінити обіг паперовий, і тепер необхідно відслідковувати і зберігати обидва. По-друге, цей порядок (як, зрештою, і все в ЗСУ!) намагаються насадити 300-сторінковим наказом, що претендує регламентувати абсолютно усі можливі випадки та прецеденти. Але, з природних причин, ВСЕ регламентувати неможливою — тупо починаючи з фізичної відсутності у держави сертифікованої техніки на те масштабне «паперове виробництво».

За обережними підрахунками, взводний, виконуючи вимоги осучаснених нормативів, мав би наплодити за квартал щонайменше 300 сторінок документації. В наметі посеред поля або наближених умовах, без стабільного електроживлення і без будь-якої оргтехніки на балансі підрозділу… Усі розуміють, що про це навіть не йдеться: тому відповідна робота автоматично падає на роту. А позаяк і на рівні роти про те не те щоб достоту йшлося — то на штаб батальйону… Нескладним підрахунком ви можете отримати кількість паперу, який потрібно згенерувати на цьому рівні; а ми ще не включали до підрахунків іншу звітність, не кажучи вже про Жах Замполіта: розслідування…

Здавалося б, зробіть очевидне: впорядкуйте вертикальну електронну систему обміну документацією (яка вже існує фізично); створіть, на зразок цивільного, «єдиний кабінет військовослужбовця», розповсюдьте по внутрішній мережі вже готові матриці документів: звітів, рапортів, табличок… За сучасного рівня розвитку технологій, за кількості наявного вільно доступного програмного забезпечення — від операційних систем до офісних пакетів, «подібних до Word», зробити доволі просто, якщо не елементарно. Кінець-кінцем, скиньте структурований архів матриць документації хоча б на бригадний рівень…

Та в цьому прикладі знаходить яскраве відбиття ЗАГАЛЬНИЙ МЕТОД: в наказі буде визначено, що зробити, хто робить і коли — але, якщо лише не йдеться безпосередньо про бойове завдання, то частина про «за рахунок яких засобів зробити» буде там просто відсутня.

9. Час

Desperado

«Проектний офіс реформ» при Міноборони створений у серпні 2015 року. Переглядаючи тамтешні посади, сповнюєшся сакральним трепетом: «Ідеолог продовольчої реформи», «Ідеолог логістичної реформи»… І, наче-б то, усе підтримується і НАТО, і Євросоюзом — краса…

Незрозуміло тільки, де, власне, ті реформи. Бо бригада як два роки тому каталася по голих полях на розбитій техніці, так катається і дотепер. Не знаю, які конкурси на заняття посад проходили шановні Ідеологи — але я б пропонував, щоб Ідеолог Логістичної Реформи із рік потягав колами по Україні штук зо п’ять вагонів зі снарядами, акуратно, вручну, вивантажуючи і завантажуючи їх на кожній з 4-5 локацій, замість того, щоб списати при виїзді та отримати зі складу при в’їзді відповідно. А Ідеолог Продовольчої Реформи — щоб із рік на кожний сніданок та вечерю з’їдав би по ополонику збитого в комок стандартного військового кашла, із залишками бичків в томаті…

От тоді б, напевне, реформи хоч якось просувались. Бо жодної оптимізації логістики я не бачу дотепер, а щодо продовольства, то єдине місце, де воно як у НАТО — то центральне містечко «Міжнародного центру миротоворчості і безпеки» на Яворівському полігоні, куди з’їжджаються закордонні інструктори та офіційні делегації. Але варто від того містечка відійти кілометрів зо три, до ближчої ж звичайної казарми — як ви з розмаху отримаєте в тарілку те ж саме липке кашло з бичками. І це — симптоматично…

Ці приклади, буквально, перші-ліпші, але я волів ними показати, що будь-які проекти та зміни повинні не лише плануватися, але й втілюватися, і якщо не одномоментно, то потроху. Але наочно. Бо якщо за два роки не зроблено взагалі нічого окрім сайту та «дорожніх карт» — то як ви плануєте вкластися із повною перебудовою системи у два ж роки, що залишилися до «часу Ч»? Де візьмуться на це кошти, сили та люди?

