Про «порохоботів», «зрадофілів» і ресурс політичного перезавантаження

На те, що в Україні немає ідеологічних партій, не вказував хіба що ледачий. Або той, хто сам до цих неідологічних партій належить. Звісно, тут не йдеться про ультраправі або ультраліві позиції політико-ідеологічного спектру. Але основна частина громадян досі не має того партійного представництва, яке системно відображувало б її інтереси й цінності в державній політиці. Як наслідок, місце ідеологічних партій займають політичні (а за великим рахунком – економічні) проекти вождистського типу, які мобілізують вільний електорат під вибори, а по закінченні каденції зазвичай або почивають в Бозі, або змінюють вивіску.

Власне, головна проблема подібних псевдо-партій не короткий середній термін їхнього політичного життя; це як раз, швидше, позитив. Проблема полягає у способі функціонування та фінансування таких проектів.

За усталеним стандартом ведення передвиборчих кампаній шанси потрапити до Верховної Ради мають лише партії з вільним доступом до телеефірів та, відповідно, астрономічним рекламним бюджетом. І медійний, і фінансовий ресурс акумулюється, передусім, у представників великого бізнесу, в просторіччі названих олігархами.

Залучаючи ресурс великого капіталу, партія несе за нього відповідальність, яка, якщо і ґрунтується на цінностях, то точно не ідеологічного характеру. Простіше кажучи, гроші мають відбитися.

Відтак капітали вкладаються не в будь-який політичний проект, а лише в той, який має високий прохідний потенціал. Псевдо-партія, по-суті, є акумуляцією ресурсу, передусім фінансового, навколо розкрученої рейтингової фігури або низки таких фігур.

Це настільки ж політичний, наскільки й економічний проект, який живе за майже марксистською формулою «гроші–рейтинг-гроші». Зрощення бізнесу і влади, таким чином, відбувається вже на цьому етапі.

Діагноз тут цілком очевидний, питання в тому, як це лікується. Одним із засобів виправлення ситуації став так званий закон про фінансування політичних партій, який набув чинності 1 липня 2016 р. . Згідно цього закону держава відшкодовує політичним партіям, які подолали прохідний бар’єр, витрати, залучені на ведення політичної агітації.

Позитивні аспекти цього закону зрозумілі, водночас сам по собі він навряд чи зможе докорінно змінити ситуацію.

По-перше, принцип «переможцям – усе» заважає потраплянню до Верховної Ради нових політичних сил. Партії, які пройдуть до парламенту, кожного разу будуть отримувати державну фінансову підтримку, а відтак матимуть конкурентні переваги. Консервацію складу політикуму за поточної ситуації в країні ніяк не можна назвати позитивом.

По-друге, цей закон не долає головної хиби практики партійного будівництва в Україні. Йдеться про розбудову політичної структури «згори вниз», коли в центрі знаходиться розкручена постать вождя, а все інше є лише похідним від неї. Адже саме наявний рейтинг політичного лідера або інших «балакучих голів» у даному випадку залишається основним ресурсом партії.

Ґрунтом, на якому твориться і просувається партійний проект, за таких умов є реклама і ток-шоу, а політичне життя усе більше скидається на телесеріал. Це, можливо, і компенсує нестачу якісного вітчизняного телепродукту, але точно не сприяє якості соціального життя.

Збоченість такої ситуації проглядається навіть у назвах українських партій і політичних блоків. Якщо при класичному підході назви політичних утворень відображають їхню ідеологічну позицію («Демократична партія», «Республіканська партія» тощо), то у нас вони або скидаються на слоган («За життя», «Народний фронт», «Самопоміч»), або просто і без зайвої скромності апелюють до постаті вождя («Блок Юлії Тимошенко», «Радикальна партія Олега Ляшка», «Блок Петра Порошенка»). В останньому випадку якщо і можна говорити про якусь ідеологічну позицію, то хіба що про патерналізм – інфантильні сподівання широких мас на постать непересічної особистості.

Мені видається, що ключ до розв’язку проблеми знаходиться там, де зазвичай не шукають – на самому видному місці. Річ у тім, що відсутність ідеологічних партій не означає відсутності ідеологій, які б сповідувались у суспільстві.

Спитайте пересічного українця, куди має рухатись країна і що для цього має бути зроблено – майже в кожного знайдеться, що сказати з цього приводу. Або загляніть до фейсбуку: суперечки між так званими «порохоботами» та «зрадофілами» за своєю кількістю наступають на хвіст постам про котиків. Якщо одні закликають до об’єднання нації в умовах війни, стабільності, а відтак – лояльності до влади, то другі, навпаки, незадоволені існуючим status quo, звинувачують владу у потуранні корупції й авторитарних проявах.

Неважко побачити, що тут йдеться про класичний ідеологічний поділ на консерваторів та лібералів.

Справді, позиція «порохоботів» ґрунтується на тому, що в ситуації зовнішньої загрози окремі внутрішні проблеми країни є вторинними, тобто йдеться про пріоритет інтересів нації над інтересами громадянина. Крім того, артикулюється запит на стабільність і побоювання того, що зміни в даній ситуації несуть загрози або принаймні не приведуть до поліпшення ситуації. Йдеться про типову мотивацію прихильників правого ідеологічного напрямку.

Натомість «зрадофіли», навпаки, наголошують на необхідності реальних реформ, зміни діючої влади та переймаються порушеннями прав і свобод громадянина у державі. Це ліва або центристська ліберальна позиція.

Висока політизованість населення і наявність ціннісної стратифікації є підґрунтям для формування справжніх політичних партій в Україні, побудованих «знизу вгору». Такий спосіб розбудови означає, що партійне керівництво обирається членами даної організації і є тимчасовим явищем, узалежненим від самої партії, її інтересів і ціннісних пріоритетів. При цьому партія є незалежним утворенням з внутрішнім джерелом фінансування і до певної міри несе відповідальність за висунутих нею політичних лідерів.

Звісно, від політичних дебатів на кухні або фейсбуку до реальної участі в політичних об’єднаннях чимала дистанція. Втім і ріст рівня самоорганізації громадян в Україні за останні роки є незаперечним.

Насправді, об’єднуватись навколо ідеї, а не навколо лідера не так важко. Люди легко об’єднуються, щоб захистити парк від чергового забудовника, або просто для обговорення власних проблем чи хобі. Для справжнього перезавантаження державних відносин нам залишається лише перейти від самоорганізації громадського сектору до сектору політичного.

По-суті, єдине, чого наразі не вистачає – це навичок партійної участі як елементу політичної культури. Але за наявності актуалізованої мотивації і ціннісного базису, навички – справа наживна.

Зрештою, будь-яка культурна традиція починається з першого кроку. Тим більше, що для піонерів справжнього партійного будівництва є чималий бонус – вони увійдуть в історію як фундатори вільної і справедливої, такої омріяної європейської України.