10. Складнощі методу (частковий висновок)

Кого нам не вистачає…

В останні роки до армії повернулася маса колишніх радянських офіцерів. Не дивно, що у багатьох аспектах те, що виходить дійсно добре, таки все більше скидається на колишню радянську армію.

Що ми, власне, намагаємося робити зараз?

Ми намагаємося приймати дієві рішення в умовах відсутності адекватних кадрів, адекватного часу та адекватних засобів. Рішення, які приймаються у цих умовах, без питань закривають тактичні питання, але закривають фантастично неефективно. Вони призводять до перевитрати людських сил і ресурсів, до перевантаження логістичної складової, до виконання вручну маси потенційно автоматизованої роботи, і до буквального закопування у землю величезних сил і засобів на кожному рівні.

Наявне чітке відчуття, що до сьогодні система працює без урахування параметру часу. Не місцевого, ясна річ, а за Гринвічем. І поки ми тут, вручну, копкáми та єбуками, на волонтерських колесах та державних траках минулого сторіччя, роками досягаємо відповідності одного окремо узятого параметру НАТО — на лінії Гринвіча загальна система щоденно переходить на новий виток за усім комплексом сотень і тисяч параметрів.

Артіль «Марна праця», якось так. «Якось так» — це, до речі, ще один з розповсюджених армійських мемів, що потужно віддзеркалюють Загальний Метод…

Окрема проблема наявна з переосмисленням волонтерства. Час припиняти тягати до армії машинами шкрапетки, сімейні труси, концентровані супи та аспірин. Я не кажу що це погано — але в армії все це є, і волонтерські поставки не допомагають, а розслабляють та призводять до корупції або бездіяльності ті суто-армійські структури, що зобов’язані опікуватись продовольством, одягом, медикаментами: продслужбу, речову службу, бригадного медика (який повинен не валятись на ліжку, а піднімати зад, їхати до Києва, і пояснювати на пальцях, що «річна квота» антигрипозних засобів закінчилася ще у вересні, а бригада зимує в полі…) Волонтерським організаціям час концентрувати зусилля, і переходити до виконання серйозних системних, інфраструктурних армійських проектів у сферах засобів зв’язку, автоматизації, окремих видів озброєння, транспорту — водночас гарантуючи громадський контроль за їх результатами.

11. ЩО РОБИТИ? Підходи на національному рівні

…Йти до армії. Або відібрати в коханки Мерс-коробку, і замовити якійсь із бригад глушників до ДШК… Не тому що «ми були, а ви ні». А тому, щоб спробувати власні теоретичні конструкції та блоґерські забаганки реалізувати в реальних, невигаданих, цілком речних народних масах. А коли ця затія швидко дійде до краху — щоб намагатись (хоча б намагатись!) змінити власні погляди та методи відповідно даній нам у дотику реальності.

ЗРОЗУМІЛО, ЩО ПРОБЛЕМИ, ОПИСАНІ ВИЩЕ, НЕ Є У НАШІЙ СИТУАЦІЇ ПРОБЛЕМАМИ СУТО АРМІЇ. РАДШЕ, ЦЕ ПРОБЛЕМИ АКТУАЛЬНОГО СТАНУ ВСЬОГО СУСПІЛЬСТВА.

Глобально, на даному етапі є кілька очевидних виходів з ситуації (хто бачить більше, ніж запропоновано — прошу до дискусії).

1) Суттєво реформований корпоративізм і швидке до-утворення Нації, проте з істотними корективами щодо методів ліберальної демократії.

2) Наполегливе, але повільне, без урахування соціальних та внутрішньополітичних чинників, впровадження окремих елементів європейської системи та європейських підходів — аж до моменту, коли маса змін поступово не переважить масу інерції та якості людського матеріалу, а «нова європейська система» не переважить «стару азійську».

Що цікаво у другому варіанті, що це однаково залишиться силовим, буквально насильницьким примусом до змін, проте фантастично розтягнутим у часі.

Для першого варіанту потрібна національна еліта, яка є готовою у короткий термін вичистити наслідки некритичної суміші ліберальної демократії з відвертою азіатчиною; проскрибувати (або жорстко поставити на службу загально-національним завданням) олігархію; запровадити реальну (на базі речового та такого, що мало піддається девальвації, стандарту) валюту; каналізувати в розумному напрямку енергію носіїв радянських традицій та підходів; розсортувати громадян на «економічних» та «+політичних» (для усіх тих, хто не лише хоче, а й може); надати політичні права лише за прозорого методу урахування освітнього цензу та цензу служіння Державі; кардинально оновити ідеологічну складову, яка повинна включати не так історичні ремінісценції, як реально досяжні сучасні цілі та перспективи. І, як це не крамольно звучить з огляду на нашу надліберальну Конституцію — зробити армію політичним фактором. Основним фактором стабілізації та незворотності європейського шляху.

Тобто — створити Республіку замість демократії (як таки спотвореного способу правління за Аристотелем), реанімувати націю — і далі свідомо (!) пожертвувати собою, передавши важелі управління оновленій республіканській владі (бо таким є тренд світу, до якого ми намагаємося інтегруватись).

У тренді другого варіанту (поступове насадження окремих елементів європейської структури, методики, принципів мислення) працює вже сформований при Кабміні «Офіс реформ»…

Не сприймайте за зарозумілість, але я поки що не бачу людського матеріалу для першого (через корпоративізм та дооформлення нації) шляху. Бо й найкращим з наших дітей це абсолютно індиферентно (підтверджено недавнім намаганням безпосереднього вербування до ЗСУ фахівців на випускних курсах одного з найрейтинговіших вишів країни).

Для другого шляху (поступове та, за великим рахунком, позасистемне впровадження окремих елементів європейської структури управління) в умовах поза зоною АТО я не бачу ще більш критичного ресурсу: це час. Бо процеси дезінтеграції та негативної міграції йдуть швидше, ніж ми підставляємо підойми під стіни, що обвалюються.

Проте — і тут ми повертаємося тут до позитивних тез початку статті, — існує одна потужна структура, що вимушена змінюватися швидше, ніж структури на «мирній» території. Це саме Армія. Або ж ЗСУ. З її зобов’язаннями вже до 20-го року відповідати стандартам країн-членів НАТО. І, може статись, це якраз і є третій шлях в унікальних умовах, коли Європі необхідний воєнізований «буфер» за зовнішніми східними кордонами.

Тому зовнішній, незаангажований «Директорат», «Офіс реформ» (або його дієвий аналог!), що має на меті пришвидшену зміну генотипу (запрограмованого алгоритму відтворення, розвитку та прийняття рішень) старої структури — це, можливо, саме те, чого критично не вистачає найбільш «радянському», але водночас і найбільш ефективному з наявних міністерств.

Проте він повинен бути не лише за назвою «Офісом реформ», як це є нині. Консервативна військова еліта, розуміючи, що до 2020 року залишилось обмаль часу, має допустити його до того самого алгоритму відтворення, що нині, потроху покращуючи, перетворює нас на Радянську Армію, а повинен би — на Армію НАТО…

Це важке завдання. Але хочеться вірити, що на вищих щаблях армійського керівництва аристократизму та жертовності на це вистачить.

Не пропустіть шанс.

Автор — безпосередній учасник багатьох цікавих подій 2014 — 2017 років

rau.ukraine@gmail.com

Український Інститут Майбутнього надає доступ до спілкування із автором статті усім, хто серйозно переймається проблемою реформ у ЗСУ.

Подписывайтесь на канал «Хвилі» в Telegram, страницу «Хвилі» в Facebook.